Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
І неслися вони, крики, відбиті стократ луною від води, від занедбаних мурів, від склепінь старовинних веж. Та ще більше посилювались цегляними мостами.
Їхню сафіну переганяли часом трохи менші судна, вантажені величезними корчагами з оливковою олією.
А вони обганяли ще більші, ніж їхня сафіна, вантажені болонками і дошками доброго дуба, здається, чи не з Вірменських узгір'їв.
На лівому і правому берегах, на схилах, попід оборонними мурами та багатими подвір'ями вельможних, ліпилися шинки.
В найубогіших пили погане вино, грали в кості, та жерли сочевичну юшку і давилися черствими балабушками.
У добрих шинках, крім запашного вина, холодної води і пахучого хліба, відвідувач міг на ніч взяти до комірчини дівчину чи хлопчика. А коштувало все два дирхеми за ніч.
Коли згадували співтрапезники про цю плату, батько Алі зводив руки до неба і вигукував з розпачем:
– Де ж дістати такі гроші?!!
Був у Алі приятель-рибалочка, з гарненьким обличчям і зовсім дівочими пухкими вустами. Носили разом з ним рибу до шинків. І того хлопчика привабив один торговець і взяв за прислугу до своєї корчми.
Господар не стільки ганяв його по роботі, як відгодовував, і приставив до нього старого музику. Той навчив його грати на аль-уті3 і співати дівочих пісень.
Коли Алі через півроку зустрівся з приятелем на березі Тігру, той у воду не поліз, а лишився сидіти на камені, товстий і чисто вбраний, з підведеними сурмою очима.
Алі стало моторошно, що хлопець ніби зробився дівчиною. Алі не став з ним розмовляти, а схопив свою рибу і мерщій подався геть.
Після цієї зустрічі він на вузьких вуличках намагався непомітно прослизнути повз колишнього друга.
Аж поки цей Юсуф не прихопив його зненацька і не виказав Алі, що він знав про старого Хасана та його друзів-шахраїв…
Отож малий допомагав кухареві чистити часник, цибулю, патрати рибу.
Хоча, як писав у той час один китайський мандрівник, в Багдаді всі їдять хліб та м'ясо, п'ють кисле молоко, але дуже зрідка їдять рибу, овочі та рис. Але на сафіні було по-іншому: купці їли свіжу рибу і курятину. Кухар рибу витягав із садка, що волочився збоку на линві за судном. А кури товклися у плетеній вербовій клітці на кормі. Годувати їх і дивитись, щоб вони не побили яйця, що знесли, було одним із обов'язків Алі. Кухар дивувався, що хлопець так швидко і старанно виконує всі його накази, особливо ретельно прибирає всяке сміття і непотріб.
Звідки було знати кухареві-товстуну, що все це було хлопцеві забавкою у порівнянні з базарними вулицями чи готуванням кізякових колобків для палива.
А яка насолода швидко обірвати золоті покривала цибулин, або почистити головку часнику від білої шкаралупи так, щоб жоден зубок не відпав! Обрізай корінці та бадилля чорної редьки, переливай кунжутну олію 4, один запах якої вже насолода і радість душі! І вся городина і всі спеції найкращі, найчистіші!
Пасажири трималися двома гуртами – купці та збирачі податків. Ненависно зиркали один на одного. Бо не було у купців гірших ворогів, ніж збирачі податків.
А серед купців вирізнявся один товстун на ім'я Джафар. За очі його звали Покійником. Хоча на покійника він аж ніяк не скидався – ціла гора жиру! Прізвисько "Покійник" йому дали, бо сталася з ним одна предивна історія, у якій Всевишній явив свою волю і покарав того, хто зневажає його ім'я.
Ось що довідався хлопчина від кухаря про товстенного купця.
Ще змолоду був Джафар багатим купцем, а коли вбився у силу, то взагалі загрібав гори золота. Та якось він поручився у великих грошах за свого доброго приятеля. А той обдурив його і лишився жити в Єгипті. Довелося платити Джафарові величезний борг. Та він не був дурнем – підкупив судових чиновників і сплатив лише частину боргу зразу. Бо інакше пішов би жебрати під фортечні мури. І так і далі пішло – Джафар давав гостинці чиновникам і по малих частках сплачував борг. Про що зрештою довідався секретар візира. Сказав він одного ранку, коли в його кімнату понабивалися всі його попихачі:
– Друзі мої! Вільні і раби! Правовірні та люди письма! Мені потрібна людина, яка б не боялася ані Аллаха, ні Страшного суду. І щоб людина та служила лише мені – не гірше, ніж вірний пес…
Усі мовчали. Звичайно, всі вони посіпаки та блюдолизи, одним словом, гієни та шакали. Чистих там не буває! Але й вони замовкли, бо своїм підлим нутром відчули, що йдеться про підлоту, яку треба вчинити відверто, не ховаючись.
– Що – немає у мене вірного пса?
Тоді виповз наперед брат цирульника самого халіфа.
– Я зроблю для тебе все, що забажаєш! І навіть більше того!
Ляснув у долоні секретар візира:
– Якщо так, то говорю тобі – іди в податкову управу! Покажеш їм мого листа, але не віддавай і не дай переписати. І нехай вони складуть реєстр усіх боргів Джафара… А потім витискай з Джафара усі гроші, як тільки зможеш. Що буде зверх боргу купця і боргу казні, то все твоє!!!
Ледь не захлинувся брат цирульника від щастя та пожадливості. Здоровенний був чоловік, красень, та мілкий душею.
– Але я не подужаю його мордувати!..
– То бери башибузуків із двірцевої варти. Бо вони геть розледачіли!
Схопився брат цирульника і чимдуж кинувся до сторожів.
