Наркіс. Розмова про те: Пізнай Себе - Сковорода Григорій

Чи може тлінь стояти завжди, тобто вічно? Чи може недостойне чесним бути, а тьма світлом і зло добром? Чи не все одно — увіритися порохові ніг твоїх чи покластися на срібного кумира? Все те тьма і смерть, що минуще. Дивися на земельність плоті твоєї. Чи віриш ти, що в цьому твоєму поросі сховано скарб, тобто таїться в ньому невидимість і перст Божий, що прах цей твій і весь твій порох утримує?

Клеопа. Вірю.

Друг. Чи віриш ти, що він є голова, і першопочаткова основа, і вічний план твоєї плоті?

Клеопа. Вірю.

Друг. Ах, коли б ти вірив, ніколи б не говорив, що тіло твоє пропадає, коли розсипається порох твій. Бачиш у собі тільки одне скотське тіло. Не бачиш тіла духовного. Не маєш жезла та духу до подвійного розділення. Не відчуваєш смаку в тих Божих словах: "Коли відведеш чесне від недостойного, наче вуста мої будеш..."

Клеопа. Незрозуміле мені те, яким чином присудив я кумиру божество, а життя тому, що мертве? Чув я, що погиблий є той, що називає світло тьмою, а гірке солодким.

Друг. Не дивуйся, душе моя! Усі ми любопрахи. Хто тільки залюбився у видимість плоті своєї, не може не ганятися за видимістю в усім небеснім та земнім просторі. Але чому він її любить? Не через те, що вбачає у ній світлість та приємність, життя, красу та силу?

Клеопа. Звичайно, тому.

Друг. Чи ж не все одно — шанувати ідола за живе й присудити йому життя, а тому вмерти належить. Мені здається, це все одно, що гірке вважати солодким і дати суд такий, що медова солодкість належить до жовчі. Та чи можна жовчі солодкість присудити, не образивши меду? Ось у який спосіб усі збираємося на Господа і на Христа його! Він кричить: "Моя кріпость та сила! В мені шлях, істина та життя!" А ми судимо, що все це належить до зовнішньої плоті і до плотської зовнішності. І цей суд наш безсумнівно підтверджуємо таким же життям нашим перед людьми.

Клеопа. Бачу тепер вину свою. І жахливо дивуюся, що за тьма наші очі покрила? Скільки пророки голосять: "Дух, дух! Бог! Бог!" Будь-яка зовнішність є трава, тінь, ніщо, а ми нарікаємо, тужимо, коли плоть наша в'яне, слабкішає і порох переходить до пороху. Чи ж можна відшукати упертішу і жорсткошийнішу нещасливість?

Друг. Цьому і я часто дивуюся. Тепер, гадаю, розумієш, що то за суд, що його так ревно і єдино вимагає Бог через пророків. І як можемо дати добрий суд меншим своїм братам, образивши першорідного брата — Христа Ісуса? Він перший сирота, бо всі його залишили; він перший жебрак, бо все від нього забрали. Всі за тьмою, залишивши світло, пішли, побігли.

Клеопа. Але звідкіля у нас це прокляте сім'я народжується? Коли земля проклята, тоді й любов до неї також.

Друг. Добре думки звеш сім'ям. Сім'я є початком плодів. А порада в серці — голова наших справ. Але оскільки серце наше є точною людиною, то й видно, кого премудрість Божа називає сім'ям і чадами зміїними. Ці люди люблять землю, а вона є п'ята, і підніжжя Боже, і тінь. Через це нічим вони не ситі. Блаженний, коли в чийомусь серці проклята ця голова розчавлена. Вона-бо виводить нас у горесті, а нам [здається, що] у гадані солодкості. Але звідкіля цей змій у серці зароджується? Це ти питаєш?

Клеопа. Хочу знати.

