Тривожний крик папуги - Савченко Віктор

Нарешті все зібрано. Ставлю портфель у коридорі під дзеркалом. Поглядом стороннього дивлюся на худорлявого високого чоловіка з довговидим сірим лицем і помічаю, як його голубі очі стають ніби матовими, а потім поблискують вологою. Мені його зовсім не шкода, цього чоловіка в дзеркалі. Сам винен.

Біля будинку заскіглило гальмами таксі. Водій повагом виходить і відкриває багажник, а Раїса виймає з машини пакунки, яскраві коробки, весь час позираючи на наші вікна. В неї кругловиде гарне лице. Мене вона не бачить, бо я стою за фіранкою віддалік вікна. Водій ставить на брук чемодан і валізу, тоді, хряпнувши багажником, несе їх до під'їзду. Раїса з пакунками в обох руках поспішає слідом. Я іду в кімнату, і, поцілувавши Ігоря в чоло та притиснувши його до грудей, кажу:

— Мені час на роботу.

Ігор злякано дивиться на портфель. В нього не очі, а два джерела смутку.

— Не хвилюйся, — заспокоюю його. — Зараз мама приїде.

Мені боляче дивитись на це худеньке капловухе створіння, і я поспішаю причинити за собою двері. Чую, як повзе вгору ліфт. Я чимдуж поспішаю, перестрибуючи через дві-три сходинки. "Чому людина мусить тікати від того, що їй найдорожче?" пронизує мене гірка думка.