Листя землі - Дрозд Володимир
Біліша од снігу стала Уляна від тих слів, але нічого не відповіла, бо ще мова їй не вернулася.
А там, на майдані сільському, пакульський люд навколо зборні гуртився, не розходивсь. І вивели із зборні два стражники побитого, вірьовками оперезаного Саву Малаху, до справникової коляски прив'язали, щоб до самого Мрина слідом біг. Мохнач біля зборні стояв, лушпинням під ноги плювався. Уже справник у коляску забравсь, уже стражники на коней сіли, коли Сава глипнув на Мохнача закривавленим оком: "Так се я і за тебе, бандюгу, у тюрмі гнитиму?! Я буду гаравать, а ти скакать? Тади хапайте і яго, конокрада! Я тольки помагав з п'яного ума, а підначка Мохнача, і ватаг — йон!.." Пов'язали і Мохнача, повели до Мрина. Але не довго Мохнач пробув у казенному домі, по Різдву уже і вдома був.
Дак що ви хочете, колі його пасинок у поліції служив, Фенічки, що була за Мохначем, рідний син.
Пасинок пасинком, а Фенічка добренно кишенею потрусила, покуль з тюрми його виручила.
Знала, кому датку дать.
Дак і мала, що давать: награбастав у людях доста.
Авжеж, і там, у Мрині, злодюга на злодюзі сидів і злодюгою поганяв: як не було за Саву чого дать та кому постараться, дак і пропав.
Просидів йон у тюрмі, може, з год, і кріпко погано йому там прийшлося, бо на слідуючу осінь і помер, суду не дождавшись.
Гомоніли — чахоточний зробився.
Не чахоточний, то все бабські гомонки, а такі ж злодіяки його притовкли за те, що на Мохнача показав, у Мохнача скрізь товариші, руки довгі мав.
І був у Пакулі Потап, на прозвисько Гончий, а в бомагах писався Туренок.
Як ішов його син Андрій на царську службу…
Се-бо той, що його у війську кінь копитом забив?
Йон, йон.
Дак приставили до яго дядька у війську, дядько кличе: "Туренок! Туренок!" — а йон і не признається, бо звик по-вуличному — Гончий.
Дак се ще мій дід розказував: діда Потапового пан Журавський у заїжджого ляха-полковника на гончого пса виміняв, сподобалося Журавському, як той полковнику прислужує. А лях вельми собак любив. Од тих годов і пішло: Гончий та Гончий, і роду передалося.
Як воля вийшла, пан Журавський дав за службу наділ землі на подворок і лісу, на прислужниці своїй женив. Ще й батько Потапів порогів панських не цуравсь, то візником у пана, то біля кухні.
А Потап — ні, йон змалечку біля панів не терся.
Потап — роботько, що роботько, то роботько.
Цілісінький день возив Потап колоди з лісу в економію, натягався так, що й світу не бачив. А вернувся увечері додому — здалося, ще мало. І подався на тік молотити. Цілу ніч молотив — ніч місячна була. Уже й тіло наче не його, а все ціпом вимахує. Нагнувся, щоб снопа перевернути, та й упав посеред току. Вранці жінка…
Жонка у яго Дуся Лобаска була, тая до роботи не вельми. Робить робила, бо робить треба, але робе, було, і поглядає, як віл із-під ярма.
…Прийшла натік, щоб до сніданку кликать, а Потап мертвий. Дуся у крик та сльози. Сусіди збіглися, хто ще по роботах не подався. Та що сусіди поможуть, якщо людина не дихає. Скоро обмили небіжчика, прибрали — та й на лаву, головою до покуту і свічку в руки. Заходилися жінки біля печі, аби було чим померлого пом'януть. Чоловіки ж хто дошки на труну струже, хто до лісу поїхав, щоб дубка на хрест привезти. Тут і пресвітер з дияконом прийшли, щоб над мерцем читать.
