Наркіс. Розмова про те: Пізнай Себе - Сковорода Григорій

Що ж іще при цьому живопису бачиш?

Лука. Бачу приписані із Біблії слова. Слухайте! Стану їх читати: "Мудрого очі — в голові його. Очі ж безумних — на кінцях землі"19.

Друг. Ну! Коли хтось фарбу на словах бачить, а письмен прочитати не може, як тобі здається? Чи ж бачить такий письмена?

Лука. Він бачить оком плоті найостаннішу пустош чи барву в словах, а самих фігур у письмі не розуміє, саму п'яту бачить, не голову.

Друг. Правильно розсудив. Отож коли бачиш на старій церкві в Охтирці цеглу, вапно, а плану її не тямиш, як гадаєш: чи побачив ти і чи пізнав її?

Лука. Аж ніяк! Таким чином саму лишень крайню та останню зовнішність бачу в ній, яку й худоба бачить, а оскільки симетрії її чи пропорції та розміру, який усьому матеріалові зв'язок та голова є, не розумію в ній, то і її не бачу, не бачачи її голови.

Друг. Добрий твій суд. Скинь же тепер на рахівницю всю суму.

Лука. Як?

Друг. А ось так! Що у фарбах малюнок, те ж таки у письменах є фігурою, а в будові планом. Але чи відчуваєш, що всі ці голови, як малюнок, так і фігура, і план, і симетрія, і розмір є ніщо інше як думки?

Лука. Здається, що так.

Друг. Так чому не збагнеш, що в інших живих істотах невидимість первенствує, не тільки в людині? Те саме можна розуміти про трави і дерева і про все інше. Дух усе на все виліплює. Дух і утримує. Але наше око п'яту бачить і на останній зовнішності пробуває, минаючи силу, початок і голову. Отже, хоча б ми одне без душі тіло були, то і в самий той-таки час ще не досить самі себе розуміємо.

Лука. Чому?

Друг. Тому, що, шануючи в тілі нашому зовнішній прах, не підіймаємося думкою у план, який утримує слабкий цей порох. І ніколи смаку не відчуваємо у словах цих Божих, що вивищує повзуче по землі наше поняття до пізнання істинного нашого тіла, а саме: "Не бійся, Якове! Це на руках моїх написав стіни твої..." Але ступімо ще вище.

Клеопа. Ми вище ступати не хочемо, а сумнів маємо. І бажаємо гарненько взнати те, що називаєш істинним тілом. Нам дивно, що...

Друг. Що ж дивного? Чи не Бог усе втримує? Чи не сам він голова і все в усьому? Чи не він істиною в пустоші, істиною і головною основою в нікчемному поросі нашому? І як сумніваєшся про точне вічне й нове тіло? Чи не гадаєш розшукати щось таке, де Бог не правив би за голову і замість початку? Чи ж бо може щось мати буття своє поза ним? Чи не він є всьому буттям? Він у дереві істинним деревом, у траві травою, в музиці музикою, в домі домом, у тілі нашому порошному новим є тілом і точністю чи головою його. Він усім є в усьому, тому що істина є Господня. Господь же, Дух і Бог — це одне і те ж. Він один дивне в усьому і нове в усьому робить сам собою, і істина його в усьому навіки пробуває; все ж інше, вся крайня зовнішність не що інше, тільки тінь його, і п'ята його, і підніжжя його, і його ветха риза... Але "мудрого очі його в голові його, очі ж безумних — на кінцях землі".

РОЗМОВА 3-ТЯ ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ

Особи: Клеопа, Філон, Друг

Клеопа. Ах, перестань, будь ласка! Не сумнівайся. Він людина добра і нічиєю не бридиться дружбою. Мені твоє добре серце відоме, а він нічого, крім цього, не шукає.

Філон. Я знаю багатьох учених. Вони горді. Не бажають і говорити з поселянином.

Клеопа. Будь ласка, докажи.

Друг. Про що у вас суперечка?

Клеопа. Ба! А ми навмисне до тебе... Ось мій товариш. Будь ласка, не прогнівись.

Друг. За що? "Людина дивиться на лице, а Бог зрить на серце". А де Лука?

