Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

Уже не лишилось у Болгарії великих подвижників духу. Немає святого Климента Охрідського, немає Іоанна Екзарха і їм подібних мужів. Безчасся настало в болгарській землі, княгине. Тому болгари священики радо ішли б до нас. І наша Країна Руси піднялась би вище Болгарії.

Ольга мовчала. Вище Болгарії! Вище її батьківщини хоче підняти свою державу Степко Книжник... Це її спантеличило. Чи вона хоче цього?.. Чи хоче цього пресвітер Григорій?

— Це можеш зробити тільки ти, княгине... Держави піднімаються не мечем, а духом просвітництва... Оце і буде твій подвиг, твій меч... А ми станемо тобі всі тверджею!

Ольга посміхнулась:

— Кажу ж, кращого митрополита для Києва не буде, як ти, Степку...

Степко промовчав — ні радости, ні подяки їй за довіру. Знав, що за цими словами і бажаннями Ольги стоїть багато що. І найперше — пресвітер Григорій. І Царгород! їм ні до чого просвіщати країнців-русичів і вінчати їх коронами. Хто може тоді володіти їхніми душами? Без підкори хто ж дозволить їм, ницим зайдам і захланникам, возвеличувати себе і привласнювати чуже добро?

О княгине, необачні твої слова...

* * *

Добре відав Степко, що у рідній вітчизні пророки завжди гнані. Тому й не гнівився ні на просвітера Григорія, ні на людський поговір. Терпеливо ніс свою чашу покори й терпіння. Яко болгарський мученик Іоанн Рильський, котрий відмовився від блазну світу, від чаші із золотом, яку дарував йому цар Петро. Мовив святий отець:

— Мені воїв не водити, нічого не потрібно купувати. .Забери те золото собі. Задля нього продав свою землю ромеям!

Степко також не шукав ніякої користи для себе. Шукав, проте, благости і слави для Києва і свого краю. Просив у Бога дати йому силу душі і силу розмислу, щоб зростити у своїй землі духовний сад, як те зробив Климент Охрідський, щоб його плодами наситились спраглі до знань. Перекладав книги про життя святих і шляхи до безсмертя, про те, як постав світ і звідки пішли многоязикі народи і які суть нині їхні держави, покони й обичаї. Люди прочитають це й інакшими очима подивляться на себе і на довкілля, коли знання увійдуть в їхні душі. І стануть розважливішими та мудрішими, так ніби вони самі прожили на землі від початку сотворення світу. Отож інакше будуть поціновувати і багатства, які шукають в стяжанні. А воно ж зовсім не там, багатство людини!.. Інакше поцінують і славу, і діяння державців, і свої власні труди...

Через те він, Степко, робитиме так, як те робили великі слов'янські навчителі — Климент і Горазд, Храбр та Іоанн Екзарх, котрі нощеденно тягли свого просвітницького плуга, зорювали велике поле і висаджували на ньому молоді сади. Настане час — і вродять великі плоди і в його саду... Ні, він не жадає уподоблятись пустельнику Іоанну Рильському, який поклав величезну силу своєї душі на те, щоб відірватись од світу людей, утримуватись од спокуси стяжання і кохання. Той великий подвиг його був не для блага людей — для власного спасіння. Тепер у болгарській землі, за царя Петра і Сурсубула, зовсім зникли просвітники, з'явилося чимало пустельників, що тікали від світу і його незгод. І — диво! — люди славили їх за це. Темні, нерозумні вівці стада чоловічеського, чи ви істинно славите, схиляючись перед стійкістю таких відважців, чи, славлячи інших, хочете й самі втекти від цього світу, тільки не вистачає вам мужности?..

Але ж чому ви не дивитесь, що робиться поряд із вашим сусідом — із вічно загребущою Ромеєю? Як потихеньку вона міцнить себе зсередини і прибирає до рук неслухняні народи, що відділились від неї?

Недавнішній флотоводець, вірменин Роман Лакапін, уміло відсунув від кермування законного малолітнього імператора Костянтина Сьомого — за нього ж видав заміж свою доньку Єлену, а матір юного імператора — Зою — відправив у монастир і... змусив себе проголосити кесарем. Патріарх Николай вінчав його короною, а скоро вінчав на царство і трьох його синів — Христофора, Стефана, Костянтина, ще й онука Романа... Невдовзі і четвертий син Лакапіна став державцем — патріархом!,.

І ніхто в Ромеї не ворохобив. Бо здогадався новий кесар видати закони, що ніхто не може відібрати у селян і воїнів їхніх дрібних ділянок землі і ніхто не може скуповувати їх. Отак знайшов собі опору в державі і державив, як хотів.

Полководці Лакапіна відкинули арабів на сході. А тепер дивились на догораючу знесилену ромейськими чиновниками Болгарію, яко удав на зайця...

Петро Симеонович і його наближені уже давно розтринькали всі набутки, надбані Симеоном. Тріщали їхні комори від багатств, розсіялися і зникли великі просвіщенні уми; золото, яке щедро платила Ромея Болгарії, перетворювало бояр і царя на слухняних лакуз, на безсилих і мізерних мздоїмців. Це був, мабуть, найбільший винахід Візантійської імперії: як можна безкровно знищити свого супротивника. Бо більшість людей відразу ж кидається на легший здобуток, на дармівщину, аніж бажає випрацювати його у поті свого чола...

Болгарія догорала. Країна Руси перебирала на себе іскри її вогнища, щоб тут, у Подніпров'ї, роздмухувати нове полум'я світла...