Уранці стали навідуватися люди, про наглу смерть прочувши. І Нестор поріг переступив. Потап уже в труні лежав. Дуся чоловіків, які яму ішли копать, тим-сим пригощала. Покликала й Нестора до прирощення. Але Нестор до їдаків не пішов, а стояв біля труни, схилившись до небіжчика, ніби перешіптувався з Ним. Тоді повернувся до Дусі та й каже: "Роботящий муж був Потап. Трудненько табе без яго прийдеться, та ще з трьома малими дєтками". Господиня так і залилася слізьми, а думала — уже всі виплакала: "Ой, трудненько… А тольки нащо ж ти словом як серпом по серцю, калі жистечка моя і так горькая?.." І чоловіки, що снідали, позирали на Нестора невдоволено: прийшов, так стій мовчки, а в рані свіжій не длубайся. А Нестор раптово як засміється, та сміхом таким, що й пресвітер над книгою словом поперхнувся: "Чвертку піднеси, Дусько, дак я твого Потапа з того світу поверну…" Дуська так і опустилася на лаву, а молодиці, що розкачували тісто на коржі та кришили галушки для поминального обіду, наче кам'яні поробилися, і всі, хто був у хаті, не знали, що казать.
"Слухай мою команду, Дуся, і неси конопляної олії та корінців хрону!" Дуся і не підвелася з лавки, а молодиці принесли. Нестор помазав олією чоло та скроні покійника, а руки і ноги хроном став розтирать. І ось у Потапа заворушились та піднялися вії. Люди, хто де стояв, шаснули у двері, наче вітром їх винесло. Пресвітер, що начитував, перший. Лише Дуся, біла як стіна, до якої тулилася, зосталась у хаті. "Бач, — знову засміявся Нестор, одійшов до печі і люльку розкурив, — які хоробрі: мертвого не боялись, а живого дак бояться. Дай ти йому квасу, йон скоро оді йде". Але Дуею саму треба було одпоювать — ні руки, ні ноги не слухались. Зачерпнув Нестор квасу в кухля, розчепив Потапові зуби ножем і влив кілька ложок.
Люди збіглись на Туренків двір, як на пожежу, і вже до шибок тулилися: "Воскрес Потап, воскрес!" Потап квасу одпив, очима по хаті повів і зітхнув глибоко, наче кінь у стайні, по трудній роботі. "Довго ж я спав, Дуся…" — "Спав би ти, Потане, до обчего воскресіння, якби не я, — мовив Нестор. — Щоб не здавалось, що за дармовицю життя нове получив, як строїться буду, три дні у мене за се воскресіння одробиш". — "Одроблю і більше, — пообіцяв Потап. — Бо я ще на сім світі не нажився і дітки малі, а мав у землю іти". — "І труну мені оддаси, якщо раніше, ніж ти, руки складу, бо одного ми з тобою зросту і мушу я заробок якийсь мать, окрім чвертки та трьох днів твоїх, щоб цінував ти життя своє друге". — "Як ти зрабів таке добро мені та моїм дєткам, дак оддам і труну", — погодився Потап.
