Тіні нетлінні - Івченко Михайло
М’яким ніжно-тремтячим дзвоном блакитних квіток наллються груди її. В барвистих прозоро-золотих росах, холодних і пахучих, викупається душа її, і задзвенить вся світлою соковитою радістю життя, і могутню хвалу пошле в небо. І спуститься тоді воно, тепле й ляскаюче, прозоро-світле, в блакитні шовки обів’є її — і затремтить душа в блакитнім екстазі, в безмірній радості вічного життя.
— Жити! Жити! Вічно жити! — міцними, соковито-свіжими голосами співає вся істота її, і бадьоро-владно стукає серце.
І хочеться обняти когось рідного, і в екстазних ласках вилити всю теплінь тремтячої радості, тонкого ніжно-болісного хвилювання. І злитись в довгім німім забутті.
І тоді раптом спадають чорні наволоки. Снуються мури товсті й непереможні. І гострий біль глибоко пронизує її.
В дикій розпуці ламає руки, і тонкі стогони повільно вириваються з грудей. Стоїть довго і непорушно і божевільно-гострим поглядом вдивляється в темний образ в кутку, тремтячий в блідім сяйві лампадки, м’яко й лагідно прикрашений рушником. І здається їй, одна ниточка, тепла й ласкава, сполучає з ним, холодною краплею спадає в глибокі пекучі виразки.
Але темні непереможні мури згущаються, посуваються до неї, і в їх колі стає неймовірно тісно, важке повітря душить її.
І всі речі навколо, такі теплі і лагідні, раптом гублять свої прикраси, все далі й далі зникають від неї в безмежний недосяжний простір.
В несамовитій розпуці силиться погнатись за ними, сполучитись з ними, і в тім світлім лагіднім колі легко кружляти в ясних просторах.
Але щось вп’ялося в неї міцними холодними пазурами і цупко держить її. І тоді ясно й непереможно— владно встає одна проста й близька думка.
І ясно стає, що все те, чим жила, з чим чарівними нитками світлих лагідних настроїв була зв’язана, навіки одірвалось від неї. І ніякі сили не зможуть її сполучити з ними.
Чорні мури, тісні в своїх колах, гнітять її, і нема порятунку від них.
Впала на підлогу ненароком зачеплена шклянка і з тонким стогоном розбилась, і якась нова, невідома, непереможна сила зашаруділа в грудях і настирливо штовхала її на останню рішучість.
І в останній раз ласкаво й привітливо затремтів блідий світ лампадки.
Ішла рішуче й твердо, в одній білизні, і холодні таючі метелики повільно сідали на голі плечі і гострим морозом пронизували тіло. А палкий, глибоко заплутаний клубок думок настирливо гнався за нею. Тікала від них далі й далі, і від того ставало байдуже й легко на душі. І в світло-рожевих серпанках радісно вливалися в груди далекі урочисто-тривожні дзвони в церкві. І сміялась таким теплим, ласкаючим, братнім усміхом ранкова зоря.
Ранком в домі піднялась тривога, а Стась мовчки знайшов напівзаметені снігом сліди її і пішов по них.
Під густим затишним кущем дерев в білій помережаній сорочці простяглося в приємній втомі посиніле тіло її.
А на вустах розпливалась легка ласкава усмішка, і дві блискучих смужки сліз простяглися по обличчю.
З молитовною побожністю став на коліна і міцно поцілував Ію в уста — і здавалось, вона м’яко і з ласкавою втомою усміхнулась йому.
Мовчки, непорушним, нічого не розуміючим поглядом очей вдивлявся в неї, а потім пішов, не помічаючи дороги, наче заклопотаний якоюсь звичайною буденною дрібницею. І чим далі йшов, тим ясніш вставала перед ним жива, світла, безкінечно близька Ія — і тихою радістю дзвонило серце.
І ніхто в домі Пташинських не поспитав і не зацікавився, куди зник Стась.
Сього року так само сіро й непривітливо надійшов Різдвяний вечір. І так само довго і уважно возився з ліками старий Пташинський. Тільки сухі плечі більш похилені були, і очі глибоко запали на зеленому землистому обличчі, і довго, безперестанку, часами він кашляв, з відчаєм шукаючи співчуття в присутніх.
А Нінусь після вечері пішла на ксшядки. Вся свіжа й розчервоніла, з м’якою радістю в синіх очах, вона, здавалось, тікала в свіжі, яскраво-первісні простори життя, і груди її, буйним соком напоєні, дівочою ласкою тремтіли.
— До церкви підемо, Стасю? — звернулась вона.
— Не знаю, Нінусь. Чомусь не хочеться.
— Не хочеться. Не хочеться. Закис — і не поворухнеться. Треба бути, Стасю, більш живим. Треба брати від життя те, що воно дає. Є білі сніги і дерева на них, сині морозяні ранки, зорі засмучені й тремтячі — і в цьому стільки своєї радості. І таку безмежність краси можна знайти всюди. Треба тільки захотіти цього.
— Не кажіть сього. Се даремно, цілком даремно. І слухати вас не хочу.
— Ех, ви! Кислятина і більш нічого!
Одійшла хутко й бадьоро, і здається, понесла з собою цілий пук свіжої соковито-буйної радості.