Клеопа. Не може збагнути твоїх речей. Він приліпився до Сомнаса при учорашній розмові, а нам твої новинки милі.

Друг. Про що йшлося?

Клеопа. Пам'ятаєш, Філоне?

Філон. Пам'ятаю. Була мова про прірву.

Клеопа. А-а! Ось слова: "І тьма поверх прірви".

Філон. По тому суперечка була про старі та нові міхи і про вино.

Клеопа. Один сперечався, що прірвою називається небо, на якому плавають планети, а пан Навал кричав, що справжня бездна є великий океан; один клявся, що так позначається жона, а інший тлумачив учення і так далі, і так далі.

Друг. Коли хочемо виміряти небо, землю та моря, маємо спершу виміряти самих себе з Павлом власною нашою міркою. А коли нашої всередині себе мірки не знайдемо, то чим мірятимемо? А не змірявши себе спочатку, яка користь знати міру в інших живих істотах? Та й чи можна? Чи може сліпий у себе вдома стати зрячим на базарі? Чи можна знайти міру, не зрозумівши, що таке є міра? Чи можна міряти, не бачачи землі? Чи можна міряти, не бачачи голови її? Чи ж можна побачити голову та силу її, не знайшовши і не збагнувши своєї у самому собі? Голова головою, а сила розуміється силою.

Клеопа. Чи не можеш говорити простіше?

Друг. Виміряти чи взнати міру — одне і те ж. Коли б ти довжину чи ширину церкви виміряв сажнем чи вірьовкою, як тобі здається: чи не взнав би ти міру її?

Клеопа. Не думаю. Я б тільки взнав простір її матеріалів, а справжню її міру, що складає матеріали, тоді взнаю, коли пізнаю план її.

Друг. Через те, хоч би ти всі Коперникові світи переміряв, не взнавши плану їх, який усю зовнішність утримує, то нічого із того не було б.

Клеопа. Гадаю, що як зовнішність є порожня, так і мірка її.

Друг. Але хто може взнати план у земних та небесних просторних матеріалах, що пристали до вічної своєї симетрії, коли її раніше не міг доглянути в мізерній плоті своїй? Цим планом все на все створено чи зліплено, і ніщо не може триматися без нього. Він усьому матеріалові ланцюг і вірьовка. Він-бо є рука права, перст, що утримує весь порох, і п'ядь Божа, що виміряла всю тлінь і самий мізерний наш склад. Слово Боже, поради і думки його — це і є план, що по всьому матеріалу у Всевсесвіті нечуттєво простягається, що все складає і виконує. Це і є глибина багатства та премудрості його. І що може просторіше розлитися, як думки? О серце, бездно всіх вод та небес ширша!.. Яка ти глибока! Все охоплюєш і складаєш, а тебе ніщо не вміщує.

Клеопа. Правду сказати, пам'ятаю таке Єреміїне слово: "Глибоке серце чоловіку, більше всіх і людина є".

Друг. Оця людина складає все! Вона-бо утверджує твої плотські руки й ноги. Вона голова й сила очей твоїх та вух. А коли їй вірити можеш, "не потемняться очі твої і не зітліють вуста твої навіки-віків".

Клеопа. Вірю й примушую серце своє до послуху вірі. Але чи не можна мене хоч трохи покріпити? Прошу не гніватися. Чим вище в поняття невидимості ввійду, тим міцніша буде віра моя.

Друг. Праведно вимагаєш, через те, що Бог від нас ні молитов, ні жертв прийняти не може, коли ми його не пізнали. Люби його і наближайся до нього завжди, серцем і пізнанням наближайся, не зовнішніми ногами й вустами. Серце твоє є голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти є твоє серце. Але коли не наблизишся і не співпряжешся із тим, хто є твоїй голові головою, то залишишся мертвою тінню і трупом. Коли є тіло над тілом, тоді є й голова над головою і вище старого нове серце. Ах, чи не соромно нам і чи не жаль, що Бог суду собі від нас просить та й не дістає?

Клеопа. Чи ж можливо? Як це?

Друг. Суперники його — ідоли й кумири. Їх-бо, сидячи на суді, виправдовуємо.