Друг. А звідкіля лихе сім'я на грядках городніх? Повно скрізь усіляких рад. Не вбережешся, щоб не народжувалось. Але що робити? Сину! Бережи серце своє! Стань на сторожі із Авакумом22! Знай себе. Оглянь себе. Будь у домі своєму. Бережи себе. Чуєш? Бережи серце.

Клеопа. Та як же себе берегти?

Друг. Так, як ниву. Виполюй чи викорінюй і виривай усіляку раду лукаву, все лихе сім'я зміїне.

Клеопа. А що це рада лукава та сім'я зміїне?

Друг. Любити й виправдовувати в кожному ділі порожню зовнішність чи п'яту.

Клеопа. Скажи простіше.

Друг. Не вір, що рука твоя зігниє, а вір, що вона вічна у Бозі. Сама тінь її гине, [не істинна рука]. Істинна ж рука, як і істина, є вічна, тому що невидима, а невидима тому, що вічна.

Клеопа. Ці думки чудні.

Друг. Звичайно, нові. Коли ж зміст твоєї руки присудиш плотській тіні, [а не Божій невидимості], тоді будеш старим міхом, надутим безоднею непросвічених думок доти, доки не зможеш сказати: "Бо Бог, що звелів був світу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв..."23 А це вчиниться при створенні нового неба й землі. "Бо ось я створю нове!" — каже Господь (Ісая, [65 — 17]).

РОЗМОВА 4-ТА ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ

Особи: Лука, Клеопа, Філон, Друг

Лука. Тому дуже не мале діло: пізнати себе.

Друг. Один труд у цих обох — пізнати себе і збагнути Бога, пізнати і збагнути точну людину, весь труд і оману від її тіні, на якій усі зупиняємося. Адже істинна людина та Бог є те саме. І ніколи ще не бувала видимість істиною, а істина видимістю, але завжди в усьому таємна є і невидима істина, тому що вона є Господня. А Господь і Дух, що плоті та кісток не має, і Бог — все це одне. Адже ти чув речі істинної людини. Коли-бо не пізнаєш себе, о добра жоно, тоді паси козлів своїх біля пастуших куренів. Я-бо тобі не чоловік, не пастир і не пан. Не бачиш мене через те, що себе не знаєш. Піди геть з очей моїх і не являйся! Та й не можеш бути переді мною, поки добре себе не збагнеш. Хто себе знає, той один може заспівати: "Господь пасе мене..."24

Клеопа. А ми з останньої розмови маємо певний сумнів.

Друг. Коли річ іде про важливе діло, то й не дивно. Але що за сумнів?

Клеопа. Перше: ти казав, що людина, залюблена у видиму плоть, через те женеться за видимістю, бо у ній бачить світлість і приємність, життя, красу та силу.

Друг. А ви як думаєте?

Клеопа. Нам здається, це через те, що не може вірити у перебування невидимості й гадає: тільки те має своє буття, що своїми плотськими руками може промацати і яке в тлінних його очах бовваніє. Однак і він сам зрозуміти може і цілковито знає: все те минає, що він любить. Тому він і плаче, коли воно його залишає, міркуючи, що вже воно зовсім пропало, так само, як дитя плаче через розбитий горіх, не розуміючи, що горіхова сутність не в шкаралущі його, а в зерні, схованім під шкіркою, від якого і сама шкурка залежна.

Друг. Це цілковита правда; був би дуже дурний хлібороб, коли б тужив за тим, що на його ниві пшеничне стебло в серпні місяці почало сохнути і старіти, не зважаючи, що в малім зачиненім зерні сховалася й нова солома, яка весною вийде назовні, а вічне й істинне своє пробуття невидимо зачинила у зерні. Але чине все одно: прикладати соломі силу її та сутність, а не голові чи зерну, і не вірити чи й не згадувати про пробуття зерна. Для того ж ото (наприклад) суддя присудив двоюрідному братові владу і силу у спадку, бо впевнений, що рідного спадкоємця живого нема. А це і є той нечестивий суд, про який в останній розмові йшла у нас мова.

