Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Але кров'ю із старовинного роду мандейців. Я знаю їхню мову і книги, старі їхні мудреці навчили мене знанням зоряного неба, сонця, місяця. Та знання мої нікому не потрібні – люди стали ліниві розумом. І коли я щось їм сповіщав заздалегідь, вони це вважали чародійством. А чародієм бути небезпечно. Гей, капітане! Дай перепочинок твоїм хлопцям! До тих трьох могил дно рівне і глибоке!.. Добрі часи минули… Люди стали дрібні і безчесні. Немає великих людей! От за часів Гаруна ар-Рашида був справжній флот, справжнє військо! Тоді була справжня торгівля, справжнє будівництво! Треба було халіфу впорядкувати землі навколо Басри – купили, полонили, привезли і пригнали до Басри тисячі тисяч невільників. Звичайно, чорних, негрів, із країни зінджів 3. Що тут тоді було?! Солончаки, ропа і сіль на поверхні грунту! Тоді устроїтелі та будівничі поставили рабів-зінджів до праці. Вони колупали лопатами солонці, знімали шар за шаром, поки не з'являлась солодка земля. А мертву солону землю вони згрібали і насипали над своїми мертвими товаришами! Он бачиш – одна за одною три великі наче гори над водою – то все могили зінджів! Ніхто не знає, скільки їх сконало. От були часи – всі солончаки на фінікові гаї перетворили! Де є кращі фініки, ніж басрійські?! Капітане, став хлопців до вітрила! Ото я й кажу – був порядок. А тепер що? Капітане, вітрило на два кроки ліворуч. Керманичу! – Вперше широкоплечий чоловік підвищив голос на керманича. – Тримай стерно ледь-ледь праворуч! Тут лежить затонулий басрійський вітрильник. Капітане! Двох хлопців постав на носі – нехай жердинами мацають дно! Я, нащадок халдейських магів, учень знаменитих граматиків басрійських, я став поводирем оцих ночов з чужими лахами? Нікого тепер не цікавлять ні зоряні науки, ні чиста, досконала арабська мова. Всіх лише радує тепла балабушка в роті та оманливий блиск динарів!
– Скажи, о шейх! Оті всі сугорби межи фініковими гаями, то все могили зінджів?!!'
– То все могили зінджів-рабів!.. Керманичу8! Тримай стерно на той острівець, що ліворуч!.. Тут що пагорб – то могила зінджів…
– О Аллах! – Вражений Алі звів вгору руки. – Скільки ж їх тут було?! Не менш, ніж пальм у гаях!
– Більше! – сказав нащадок халдеїв, жителів прадавнього Вавілона.– Он яка була сила в державі – якщо вона могла виморити працею на свою потребу таку кількість рабів. Чим більше рабів – тим більша сила!
– Де ж вони потім поділись, о преславний шейх? Куди вони поділись, як вивершили канали і греблі? Сконали всі до одного?
– Якби! Це було б найкраще! З'явився в наших місцях мерзенний перс, справжній шайтан-спокусник, і намовив їх, сам же білий, повстати проти білих!
– І вони повстали? І їх не повбивали?
– Перш ніж їх повбивали, вони такого натворили… Вони похапали білих людей і зробили рабами. Отоді всі побачили, що правду казали великі книжники: "Не чекай добра від людини, голови якої торкнулася рука работоргівця!" І тоді всі побачили, що їхнє нутро гидке й рабське, яке може бути лише в чорного раба. Спочатку до цих злодіїв поназбігались білі голодранці, вся ворохобна наволоч. Вони тут воювали з військом халіфа, поки зрештою їхньому призвідцю не відірвали голову і не відправили до Багдада! А інших зінджів половину винищили, а половину загнали в пустелю за солончакові болота, далеко на захід.
– І вони там померли від спраги?