Клеопа. Жахлива образа! І її я не розумію.

Друг. Не розумієш? Ось сам будеш зараз суддею супроти нього.

Клеопа. Боюся. Але, будь ласка, підкріпи мені моє невір'я про безсмертне тіло. Любі мені твої слова такі: "Не стемніють очі твої..."

Друг. Ну, скажи мені, коли б твоє зовнішнє тіло чи худоб'яче через тисячу літ неушкоджене було, чи любив би ти плоть свою?

Клеопа. Цього не може статися. А коли б сталося, годі не любити.

Друг. Знай отож, що ти ще самого себе не взнав.

Клеопа. Принаймні знаю, що тіло моє на вічному плані засноване. І вірю таким обіцянкам Божим: "Це на руках моїх написав стіни твої".

Друг. Коли б ти в будові якогось дому план взнав і силу стін його, чи досить того для досконалого пізнання того дому?

Клеопа. Не думаю. Треба, здається, ще знати і те, для яких рад чи справ цей дім побудовано, чи бісам у ньому жертву приносять, чи невидимому Богові, чи це розбійницьке житло, чи ангельське поселення?

Друг. І мені здається, що не досить розумієш, наприклад, глиняну посудину, коли розумієш одну її фігуру, з'явлену з болота, а не відаєш: чистим чи нечистим наповнена вона лікером чи питтям.

Клеопа. Тепер розумію, що тіло моє є якраз те, що стіни храму, або те, що в посудині череп'я. А серце й думки мої те, що у храмі жертвоприношення, або те, що в посудині вода. А оскільки стіни дешевші жертв, бо вони для жертв, а не жертви для стін, і череп'я для води, а не вода для посудини, так і душа моя, думки і серце є ліпші мого тіла.

Друг. Але скажи мені, коли б ті чудові стіни розвалилися, чи загинули б вони? Чи пропала б та посудина, коли б її фігурне череп'я розбилося?

Клеопа. Тьху! Це і дитя розуміє. Звичайно, вона не ціла, коли...

Друг. Не радій-бо, мій Ізраїлю, і не веселися. Заблудив ти від Господа Бога твого. Хіба не чув ти від пророків ніколи, що Бог суд має із суперником своїм — землею?

Клеопа. Та хто може його судити?

Друг. Хто неправедного виправдав, без сумніву образив невинного. А виправдать обох аж ніяк не можна. Такий ото суддя, як ти, був Єфрем20, якого дехто з пророків називає голубом безумним21, позбавленим серця. Та й не дивно, бо як оповідає той-таки пророк, подібно до печі, вогнем розпаленої, так усі судді пристрастю до видимості розпалилися, що всі наставники із землею зляглися, і не було жодного, котрий був би приятелем Богові.

Клеопа. Змилосердься. Скажи, який я суд виніс супроти Бога?

Друг. Так! Ти, залюбившись у землю, віддав їй судом своїм те, що єдино Богові належить.

Клеопа. Не розумію.

Друг. Слухай! Голуб темноокий! Чи не Божа то є сила? Чи не Господня кріпость?

Клеопа. Та хто ж про це сперечається?

Друг. Як же ти осмілився сказати, що при розбитті череп'я посудина пропала? Посмів посудину утвердити на поросі, а не на Бозі? Яка твердість може бути в тому, котре щохвилини підлягає розвалу та змінам? Чи не Божий невидимий перст утримує у стінках порох? Чи не він голова у стінках? Чи не вічна стіна, коли головне її начало вічне? Як же ти посмів, знищивши голову, возвеличити хвоста, присудивши тлінню безпошкодженість, пороху — твердість, кумиру — Божество, тьмі — світло, смерті — життя! Ось нечестиві на Бога суд і рада! Ось лукавого змія око, що любить п'яту, а не голову Христа Ісуса! "Адже є все у всьому..." Чи ж не ти сказав, що годі не любити тлінного тіла, коли б воно через тисячу літ неушкоджене було? І як можеш сказати, що ти принаймні пізнав своє тіло? Та й чому хвалишся цими Божими милостивими словами? "Це на руках моїх написав стіни твої і переді мною є ти завжди".