Прихопив із собою з півтора десятка здоровенних тюрків. При повній зброї поперлися всі гуртом до податкового відомства.
Там брат цирульника вчинив неймовірний гвалт, і чиновники поспішили видати записи всіх боргів Джафара.
Звідтіля брат цирульника помчав до оселі Джафара, а за ним поспішили тюрки-башибузуки. Схопили товстого Джафара і потягли спочатку до казарми у фортецю. Там з нього зідрали всі його шати. Лишили тільки чалму. Нею він, мов під час хаджа, обгорнув свою срамоту. Він стояв перед ними навколішки й просився у своїх мучителів, щоб вони його помилували і не позбавляли ні життя, ні достатку…
Проте брат цирульника спокійно, без гніву, повторював:
– Давай гроші, давай гроші, давай гроші…
Тюрки ж били його бамбуковими палицями по голому тілу.
Потім його потягли в прохолодний льох казарми – тюрки стомилися мордувати його на спекоті.
Тюркам набридло це діло, і вони, розподіливши шати купця, посідали попід стінами й кейфували. Тоді брат цирульника пообіцяв кожному, хто мордуватиме його клієнта, по два дирхеми…
Кухар перегортав над жаровнею на решітці рибу, поливаючи на неї кунжутну олію, заправлену тертим шафраном, посипав скибочками цибулі.
А його новий помічник намагався розгледіти в глибині каюти крізь велику щілину купця Джафара. Джафар не відмовляв собі в зручності не лише вдома, а й у дорозі. Алі знав, що Джафар платить за окрему каюту більше, ніж усі пасажири сафіни, разом узяті, за проїзд до самісінької Басри.
Зрештою Алі добре розгледів повне, біле, наче набрякле лице з вишнево-червоною бородою.
Кухар підливав з глечика, такого маленького, що вміщувався на його долоні, якийсь одному йому відомий соус. Хлопчик спитав у дебелого кухаря, з чого складається суміш. Та кухар на нього визвірився, ніби Алі спробував його при всіх пограбувати. Більше Алі ні про що не питав. Тільки уважніше до всього придивлявся, прислухався.
Кухар вів далі.
– От підтягли Пузаня линвою аж під самісіньку стелю. Заходилися то попускати вниз, то підтягувати вгору, що він ледь головою об склепіння не товкся. Як спускали його до землі, то двоє тюрків лупили його по п'ятах очеретяними тростинами. Товстун дригав ногами, скавулів як сотня собак. Навіть, кажуть, було чутно на вулицю!
А цей пройдисвіт спокійно собі стояв і торочив нудним голосом: "Гроші, гроші, гроші…" Тюрки почали стомлюватись. Тим пак що їм не вдавалося з ним встругнути свою улюблену штуку – шарпонути зненацька вгору, коли всі кістки наче вилітають назовні від болю. Він був занадто важкий. Стомився і брат цирульника. Та й час уже було до писаря візира поспішати та доповісти про всю справу. Отож він махнув рукою і крикнув: "Кидайте цей мішок з лайном!" Ну а тюрки – вони ж хіба люди? Бидло, невігласи! Якби таке сказати арабові, то він би потиху опустив людину. А цим скажи: "Кидай!"-воно й кине! Линву вони кинули. Джафар своєму мучителю сів на голову з усього маху! Звичайно – впусти на когось такого кабана – всі кістки тріснуть! У брата цирульника зламалася шия. І Джафарові дісталось – об дурну голову свого ката потовк усі свої достоїнства. Від болю він втратив свідомість аж на три дні. Всі дивувались, що він не сконав… Мій знайомий, слуга того лікаря, що лікував Джафара, казав, що в нього все понапухало, мов торба з огірками. Ну а брата цирульника забрали з казарми і віднесли додому, де він того ж вечора і сконав – дихання припинилося. А товстун так-сяк оклигав, чортова калита з динарами! Коли ж він оклигав, довелося писареві візира за нього самому братись, хоч як цей хитрун не хотів, щоб про нього пішла слава, що він кат і здирник! Писар вчинив згідно зі своїм розумом і освітою – наказав привести жінку і доньку Джафара. Щоб були вони приявні при допиті свого повелителя і господаря. Його жінка була з поважної родини і не витримала такого видовища, коли мордують голу людину. Вона знепритомніла. Побачила це донька – і собі гепнулася додолу. За наказом писаря їх почали заголювати, щоб лікар міг дізнатись, чи мертві вони, чи живі? Тут Джафар здався і розповів, у кого його розписки – сакки і в кого його дорогоцінні камені сховані… Ось так вичавили з жирного бурдюка золото… Та він швидко надолужив своє – в когось позичив гроші, винайняв кораблі і перевіз – цілу сотню! – скакунів до Індії. Там якраз почалася війна!.. Він стільки заробив на конях, що зміг собі все повернути… і ще зверх того! Він з Індії привіз таке каміння – і лали, і агати, і бірюзу, і гранати, й сердолік, і яспис…
Риба дійшла, і малий Алі поспішив із стравою на фаянсовій тарелі до каюти купця. Хлопчина привітався в низькім поклоні і поставив тацю на низенький розкладний столик. Не звичайний столик, а кипарисовий. Товстий Джафар заворушив варгами, і в глибині його горлянки забулькали слова.
– Піднеси мені рибу до носа! Хіба не бачиш, що черево мені заважає нахилитись і понюхати їжу?
Коли ж хлопчина на витягнутих руках підніс до блідого лиця смажену рибу, Джафар швидко обмацав гарячими пальцями малого. Потяг повітря носом, важко видихнув ротом і забелькотів:
– О Аллах! Це ж не хлопчик, а риб'ячі кістки! Одні ребра й хребці!..