Тут люди почали, хрестячись, заходити до хати. А Потап невдовзі так оклигав, що сів у труні, наче в кориті, подушку під спину підмостивши, і чарку горілки попросив. "Рано ще тобі", — мовив Нестор, перед яким Дуся поставила чвертку горілки обіцяну, а сам випив. Але Потап і без горілки скоро розбалакався. "Був я, людяки, в самому раю. З давнєй померлими гомонів, як ось із вами. Бачив і батька свого, і матку покійних, і багатьох пакульців бачив, що на той світ переселилися. Добре їм тамочки живеться, луччей, чим нам на землі. Се я правду гомоню, як на Божому суді. Кожне має землі скільки схоче, хату, садочок, копанку в саду, а в копанках повно риби. Більше карасі та в'юни. Але на землі вони не роблять, а все святим духом робиться. А померлі на лавочках сидять, насіння лускають, униз, на землю, де ми з вами, лушпиння спльовують. А парубки у вишиваних сорочках і дєвки у вінках з волошок та руж на вигонах вигицують. І побрів я тим світом. Надивився різного я. Птахи з людськими головами там крутять вітряки і замість зерна мелють воду. Ченці людськими кістками топлять величезні печі, а шинкарі колотих печей у чанах з горілкою купаються. А навколо сидять наголо стрижені, у намисті з людських голів черниці і торгують головами своїх ненароджених дєток. Іду далєй і бачу — тік, а на току чорти людей молотять. "То грішники?" — питаю. А старий чорт і гомонить: "Усі ви, людяки, однак! хіба ти видів святих на землі?" Та трісь мене бичем по галаві. Тут усе провалилось, як було, а я — в труні прокинувся…"
Засміявся Нестор зимним, аж мороз у людей по шкірі, сміхом, а очі не сміялися, печальні очі були: "За те моя душа прихилилася до твоєї, Потапе, що ти і рабіть, і брехать добре умієш. Але немає на тім світі ніякого світу, а єсть тольки тьма сіренька, наче кисіль із сім'я льону, а над тьмою Бог, що метеликам та пташкам крила розмальовує. Я там бував, бачив. А жисть людяцька, яку ти тут розписав, є така жисть, тольки на землі яна, не на небі. І зветься теє царство щасливе Горіховою землею. Тольки ніхто з людяк у ту землю дороги не знає, а шукає багато. Се я чув і знаю, як блукав по світах". З тим Нестор допив чвертку і пішов з хати. Опісля воскресіння прозвали Потапа Безсмертним, і прожив він ще на землі вісімнадцять літ.
Під зиму почали мужики з Таврі ї вертатися, а Мартина Волохача все не було. Уляна уже й очі геть прогляділа. Куди не біжить, а на шлях Чумацький зирне — чи не завидніє на шляху висока Мартинова постать? Мати втішала: "Може, дочко, йон до самої Покрови найнявся овечки пасти? А може, покосили-покосили в Тавричеській — та й подалися на Дон, ще й там, у козаків, підробить. А з Таврії на Дон дорога трудна і далека. Як вертала я з чумаками із Криму, думала, що ми давно заблукали і ніколи я вже свого Пакуля не побачу. День їдемо, тиждень їдемо, місяць їдемо, уже воли притомилися, ледве йдуть, а довкуль нас усе степ та степ, і ніде нічого. Тольки вихори, як дерева, небеса підпирають. Як посуне у нашу сторону та нечиста сила, скоріш валку зупиняємо, вози докупи, а самі під вози і молитву воскресну шепчемо. Як налетить, як завіє, аж вози тріщать. Геть порохом та землею поприсипає, покуль перевіситься та далєй посуне. Вилазимо тади з-під возів, чорні, як чорти з пекла. Отак і їхали до самої зими, тольки з першим снігом я домівку побачила. Так чумаки ж на колесах, і воли у них добренні, не усякий мужик рукою до рогів діставав, такі воли, а Мартин твій на своїх двох, бідак". — "Обіцявся Мартин, як грошей підробить, чавункою до Києва доїхать, аби скоріш, бо і йон за мною скучає", — одказувала Уляна. "Та щоб твій Мартин на чавунку потратився із-за дєвки — не такого йон кодла, — посміхалася Вівдя на ту доччину мову. — Як ми з твоїм батьком П'явці снопи возили, він — ще хлапак — П'явчину худобу пас. То я надивилася. Нові постоли через плече — і дихнуть на них боїться, а по стерні босяка. Так йон ніг своїх не жалів, а ти, дурна, хочеш, щоб йон твоєму серцю посочувствовав". Недолюблювала Вівдя Мартина Волохача.
Аж під Святий вечір покотилося по кутку, від хати до хати: Мартин із Таврії повернувся. На Різдво до Лемехи зайшов. Гостинця Уляні приніс — в'язочку бубликів. Уляна на піч не ховалася, як з Несторовим сватанням було, сиділа на полу, між подушок, наче й сама стала квіткою, вишитою на полотні.