Отож Степко і кладе свої невсипущі труди в пергамен. А ще він пошле до Преслави своїх отроків — Ставра, Володаря, Борила, Полюда, Безмира.,, А ще є в нього Добря, Переніг, Богуслав, Замішайло... А ще є... О, скільки є славних, спраглих до знань парубчаків у його схолі! Ото буде гурт книжників, відразу ж переберуть на себе силу братії пресвітера Григорія. Нічого вони не роблять — служби у церкві не утнуть, писати по-грецьки — нікому того не треба, тож і байдикують за спиною свого учителя. Та язиками плещуть — хто до кого зайшов, хто до княгині чи від княгині, що дістав... Степко завжди чує на своїй спині їхні холодні, насмішкуваті погляди.

Але йому зараз таки ж треба до княгині знову. Князь у похід налаштовується — йтиме через болгарську землю. Щоб узяв його отроків з собою. Швидше й безпечніше хлопці дістануться до Преслави. Йшов через Поділ, повз почайнівське пристанище. Дивина — німують лодії князеві!

Ні Княжу Гору піднявся разом із сонцем. Тут уже шумувало зборисько, готувалося до походу, Біля княжих стаєнь метушилися бояри і діти боярські, мечники, тіуни, биричі, стольники, конюші, отроки і челядь. Ігоря забачив здаля — ставний, широкоплечий, дужий у тілі цей варяжин. Добрий вой і поганий господар своєї землі. Ігор гладить загривок свого тонконогого, тонкошийого скакуна —дарунок приборканих ним печенігів. Біля нього перші содруги — Свенельд і Асмуд. І Мстиша Свенельдич крутиться, випинає груди, щоб усі бачили його нову боярську гривну — князь жалував! Уже, сопливець, пропхався у київські бояри!.. Певно, на тому замирився востаннє Ігор зі Свенельдом. І вже зовсім несподівано Степко побачив і самого пресвітера Григорія тут.

Може, захотів повернутись у Болгарію святий отець?

Було б добре — доправив би отроків просто до рук отця Гавриїла. Той священик лишився на своїй батьківщині, але киянам завше допомагав.

— Княже,— схиляє голову Степко перед Ігорем. Упіймав здивування в його очах. Він його сюди не кликав! Рудуваті брови на старості зрослися на переніссі стрішкою, з-під них чіпко вдивлялися в нього жовтаві очиці.— Уваж мою просьбу. Не за себе дбаю — за Країну Руси.— Степко хотів настроїти князя на мирний лад. Адже він державець. Мусить дбати не лише за війни і походи, а й за блага своєї держави і її просвіщенну силу.— Візьми з собою моїх отроків — до Преслави хощуть іти, до Гавриїла в науку. Вивчаться — то назад самі дорогу знайдуть.

Не встиг князь Ігор ще втямкувати, про що говорить Степко Книжник, як перед ним опинився розлючений пресвітер. Зблідлий, задиханий, ніби ощетинений.

— Се він супроти тебе, княже!.. Супроти мене тобто! Хоче русичів учити якомога більше. Силу над нами щоб узяти! Не вір йому, княже...

— Чому супроти? — ніяк не міг второпати князь.— Супроти кого Степко хоче взяти силу?

— Бо... бо... Щоб княгинею кермувати! Увесь Київ щоб обсісти! Прибрати до рук твоїх синів... Старший твій — Гліб — коли народився? Знаєш? Ти ходив тоді за Джурджанське море... а потім на печеніжинів... Не твій син Гліб! Не твій!.. Степко потай і хрестив його. Потай від тебе і від мене, І до схоли взяв. Тепер хоче Святослава, меншого твою, охрестити!..

— Гліб не мій син? А чий? — князь почав тихо злютовуватись.

— Кажи чий! — гарикнув і Свенельд на Григорія й поклав свою важку долоню на плече пресвітеру. Григорій злякався свого спалаху. Зганьбив княгиню. Втопив у неславу князя-мужа... І все через того віслюка-простолюдина... І це він — він! — його вивчив на свою голову!..

— Та я... не знаю, люди мовлять... Прости мій грішний язик, княже. Прости...— Григорій упав перед ними на коліна.

— Великий гріх на душу взяв перед Богом і людьми, мій навчителю... За що ославляєш княгиню? — тремтячим голосом обізвався Степко.

— А-а, злякався...— скипів Григорій.— Тільки ж то не мій гріх, а твій! Твій! Чув?

Степко міг почути все, що завгодно, навіть що небо провалилось над ним, що він зараз буде поглинений гієною вогненною, та тільки не це. Адже ще тоді, в Болгарії, Григорій за непослух послав хлопця до ченців у Родопи. А повернувся Степко назад... Краще не згадувати. І ось ізнову його навчитель, його кат здатен на таку ницість!..

В очах у Степка перевернулись хмарки, під вії сяйнуло сонце — він гупнув глухо, важко на землю...

— На помийницю його...— кинув зневажливо князь до конюхів.

— Та не забудьте всипати по загривку! — це вже докинув дзвінким голосом Свенельдич Мстиша. І засміявся, заливчасто, срібно.

Не було кому сказати цим людям мудрі слова Ісуса про пророків у рідному краї. Не було ні в кого зичливого слівця. Бо всі перед князем один поперед одного запобігали в услужінні. Навіть конюхи.

— Роздягай оцього жеребця у рясі!..— реготали вони на стайні.

Степко всього цього нічого не чув. Прояснилась його думка, коли почув над собою оклик:

— Та він же скопець! Леле...

Тим часом пресвітер Григорій підкотився до князя Ігоря.

— Княже, доручи мені за княгинею доглянути і дітей твоїх навчати.

— Ти? Чого навчиш їх, довгорясий? — розреготався Свенельд, ткнувши Григорія кулаком у черевце.— Ти, княже, віддай синів у руки доброго воя, щоб із них зробив відважних витязів. Ось як мій Мстиша.