– В пустелі вони віднайшли таємний оазис і збудували там фортецю. І зараз там, кажуть люди, живуть. Тільки хто туди потрапляє, той уже не вертається. Всіх білих вони вбивають або холостять і перетворюють на рабів. А своїх, чорних, нікого звідтіля не випускають… Капітане! Небезпечне місце пройшли. Дай відпочинок хлопцям! Стерновий, тримай он на ту палю, що стирчить над острівцем!.. А імамом у них якийсь білий ворохобник. Помічник того клятого перса. Йому більше трьохсот років. І до всього він одноокий…
– Триста років! – проговорив Алі, і від здивування йому очі полізли на лоба, а вуста лишились відкритими. Мандеєць поглянув на враженого хлопчика, посміхнувся і проказав далі:
– Хоча один святий чоловік, родом із Бахрейну, оповідав мені, що їхні потаємні вивідувачі час від часу вистежують рудобородих, блакитнооких і дуже високих чоловіків. Крадуть їх, привозять і пропонують їм добровільно вийняти одне око. Якщо полонений згоджується, то його калічать, посвячують у таємниці їхньої віри і він стає їхнім таємним імамом. Якщо ж не згоджується, його вбивають. І виходить, що одноокий імам живе четверту сотню років і не вмирає.
– О славний шейх! "А скажи мені, як же дістатись у ту фортецю, і щоб вони не вбили і не звалашили?!
– Для чого тобі туди діставатись?
– Я хочу дізнатись, чи справді їхній імам такий старий, чи все підроблене?
– Хлопчику! Ти хіба для того полишив Багдад, щоб розгадувати таємниці та шахрайства людські? По твоєму обличчю я бачу, що тебе покликала в дорогу інша зоря – зоря мандрів. А де мандри, там завжди чудеса… і пригоди…
Малий Алі затремтів від несподіванки і страху – тільки став цей мандеєць на сафіну, а вже знає все і про його задуми? А він же нікому слова не вимовив про свої мрії. І капітан, і кухар думають, що він з ними попливе назад до Багдада й буде весь час прислужувати біля жаровні.
І всі інші так думають.
– О шейх! Невже ти бачиш мої думки і мрії? – тремтячим голосом проказав хлопчина.
– Бачу! Я багато чого бачу і знаю наперед…
– Тоді скажи мені, о славний шейх, хто винен в смерті купця-сірійця? Кілька днів тому він сперечався із старим купцем і лаяв хашашінів. А вранці, коли всі прокинулись, він був…
Стерновий схопив за вухо Алі і притяг до себе.
– Що ти патякаєш, щеня?! – засичав він на хлопчика.
– Кров була? – спитав мандеєць хлопчика, наче його й не мучив стерновий.
– Засохлі бризки на дошках борта… над водою…
– Стерновий! Обома руками тримай стерно і прав он-о на ті поодинокі тополі, що визирають з-за пальм.
Стерновий зразу ж відпустив вухо хлопця.
– Принеси стріли, що лежать межи паками льону.
– То мої стріли! Тими стрілами озерні розбійники мене хотіли вбити. Я на щоглу заліз, щоб краще їх бачити, а вони по мені почали стріляти…
– Принеси стріли… Стерновий! На півліктя ліворуч! – Алі побіг по стріли, але його прихопив кухар і посадовив чистити зубки часнику. Захрипів, наблизивши обсмалену бороду до самого лиця хлопчика:
– Що ти там, собако, патякаєш цьому чаклуну?! Кажи!
– Нічого, я…– перелякався Алі, та згадав слово самому собі – і задер підборіддя, як лоцман – мандеєць: – Я питав, чи знає він дорогу до оазису зінджів-ворохобників?
– Гляди мені! Ти, син…– кухар озирнувся на мандейця – і спокійніше скінчив: – ти, син гріха…
Мандеєць тим часом щось пояснив стерновому, а тоді відійшов від нього і, легко перестрибнувши дві корчаги і паку пряжі, схилився над схованкою зі стрілами.
