У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро
Кримського, де вона писала 24-го травня 1912 р., що її "гнітить" те, що вона мало обізнана з рідною історією, крім елементарних відомостей, але першоджерел, головним чином літописів, вона мало "коштувала", а через те не знає стилю "пахощів" давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладається. І їй здається, що якби вона сама прочитала якийсь там "Волинський літопис" чи "Самовидця", то вона б там знайшла щось таке, чого їіі бракує в сучасних істориків, не виключаючи й Грушевсь-кого, а потім може и сказала о щось таке, чого ще не казали інші наші поети.
Недарма цій праці Самовидця дали високу оцінку відомі історики, філологи та письменники: Т. Шевченко, І. Франко, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, О. Левицький. Д Багалій, Д. Яворницький, М. Возняк та інші
Деякі дослідники вважають, що автором цього твору, якому II. Куліш дав назву "Літопис Самовидця", був Роман Ракушка-Романовський, визначний діяч 17 століття, що брав участь у різних дипломатичних місіях, досяг ранги полковника, а пізніше був генеральним підскарбієм, священиком і протопопом.
Та кілька слів про зміст твору. Причину початку визвольної війни 1648 року, яку очолив Богдан Хмельницький, автор літопису воачав у переслідуванні православної віри та в соціяльному й національному гніті з боку поляків, які ставились до українського Ліоду, як до бидла, а козаків принижували різними роботами, чого досі вони не зазнавали. Місцева польська шляхта навіть привласнювала влатню, яку призначив польський уряд для реєстрових козаків(30 золотих на рік). Більше того, сотників, яких досі вибирали вільними голосами козаки, почали призначати місцеві польські пани. Зловживала своєю владою часто і козацька старшина:
"Которіс зась на риоу хожу вали козаки за пороги, то на Кодаку на коммисара рибу десятую отбірали. А полковникам особливо треЬа оати и сотникам, и осаулові и писареві, — аж до велшсого убозства козацтво прийшло, а больше шести тысячей неповинно козаков биті. Хоча и син козацкій, тую оіс панщину мусіл робити и плату давати, тое над козаками было".
До цього гніту, як. зазначає Самовидець, у містах додавався гніт від жидів: "В городах зась од жидов била кривда, же невольно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тілько меду, горілки, пива, але й браги". До цього долучались великі податки з боку польських займанців.
Широко розповідає Самовидець про народне повстання 1648 року та війну Богдана Хмельницького проти Польщі. Після розгрому польського війська, що рухалось в напрямку Січі, коліт реєстрові козаки перейшли на бік Хмельницького, основне військо провадило далі війну, ідучи назустріч полякам. А по Україні йшла неперебірлива боротьба проти місцевих гнобителів та їх помічників, де гинуло багато й невинних людей' ... "козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собі понаставлявши и гдекольвек знайшлися шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міскіе — усе зайняли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности рабовали, костели палили ... ксіонзов забияли, дворі зась и задики шля-хщкіе и двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жодного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того ірабленія тих добр не чинил. И на той час туга великая людем всякого стану значним была и наругання от посполитих людей, а найбольше от гультайства, тоест от бро-варников, вынников, могильников, дудников, наймитов, пастухов ... По городах и замках шляхту доставано, гдекольвек позачинялися были, тоест: в Ніжині, Чернігові, Стародубі, Гомлю. Все тое подоставши, вистинали, бо першей, устрашившися, іиляхта жидов повидавали з маетностями, а напо-том и самих подоставали и вистинали. И многіе на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую віру приняли, але зась знову, час угледівши, до Польщи поутікавши, жидами позоставали, аж рідко котрій додержав віри християнської. I таге на Україні жадного жида не зостало, а жони шляхецкіе зостали жонами козацькими"...
Та жорстокість і нищення проти поляків лютувала ще й через те, шо "була поголоска на всій Україні, албо хвалка от шляхти, же по знесенню тоей своеволі с Хмельницким міли панове Україну плюндрувати и большую часть осажовати людьми німецькими и полекими. Так же и у віри руской по-мішка великая била от уніят и ксендзов, бо уже не тилко унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати. В Чернігові архимандритове один по другом зоставали, по ин-ших городах церкви православніе запечатували, до чого помощниками оцым шляхта, уряд і ксіонзи были, бо уже на Україні що городок, то костел был. А в Кіеві теж утиск немалій церквам Божим старожитним чинили так воєвода кіевскій Тишкевич, на той час будучій, яко теж іезуїти, домінікани, бернадини ... А найгоршое насмівіско и утиски терпіл народ... от тих, котрй з руской віри приняли римскую віру". І все це спричинювало до того, що всі люди масово йшли до війська Хмельницького.
Протягом 24-ох років нашої історії, які відобразив автор літопису, бачимо безконечні війни проти турків і татар, проти поляків і москалів. Ввесь час Україну шарпали і рвали на шматки хижі сусіди і внутрішня незгода. Якщо правобережний гетьман Петро Дорошенко брав до спілки у боротьбі турків і татар, то гетьман Брюховецький тримав зв'язок з Польщею. Отже, ввесь час точилась боротьба, де гинуло безліч війська, майна і цивільного населення. Тим часом московські царі спритно використовували те становище: з допомогою воєвод, які глибше залазили на українські землі після Переяславського договору, подарунками й чинами задобрювали тих, хто їх підтримував, і жорстоко карали противників. Але скарги на свавілля воєвод та московського війська, навіть від Брюховецького, лишались без відповіді.
