Воскресіння чаю - Москалець Кость
Тож невипадково, мабуть, іще за перших років існування ДАКу — 1979-го — одним з улюблених звертань до чаю стала назва напою індуських богів і брахманів — "б о ж е с т в е н н и й с о м а":
Я — поет, батько — лікар, мати вміло обертає жорна.
До багатства ми йдемо різними шляхами,
ніби [пастухи] за коровами.
Для Індри течіть, о краплі соми!
(Рігведа, IX, 112).
3.
В Андрія Деркача, котрий останнім (на сьогодні) прилучився до бахмацької спільноти, є вірш, де виразно окреслено чи не всі істотні моменти побутування чайного ритуалу в історії ДАКу; вірш присвячено трьом "чайним" побратимам:
Володі, Костикові й Миколі
п р и с в я ч у є т ь с я
не відкриваються чакри
від чаю
а розплющуються очі
треті
у третіх зайвих
вже не біль нас крає
а ми його на скибки
один одного пригощаєм
з'являються дірки у часі
ми це передбачали
і не дивуємось
не милуємось
а опікуємось
коли заплющуються очі
треті
півні співають
summit-ники стають самітниками
спогади про радість
перемішалися з файвоклоччям
Читач, певно, звернув увагу на шемку ностальгійну нотку, котра звучить у цьому вірші, як і на те, що автор цієї статті розповідає про чайний ритуал бахмацького ДАКу переважно в минулому часі. Це не випадково. Хоча сам дух чайної традиції невмирущий і як і раніше життєво необхідний для чотирьох "summit-ників", одначе, силою реальних обставин, два піки його самодостатнього побутування припадають на 1977–1981 та 1988–1990 роки, коли надворі так стрімко розвивалися події, які, врешті, довели "імперію зла" до краху. Можливо, не останню роль у цьому зіграли чаювання ДАКу; адже не випадково один старий майстер Дзену зауважив, що "п'ючи чарку зеленого чаю, можеш зупинити війну". Тут варто зазначити, що жоден із бахмацьких естетів не залишився осторонь історичних подій свого часу: Володимир Кашка і Микола Туз стали першозасновниками бахмацького осередку Товариства української мови, я співав власних пісень, виступаючи в складі львівського театру-студії "Не журись!" (який, сподіваюся, таки дещо зробив цей театр для пробудження національної самосвідомості), а Андрій Деркач активно підтримував діяльність напівлегальної ще тоді УАПЦ в Чернігові. Нам рідко випадало зустрітися разом, учотирьох, задля обговорення-осмислення вчорашнього й сьогоднішнього. Згодом особисті обставини спонукали Миколу Туза переїхати на постійне мешкання до Ставрополя, і ця суто географічна відстань стала відчутною перешкодою для живого спілкування в маленькому братстві. Втім, значно краще про це (і не тільки) сказав він сам у вірші:
БРАТЕРСТВО
Ходить світло між зірками
стежками звичними-звичними,
поза вікнами, поза нами,
поза фіранками фабричними.
Чай грузинський, болгарська "Стюардеса",
біля фільтру пальці кольору лимона.
Перечитуємо Хіменеса
Хуана Рамона.
А коли прочиняли кватирку —
бо від срібного диму темно —
на свою мерехтливу зірку
відпустили його Платеро.
Усе це, згадуючи Григорія Грабовича і його міркування щодо розпаду нью-йоркської групи поетів, стосується "колективного голосу або історичного впливу і значення групи. З погляду ж індивідуального досягнення, справжній голос з'являється лише з відокремленням від оточення й колективної чуттєвості групи" (стаття "Голоси української еміґраційної поезії").
Розвиток і вирішення цієї теми бачимо тут:
О другій збудивсь — дикі гуси кричали
і бозна й скільки горілиць лежав.
Мов кров з різницького ножа,
збігала ніч…
Ще з вечора завареного чаю
на кухні націдив у склянку.
Вже не заснуть тобі до ранку.
А мо', й до смерті не Склепить очей…
І хто покаже, де тебе пече?..
(Володимир Кашка,
"Безсоння восени*).
Ми бачимо тут не просто людину, серед ночі заскочену пограничною буттєвою ситуацією. Багато про що свідчить символ учорашнього чаю, чаю, який холодний і якого мало, — голос поета з документальною точністю фіксує розпад чи розлад невидимої інтеграції, своє випадання з життєвого світу, ще вчора наповненого смислом і духовною єдністю побратимів. Поет свідчить про своє відчайдушне протистояння оцьому випаданню буття з присутності. Ми спостерігаємо, як він прагне відтворили ритуал н а о д и н ц і. Це дуже зворушливий момент. Вистиглий чай, якого мало — це символ втрати, може, й тимчасової, — як відліт осінніх гусей до вирію; але в кожному минущому символі присутнім є споконвічне. Отож ідеться про якусь одвічну втрату, що проглядає в нічній спробі відновити належний лад. Крик, безсоння, рана, кров, смерть, — перелік цих екзистенціалів свідчить про ті глибини, яких сягає втрата, її архетип, який може асоціюватися в культурній пам'яті і з первородним гріхом, і з утратою душі, і, шаром вище, — з утратою незалежності своєї вітчизни чи з руйнацією віджитих форм культу — до яких належав чайний ритуал.
Тому парадоксальним чином вірш Кашки звучить як велике "так", сказане цій ночі і цьому випробованню: якраз те, що з душевного сум'яття, тривоги й самотності, на кухні постає в і р ш, і є свідченням тієї реальної перемоги, яку здобуває поет. Сам вірш і є подоланням хаосу. Буття конкретного вірша — це подолання абстрактної, гостро відчутої загрози не-буття. Отже, новий ритуал можливий і наодинці:
Я ще раз вип'ю крижаного чаю,
дослухаю себе і вимкну маг.
Поему Чубая перечитаю,
передивлюсь колекцію комах.
Липнева злива виліпить на сході
худеньку постать дівчинки-жони.
Чай закінчився, а Грицько — в труні,
і пісенька остання — про Чорнобиль.
І тільки Ти лишилася мені,
та ще комахи із уважними очима,
що розглядають шрами на чолі,
а потім пересмикують плечима.
(Костянтин Москалець,
"Дзеркало № 536".)
…І ще одна суттєва деталь. Використану заварку ДАК ніколи не викидає до сміття. Її витрушують на квітник. Використана свята трава повертається в землю. Вона дуже добре підживлює квіти. Цей мертвий чай воскресає в палахкотінні троянд і білосніжній чистоті хризантем. Давні японці теж не викидали на смітник квітів, які відслужили ікебану: їм влаштовували похорон і також ховали в землю.
І так щороку! —
Вдобрюють землю під сакурою
рештки квітів.
(Мацуо Басьо;
переклад Геннадія Туркова)