Клеопа. Другий сумнів. Я сказав, отже, так і пам'ятаю таке Єреміїне слово: "Глибоке серце людині, більше всіх, і воно-бо є істинна людина". А ти до цих слів додав таке: "Ось ця людина й має в собі все" та інше.

Друг. У чому ж сумнів?

Клеопа. Я безсумнівно розумію, що всі зовнішні наші члени тримають у серці сховану сутність свою, як пшенична солома утримується у своєму зерні. Вона, висохши та постарівши, то зачиняється, гниючи, у зерні, то знову назовні через зелень виходить і не вмирає, бо обновлюється і ніби змінює одежу. Але оскільки на всіх без винятку людях бачимо зовнішні частини, котрі свідчать про своє зерно, тобто що кожен з них має і серце, яке (так Божий пророк навчає) є точною та істинною людиною, а це велике діло, — то що це буде? Чи всім бути істинною людиною? І яка різниця між добрим мужем та злим?

Друг. Не так! Відведи думки свої на час від людини і подивися на іншу природу. Не кожен горіх і не будь-яка солома із зерном.

Клеопа. Жахливе видовище!

Друг. Не бійся! Знаю, ти, озирнувшися на людей, жахнувся. Але ж бачиш, що це в природі не нове. Досить того водиться в земляних плодах і в деревних. Але ніде більше не буває, як у людях. Вельми той рідкісний, хто зберіг серце своє чи, як на загал говорять, спас душу свою. А як навчив нас Єремія, і йому віримо, що істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце, одному лише Богові пізнаванне, є ніщо інше як неомежена безодня наших думок, просто сказати: душа — це справжнє єство, і суща справжність, і сама есенція (як кажуть), і зерно наше, і сила, в якій тільки і є життя та існування наше, а се з неї ми є мертва тінь, отож і видно, яка непорівняна втрата згубити себе самого, хоч би хтось заволодів би всіма Коперниковими світами. Але ніколи й цього не було б, коли б намагалися люди зрозуміти, що значить людина, що це — бути людиною, тобто коли б самих себе пізнали.

Клеопа. Ах! Не можу цього збагнути, тому що в кожного свої думки і необмежені прагнення, як блискавка, в безмірні відстані розкидаються, жоден простір їх не вміщає і жоден час не приспить, одному лише Богові відомі.

Друг. Перестань! Не так воно є. Правда, важко з'явити, що лихі люди серце своє, тобто самих себе загубили. І хоч між нами у першій розмові сказано, що хто себе не пізнав, той тим самим згубився, однак для ліпшої певності ось тобі голос Божий: "Послухайте мене ті, що згубили серце, він далеко від правди".

Клеопа. Ах, ми цьому віримо. Але як вони згубили? Адже і в них думки також плодяться і розливаються. Чого вони собі не уявляють? Цілий світ їх умістити не може. Ніщо їх не задовольняє. Одне за другим пожирають, ковтають і не насичуються. Тож чи не бездонна безодня їхнє серце? Ти сказав, що серце, думки і душа — все це одне. Як же вони згубилися?

Друг. Чого досягти не можемо, не спитуймо. Примусити себе треба і дати місце в нашому серці згаданому Божому словові. Коли його благодать повіє на нас, тоді нам усе простим і прямим здасться. Зчаста мине розуміємо найменших дрібниць. А людина — це є маленький світик, і так важко силу його взнати, як нелегко у всесвітній машині початок віднайти; затверділа наша нечулість, і узвичаєний смак є причиною нашого убозтва. Розкладай перед сліпим усе, що бажаєш і скільки бажаєш, але все те для нього дурниця. Він може обмацати, а без доторку нічого не втямить.

Скільки разів чуємо ми [про воду й повітря]. Чи не на повітря спираються пташки? Воно твердіш од заліза. Однак дерев'яну стіну кожен швидше помітити може. А повітря вважають за порожнечу.