У 1668 році, за порадою Дорошенка, гетьман Брюховець-кий скликав у і'адячі з полковниками, суддями та старшиною раду, на якій ухвалили порвати з Москвою, а воєвод з їх військом повідсилати. Повернувшись до своїх полкових міст, розгнівані московськими кривдами, козаки почали по-своєму здійснювати ухвали наради: "...почали задор чинити .} воєводами и на мисляници всюди почали ся бити з москвою и воєвод побрали ... подужавши москву, пообдирали, а инних позабивали ... Также и в Прилуці, Миргороді, Батурині воєвод побрали, а людей при них будучих (тобто військо та обслугу) погубили, а соснщького, новгорабського и ссароду-бовського, подоставши в замок приступами, запорожскіе козаки з меіианами усіх побили".
Це так виглядала атмосфера в Україні після Переяславського доювору, про який літописець і не згадує, а також видно й вартість того договору, який фактично 1 адяцька рада перекреслила.
Поруч хронікальних описів безлічі щорічних внутрішніх та зовнішніх воєн, в літописі знаходимо багато описів інших подій. Наприклад, 1666 року був перепис населення. 1667 р. січовики перехопили ханського посла, який, маючи великі гроші, їхав з царським "стольником" до Криму, і побили їх, а гроші забрали.
Великої шкоди завдавали внутрішня незгода і доноси до царя. На скарги Брюховецького та з своєї волі Москва позасилала на Сиоір та до інших місць не одного гетьмана: Дорошенка, Многогрішного, Васюту, та багатьох полковників — Л. Горленка, II. Полуботка, С. Палія тощо.
Цікаво, як часом приватні справи впливали на дії гетьмана Дорошенка. Погромивши московське військо на чолі з князем Ромодановським, що облягало козаків біля Котель-ви, Дорошенко не докінчив виганяти московських восвод та їхнє війсгько, бо "з двора зайшло непотішное, же жона оному скочила через плот з молодшим", і Дорошенко, наказавши старшині провадити далі війну, повернувся до Чигирина.
В записах про події 1677 року читаємо також, що зима була дуже сувора, з снігами та морозами і кожного дня був вітер, що тривало майже до святого Юрія. Людям забракло сіна і соломи для худоби. До того ж тієї зими по три тисячі підвід з запасами вислано до Сівська, а з Сівська до Києва, і багато підводчиків покалічилось від морозів, а деякі й померли.
Того ж року був присланий від "його царської величнос-ти" стольник Алмазов і забрав до Москви колишнього гетьмана Петра Дорошенка, де він і лишився до смерти.
В ті ж часи протопоп ніжинський Симеон, що був у великій пошані в Москві, якого й воєвода слухав, до такого прийшов безчестя, що, незважаючи на свою обітницю, не захотів сіати ченцем, шкодуючи лишити жінку. На це була іі воля гетьманська, щоб або виконав декрет, або був покараний. А через те, що він відмовився, то його відлучили від церкви і віддали до ув'язнення й биття.
У розділі під 1680 роком Самовидець записує, що 15 грудня уночі на небі з'явилась комета, і з вогняної зірки вогняний стовп на півнеба, і це тривало три дні. "Того ж року, августа 9-го перед світом, земля тряслася з понеділка на вівторок", і
А в 1686-му році літописець записує, що "... червяки чорніє, а зростом, як гусениця ... зіллю оардзо шкодили ... й так стадами ходили по дорозі и в город, в брами, и из города стадами йшли на огороди, не боячись дожчов".
А 1687 року був "новообраний гетьман Іван Мазепа", до якого, до речі, літописець, як і до Сомка, ставиться прихильно. Але плямує Дорошенка за спілку з турками, а Золота-ренка та інших за доноси до Москви.
Про війну московсько — шведську 1700 року Самовидець пише, що з наказу московського царя гетьман Мазепа післав теж чималі війська на допомогу до Великого Новгороду. Спершу війна була щасливою для Московії, але в наслідок зради німецького командування, яке у великій мірі очолювало московське військо, шведи розбили його, на річці Норов, між Руговедом та Івангородом, порубавши багато визначних бояр, а полководець, генерал-фельдмаршал Борис Шереметьев, ледве втік. Багато інших потрапило в полон. Серед них були генерал (він же царевич) Меретинський, князь Яків Долгору ков, князь Іван Трубецкой та багато інших князів і ПОЛКОБОД ців. Тоді ж шведи забрали всі московські скарби, понад 200 більших гармат, а ще більше менших. Довше оборонявся генерал Адам Вейд, але й він скапітулював, разом з ним шведи забрали й велику грошову скарбницю, що була в 36 скринях.
Тоді ж потрапили до полону три полки царського війська. Шведи роздягли й частину їх пустили голими через міст, який умисно підрубали, і багато з тих голих потопилось.
Тим часом козацьке військо кількістю в 20 тисяч, яке Мазепа післав на чолі з своїм сестринцем, ніжинським полковником Обидовським, не поспішало до місця боїв, а зупинилось на кордоні під містечком Печерами і стримувало наступ шведських військ, не даючи "пустошити" інших московських міст.
Вороже ставиться Самовидець до царя Петра 1-го, як до ката України, а також до В.