Мовчки, повільно-задумливими кроками ходив по кімнаті Стась, а в грудях точив свою тиху затишну музику солодкий сум.
Спускалася ніч, м’яка й задумлива, і в сірих серпанках її тихо вставали тіні-привиди і снували своє невідоме легкоткане прекрасне життя. Ласкавий Дід Мороз з червоними щоками, з білою довгою бородою, з лагідною усмішкою в очах гуляє по снігу, заклопотано ходить по лісу, пухкими гірляндами вкриває віти дерев, на верхів’ях їх теплі солодкі сни наколихує, маленьких хлопчиків забирає до себе, щоб легше жилося їм там.
— Морозе, Морозе! Іди до нас вечеряти.
Але знає Дідусь, що не пошанують його злії люди, хоч кличуть до себе, і тікає від них далі в ліси, на білі намети.
— А як не хочеш іти до нас вечеряти, то не йди до нас.
На жито й пшеницю
й на всяку пашницю, —
посилають навздогін йому.
Що клопіт йому до жита й пшениці, коли в нього такі безмежні снігові простори. І пішов собі, весело потираючи руки, старечою ласкою гріючи заморожені дерева.
Білоткані тіні, легко-граційні, в танках снуються перед очима, посилають привіт зорям, а ті, мовчазні, тремтять, тонкими променями усміхаються, глибоко— зворушливо душу хвилюють.
І безліч тіней в довгі танцюючі низки сплітаються, тисячами голосів шепочуть якісь таємниці Стасю.
А серед них в білосніжній сорочці, вся тонка й тоскно-ласкава ходить Ія, усмішки всім посилає і кличе його, Стася, до себе. Тонкими шовковими пальцями-струнами пробирається в душу і викликає звідти тихий солодко-екстазний сміх. І всі речі навколо посплітались в ясні усмішки і радіють йому, Стасю.
— Ія жива, — кричить з несамовитим захопленням Стась. — Ія, моя чиста дівчина, моя рідна, золото-струнна, жива навіки!
І радісно, нервово потираючи руки, біжить в сад, глибоко хвилюючись, з широкою дитячою усмішкою в очах.
Пухкі й поважні метелики снігу спадають на довгий розпатланий чуб, а Стась, важко передихаючи, спотикається в снігу і біжить далі й далі.
М’який шум дерев над могилою нагадує йому якісь далекі, але рідні слова музики, і хочеться відгукнутись на них довгим могутнім співом.
Впав на могилу і в несамовитій тузі гладив білий пухкий і холодний сніг.
— Груди твої, моя золотострунна дівчино, світла й чиста, буду гладити, груди твої непорочно-чисті й незапльовані. Ноги твої, які не знали чужих поцілунків і ласок, буду цілувати.
З божевільно-п’яним захопленням припадав до могили, гладив її руками, цілував холодний, солодко-пухкий сніг.
Спадали марудні тлінні форми землі, поругані й запльовані, і вставала тоді Ія, вся чиста, в сльозах страждання омита, легко-прозора, тоскно-рідна.
А навколо кружляли легкі Нетлінні Тіні-Привиди, в граційні танки сплітались і точили свою барвисто-ніжну музику. І серед них, як вінком уквітчана, стояла ясна, з тоскно-ніжною усмішкою Ія, посилала йому теплий ласкавий привіт.
Піднімався з могили і, широко розставляючи руки, в п’янім радіснім захопленні йшов назустріч їй і кричав:
— Ія моя, вічно моя! Немає смерті, немає бруду, немає сліз. І Тіні Вічно-Нетлінні, і Ія моя вічно жива, вічно нетлінна. І любов в моїх грудях вічно невмируща!
І яскраво вчував, як тихо й лагідно шепотіла Ія без кінця дорогі слова ласки, слова любові — і груди ладні були розкритись в несамовитім бажанні сполучення.
Розбивались старі, брудні клітки, і безмежні широкі простори розкривались.
А з верхів’я спускалося небо, блідо-сіре, холодно-радісне, розкривало йому безмежні обійми і точило звідти барвисто-блакитну, срібними дзвіночками пронизану музику. І дружним хором бреніла тиха й зачарована пісня Нетлінних Тіней.
Вслухався в неї, в бажанні злитися з нею, і в солодкім нервовім захопленні тремтіла душа.
— Хвала Тіням Нетлінним, їхнім співам блакитним. Ія вічно моя, Ія вічно рідна мені!
Згасала остання, смутком тремтяча зоря. Вставав ранок світло-радісний, ясно-синій, святочно-блискучою білизною оповитий, а десь далеко в урочистій тривозі, рожево-синіми барвами обвиті, бились і коливались святочні дзвони, і лагідно десь вдалечині скрипів сніг під ногами. Повертався назад, і очі блистіли глибоким світлим екстазом радості.
Потирав руки і увесь час тихо, як найтеплішу молитву, шепотів:
— Хвала вам, Нетлінні Тіні, вашим співам срібно-блакитним! Ія моя світла, золотострунна дівчина, навіки жива, вічно рідна мені! І любов до неї безсмертна в грудях моїх.
А на сході тонкими рожево-золотими смугами слалися перші, чисті, як усмішка юної панни, промені сонця; повільно ширилися і ніжною ласкою входили в груди, і яскраво, по-дитячи радісно синіли довгі смуги лісів і білі намети снігу.
1919