Ось він вже стояв над жаровнею і уважно обдивлявся тонке і довге вістря кожної стріли. Потім спитав у хлопчика:
– Скільки було стріл? Ти пам'ятаєш?
– Сім! Тут лишилось шість…
– Таким вістрям дуже легко вбити людину у вухо. Один тільки удар – і лише сіпне ногами. Крові ж… кілька крапель… А ти, – широкоплечий зиркнув на кухаря – син тітки капітана! Хлопця не упосліджуй! Я над ним бачу певну зірку. У нього незвична доля, а вам горе, якщо його скривдите. Так його зірка свідчить… Ти ж, малий, сам взнаєш, хто взяв твою стрілу. А взнаєш – тікай мерщій! З ними тобі твоя зоря не світить… Стріли візьми і нікому не віддавай. Мене знайдеш на каналі, де живе купець Бен Сахл. У нього найкращі троянди в Басрі… Я тебе чекаю, коли б ти не прийшов…
І мандеєць поклав стріли біля малого, а сам знов перескочив через корчаги і паку з льоном та й став біля стернового.
Алі побачив, що в кухаря від слів мандейця тремтить підборіддя.
5. У СЛАВНІМ МІСТІ БАСРІ
До Басри, славної і багатої, галасливої і дивної, що здіймалася на берегах звивистих каналів високими стінами ханів і палаців, сторожовими вежами та маяками, багдадська сафіна прибула в той час, коли далеко за містом у морі починався відплив. Тоді багато каналів обсихало і перетворювалось на багнисті рови. Тому з корабля кинули у воду важкі кітвиці і зупинились у безпечному й глибокому місці русла.
Зразу ж до сафіни підпливли два човни з митниками. Неподалік же спинилася ціла зграя човнів для перевозу людей і краму.
Алі подивився, як митники, мов шакали, кинулись все обмацувати й до всього чіплятись на кораблі, і тихцем, тихцем порачкував за каюти Джафара, за паки з льоном. Роздягся, а корзинка й стріли давно були зготовані, і без жодного плюскоту спустився по линві кормової кітвиці у воду. Каламутна вода в Басрі була бридка на смак – і гірка, і солона, і смердюча, та тіло тримала добре. Перевернувшись голічерева, добро Алі тримав над водою і тільки підправляв своє стрімке плавання до міста – вода сама несла його. На судні він уважно прислухався до всіх балачок про Басру і знав, куди йому плисти, щоб зразу ж дістатися до корабельних причалів.
Алі плив за виром води по опадаючих каналах Басри, і сміття коливалось навколо нього на поверхні справжнім килимом.
Та Алі вся ця гидота зовсім не хвилювала, бо він поспішав до причалів, де гойдалися на глибині білобокі басрійські дхау 1, де прихились індійські гостроносі кораблі, куди припливали навіть широкі плоскодонні джонки 2 із найдальшої країни світу – Китаю.
Хлопець поспішав на свій корабель, той, що повезе його в Індію.
Та не все так сталося, як уявляв собі Аді. До Індії зараз ніхто не вирушав – ще не почалися літні мусони 3. Лише їх постійна сила може напнути гострокутні вітрила крутобоких дхау і перенести сапфіровою синню океану під стіни казкового малабарського міста Калікута . А там і слони, і дикі павичі, і тигри в джунглях, і самоцвіти в ріках!..
Та найгірше було те, що його й брати не хотіли на жоден корабель. Всім зразу впадало у вічі те, який він худий. Він доводив, що він міцний і витривалий, та ніхто й слухати його не хотів.
От і випадало, що треба йому знайти той канал, де купець Сахл плекає в Басрі найкращі троянди.
Та спочатку треба було попоїсти, бо від рання він нічого не брав у рота. Він купив у водоноші кухоль відразливої солонуватої води, про яку один книжник сказав, що вона схожа більше на рідке холерне лайно, аніж на справжню воду.
