Червоноградські портрети - Сенченко Іван
Слалася зеленаста привабна червоноградська весна. Місто святкувало якесь свято. Воно — місто, як і всі українські жваві імпульсивні міста, тонуло у садах, сквериках, дбайливо підчищених, підрізаних, посиланих білим піском і морським гравіЄхМ. Навдивовижу довгій низці літ минулого століття місто сяяло, як суконька панночки, як лялечка. Воно було ефектне й чисте. Нові дощаті і асфальтові тротуари; чисто виметені вулиці: наново пофарбовані паркани і фасади будівель; вибілена до білизни крейдяних скель баня собору; акуратні круглі стовпи для афіш нового, тільки збудованого кінотеатру, чудесний двоповерховий будинок земської управи... Місто святкувало і кипіло гімназистами і гімназистками, шуміло моторами першого півдесятка автомобілів, м'яко стугоніло гумовими шинами новісіньких кабріолетів, тонуло в звуках урочистих дзвонів.
У цей час на одній із найбільш кипучих вулиць, що з'єднує центр міста із вокзалом, біля нового потужного чотириповерхового будинку, як школярі восени біля школи, прогулювалась громада панів і панночок. Парами, трійками, поодинці. Вони еластично й легко метушились по новому асфальтовому тротуарі, що, присипаний білим піском, легко летів між кущами свіжого і охайного палісадничка. Дехто одходив на другу сторону або й ще далі, аж на ріг другої вулиці, і, приклавши руки козирком до очей, роздивлявся на нову архітектуру. Певне, їх цікавила ця нова будівля, зозсім незвичайна і зовсім окрема, із таємними нішами, статуетками богів, із чудернацькими шпилями, барельєфами, колонами і широкими шестикутними вікнами та дверима в старовинному українському стилі. Від цього споглядан?ія дехто з молодих людей брався за живіт і, одвернувшись до паркана, нестримно peroтався; дехто, навпаки, дивився досить солідно, і в затінених козирком або крисами бриля очах мигтиш вогники незадоволення і заздрощів. Словом, ця будівля була подією у житті маленького міста. Тим-то сюди найшло багато охочих взяти участь у посвяті цього нового людського мешкання.
Аж ось швидко натовп, що стояз біля головних дверей, на сходах і вестибюлях, ніби ліс перед бурею, раптом ущух. Людські лави широко розгорнулися на дві сторони, утзоривши живу алею од внутрішніх сходів аж до півкола палісадничка, до того місця, де мали зупинитися кабріолети і карети відвідувачів.
— Іде, іде! — шелеснуло із десятків вуст і затихло. Справді, із широких дверей, шестикутних в старому українському стилі, показалася могутня постать Михайла Михайловича Кішки-Самійла з владно і високо піднятою головою, вигнутими по-солдатському широкими грудьми. Тяжкими кроками він сходив на тротуар, несучи на собі синю сукняну дорогу чинарку, міцні високі чоботи і чверть фунта найдорожчої оливи. Тепер він, більш ніж коли, був схожий на Зевса громогримящогс. Михайло Михайлович пройшов до кінця палісадника. Одночасно з цим, але з другого кінця, з вулиці показалася карета, запряжена парою вороних коней. В кареті сиділо двоє непомірно товстих людей, і в них Михайло Михайлович, як і всі присутні, впізнав міського голову і архієрея.
Ще за п'ять хвилин із Катеринославської вулиці вискочив кабріолет, щоб за п'ять секунд зупинитися тут же, біля палісадничка. З нього вискочив жвавий чоловічок і, швиденько просуваючись через натовп, зник у широких дверях. Григорій Федорович поспішав скрасити своєю присутністю свято Михайла Михайловича Кішки-Самійла.
192... року мені довелось одвідати це містечко, що про нього тут мова. Проходячи через базар, я, здивований, зупинився біля поганенького візка, де замість ящика або гарби просто на "подушках" лежали дві дошки. На одній, вгинаючи її майже до розвори, сидів дід, зовсім сизий і зовсім смутний, і колупав пужалном базарне сміття. Біля діда на тій дошці, що не ввігнулася од ваги старого, слалася малюсінька ряднинка і в ній лежало десятків зо два яблук, кілька яєць, кілька корінців хрону, петрушки і іншої городини. Шкапина у мотузяних наритниках і мотузяній обротьці, суха і трухлява, як столітні крокви, безнадійно чвакала губами, підбираючи просто із землі солому і гній, розкидану кимсь по землі.
— Це ви, Михайлу Михайловичу?! — дід підвів на мене червоні старечі очі.
— Я ж, я, а ви хто будете? — Він придивлявся, але, певне, не був спроможний упізнати в двадцятип'ятилітньому парубкові того хлопчака, що багато літ тому він йому дарував по копійці і п'ятачку за дрібненькі послуги — збігати в шинок, у пивну тощо.
— Що ж ви, як ви тепер, Михаиле Михайловичу? Старий безнадійно покачав головою і ледве чутно відповів:
— Погано.
II. ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ ГОЛОВАТИЙ
Григорій Федорович — унтер-офіцер в одставці. Щоб зачепитись за живе діло, він без вагання продав батьківщину, у склад якої входила десятина землі і перехилена набік Хатина. Це дало йому можливість пити на радощах стільки, скільки воліли його товариші. Проживши гроші, Григорій Федорович швидко переконався, що унтер-офіцерський ранг — добра справа, але краще, коли є що робити, а головне — що їсти. Робота, звичайно, була б. Бо смішно ж на Червокоград-щині не мати куди прикласти сили! Залізниця, млини, економія, плантації — будь ласка. Але справа не в цьому. І плантації, і млини, і економії належали не йому; що ж до роботи, то Григорій Федорович мав про неї свої окремі міркування. Вони ще були не зовсім ясні і зводились до того, що треба тільки підібрати компанію сміливих людей, а дальше вже само буде видно, за яку роботу їм узятися. Згодом оформились і думки, і знайшлися люди, а саме Лайзор, Андрій і він сам, Григорій Федорович Головатий.
Це трапилося вночі 190... року. Андрій працював у млині на нічній роботі. За кілька тижнів він устиг непомітно ні для кого прорізати залізний дах у амбарі, що задньою стіною виходив у степ. Із степу до амбару під'їхали,опівночі Григорій Федорович із Лайзором. Вони шзидко навантажили повний віз борошном сорту "000", а на другий день опівдні були вже десь у Перещепині, де й продали 15 кулів своєї тепер "000". Відтоді Григорій Федорович зовсім перестав пити. Він зробився поважний і серйозний... На гроші, одержані в такий і інші подібні способи, він купив крамничку у Яші Пилипченка, що промотався внівець і не мав чим викупити свої векселі. Взагалі треба сказати, що захоплення вексельними справами призвело не одного сина Червоноградщини до небажаних наслідків. Так сталося і з Яшею Пилипченком. Він дуже кохався на гербовому папері: забуваючи ту істину, що не все добре кінчається, що має блискучий початок. Але, що б там не було, векселі вимагали грошей. Гроші мав Григорій Федорович — і крамничка, таким чином, попала до більш надійних рук.
Григорій Федорович пішов угору. Звичайно, не відразу, а поступово, позолі, протягом низки довгих років. Наука із батьківщиною та гульнею з товаришами не пропала задарма. Із неї він зрозумів, що не тільки "все друзья до черного дня" і що "грошики люблять рахунок", а й те, що ті й другі набу-ваються лише через уперту працю і владну кишеню... Ось чому, придбавши крамничку, Григорій Федорович на довгі роки порвав зв'язки з усіма товаришами і віддався лише одній справі — зміцнити своє становище, набути грошей і поважності. За багато ще літ до наших режиму економії та раціоналізації, що про них тепер кожна дитина чує і знає, Григорій Федорович сам утворив цю велику теорію і "блискуче" здійснив її на практиці. Він поставив собі межі мінімальних видатків. Спав за нормою, їв за нормою — по фунту на день чорного хліба, по восьмушці сала і по такій же кількості олії на цілу родину. Тільки "працював" Григорій Федорович без норми. З найранішого ранку в крамниці, у місті, приторговуючи товари, перекуповуючи й перепродуючи все можливе і неможливе — від яєць і до коней. Таким чином, він працював собі тихо і непомітно геть аж до того часу, поки сини Черво-ноградщини не примушені були силою і суб'єктивних, і об'єктивних обставин шукати собі "золотого мішка". Тоді всі раптом згадали про Григорія Федоровича, який, на їхню думку, безперечно, володів і сріблом, і злотом, і в стопочках, і в пакуночках. Згодом він став новим Меккою, новим ковчегом, куди з усіх кінців посунули до нього по гроші різні люди, а найпаче степове козацтво,—з одним представником його ми побіжно зазнайомились в особі Михайла Михайловича Кішки-Самійла.
Григорій Федорович став видавати в кредит гроші, беручи за це, звичайно, чималі відсотки і грішми, і натурою. З усіх кінців до нього везли солому, буряки, кавуни,, яблука, особливо коли треба було, щоб Григорій Федорович ще на місяць — на два відстрочив виплату. Отже, не маючи ні хати, ні городу, ні поля, Григорій Федорович мав, проте, доволі всього, що могли дати земля і господарство. Працюючи в крамниці, він для сестер і матері накупив поросят, свиней, курей і корів, так що швидко не лише Григорій Федорович, а й вся родина щиро взялася за примноження свого багатства. Кури несли яйця, свині давали м'ясо і сало, корови молоко, сир і масло, і все це мати Григорія Федоровича ретельно спроваджувала до міста. Внаслідок цієї діяльності Григорій Федорович через п'ять літ після початку своєї кар'єри мав уже можливість купити не тільки подвір'я, а й збудувати на ньому хату — першу хату на все селище, покриту залізною дахівкою.
Ця широка діяльність Григорія Федоровича дала йому масу знайомства в усіх колах населення тієї місцевості. А ці знайомства своєю чергою підштовхували Григорія Федоровича ' щільніше придивлятися до життя і сторожко держати ніс за суспільними вітрами. Бувши комерсантом і розуміючи, що неписьменній людині в цій справі далеко не випливти, він розпочав освітню працю над собою. Читав скільки міг книжок, беручи їх у синів знайомих міських комерсантів, у прикажчиків, що, захоплені тією ж хвилею, кидалися на всякі курси для самоосвіти: вечірні школи, різні гуртки тощо. Таким чином, у різні часи і з різних джерел він здобув і почитав масу різної науково-популярної літератури, з якої довідався, що людина має свій початок від мавпи, що старе село розвалюється, викидаючи на один бігун сільськогосподарське та міське батрацтво, а на другий — нову буржуазію. Григорій Федорович рішуче і свідомо приєднував себе до останньої і нишком мріяв, перерісши її, кинутись до "справжньої" "великої" праці.
