Тіні нетлінні - Івченко Михайло

А вночі бродили в покоях шорохи таємні. Коли-не-коли були чутні звуки рояля. Певне, Ія ходить. Вийшла з могили і пригадує старі часи земного життя. Пробує грати на роялі, але не осилять пальці клавішів. Цілує речі, щось шепоче їм. Останки життя забирає від них, зоставляючи лише печаль смерті.

— Іє, Іє! Золотострунна моя, ласкава моя! Іє! Іє! — в несамовитій тузі кричить Стась. І чуло й насторожено прислухається тиша кімнат до криків його. І полохливо зникають шорохи таємні.

І тоді ясно встає вона, смугла й темноволоса, з чорними, м’якою ласкою освітленими очима. І кожен рух тихою радістю бренить в серці Стася.

А в душі встають чадними туманами грізні болі — спомини.

Се було більше року тому назад.

На зеленім полі клала осінь фарби, павутинами снувала ясно-рожеві смуги, тихим сумом бреніла.

А коли вставали тумани, густими пучками слалося сонце на землі, і в далекім просвіті алеї довго блукала темна постать її.

Тихі, задумливі кроки її м’яким шорохом слались в повітрі. Глибокий сум точив свою музику, а очі в болісній розпуці спинялись на ясно-рожевих смугах дерев. Наче втіхи й заспокоєння шукали.

А в вечірню пору спускалась густоворожа темрява, і з далеких обріїв повільно вставали світлі зірниці. Котилися грізні хвилі страшної руйнуючої помсти, і щовечора більш і більш наближались вони, і вузенькі язички полум’я радісно бавились і коливались в полохливій тиші ночі.

Стискалося серце в болісній тузі, і здавалось, нема куточка на землі, куди можна було б сховатись, в маленький клубочок зобгнутись і так застигнути непорушно. А хвиля наближалась, і чимдалі ясніш вставали довгі гоготливі язики полум’я, і тремтячі тіні густими табунами тікали в просторінь.

І тоді ясно ставало, що не можна втекти від неї, в дикім страшнім хаосі все зруйнує вона, всі куточки вимете і злиже. А стиснуте серце тужно боліло і здавалось без кінця маленьким.

І ось раптом сталось. Тихо плутались тіні, з тихих шорохів танки сплітались, одноманітно-байдуже стукав годинник.

Дикий грубий галас увірвався в двір, а через хвилину крізь щілини віконниць світлі смуги тремтячого полум’я послалися в домі.

І забилися всі в страшній тривозі, як несподівано впіймані звірини. Злякані очі в безнадійній розпуці шукали притулку і не знаходили його.

Нарешті старий Пташинський заставив двері своїх покоїв шафою і, сам увесь тремтячий, обіперся спиною об шафу, прислухаючись до гомону в домі.

А галас наростав і наростав. Ударив хтось у двері, і вони з голосним скрипом одчинилися, і холодні струмки повітря увірвались в кімнати.

Важке тупотіння ніг лунко відбивалось в тихих покоях, і стіни їх здавались маленькими й тендітними під натиском хриплих криків юрби.

Вийшла Ія назустріч їм в нічній білизні, з свічкою в руках, і бліде обличчя її палало холодним нервово-спокійним зором — і чуть помітно тремтіла в руках свічка.

— Що вам тут треба?

— Хм. Се смілива. — Хтось весело підморгнув сусіді і зацікавлено вдивлявся в неї. Розпітнілі червоні обличчя і безліч палаючих глибокою злісною помстою очей.

На хвилину спинилась юрба: лише помітне було важке сопіння і безліч пронизуючих очей.

— А чого на неї дивиться — бери її, хлопці. Хай не мішає. Ніколи тут варнякать.

Хтось крикнув ззаду, хтось голосно засміявся, дикий галас заметушився і злився в грізний ревучий потік.

Якась пика, товста й прищувата, з зеленими злісно— блискучими очима наближається, а за нею слідом посувається худорлявий смуглий хлопець, ласкаво усміхаючись.

Вискочила з рук свічка, і раптом стало темно. Тільки чути в їдальні, як тріщить мебель, тупають ноги, сперечаються окремі голоси, і тонкий брязкіт посуду чітко долітає до її.

А дві постаті навмисне переслідують її. Вскочила в вітальню і, тихо пробираючись, сховалась за роялем.

Груба лайка чітко пролунала, і постаті важко затупотіли ногами.

— Петре, шукай на підлозі. Вона тут десь, сволоч. Тільки гляди, щоб не втекла. — І знову груба лайка і гидотний сміх.

А серце стукає так голосно, що, здається, от-от видасть її.

По підлозі шаруділа одна постать. Раптом, повернувшись хутко, наскочила і надавила Ію.

— А, так ти тут, голубушка, — і теплий задоволений сміх.

Несамовитим голосом закричала Ія, а холодні грубі руки міцно обнімали, і чулося важке нервове сопіння.

Почалася страшна неймовірна боротьба. То безсило завмираючи, то легко й граційно згинаючись, пручалась Ія, і очі її горіли диким несамовитим вогнем злоби. Підскакувала і злісно й завзято дряпала в обличчя — і тоді товста постать до безсилля стискувала її.

І коли, вся стомлена, Ія схилялась, товста огрубіла постать починала ласкаво гладити її, хрипло шепочучи чудні ніжні слова пестощів.

На один мент розірвалось полум’я надворі, і пасма його впали на обличчя парубка, а воно світилось ласкавого п’яною жадобою голодного тіла.

Дивилися два звіра — один чистий, елегантний, пахучий п’яними чарами, повний страшної злості й ненависті, і другий — грубий і неохайний, від якого тхнуло перегорілою самогонкою. І здавалось, він спокійно-закохано потішався останніми хвилинами своєї здобичі.

І ось нарешті, впіймавши мент, м’яко випорснула Ія і нервовим скоком втекла, лише стукіт двері зоставив слід по ній.

Дика радість перемоги охопила Ію на мент. Спинилась на хвилину під дверима кімнати і вся тремтяча напружено прислухалась. А за стукотом власного серця лише уривками долітали далекі неспокійні суперечки й гомін юрби. І крізь них чітко пробивались важкі й спокійно-повільні тупотіння ніг.

Тихий гомін почувся під дверима. Проста й страшна в своїй безнадійній неминучості думка встала перед Ією. Вся безсила і тремтяча впала на ліжко...

Тонка смуга теплого ясного проміння проскочила в голові — і раптом зникла, зоставивши глибоку темну порожнечу.

В безнадійній розпуці вривалась в подушку, наче захисту шукала в ній, переверталась з боку на бік. І потім стихла — згорнулась в маленький клубочок і так застигла. Лише тремтіння нервовими хвилями час від часу коливало тіло.

Грубі й коряві руки повільно й сміливо повзали по обличчю, холодною гадюкою залазили в груди, розриваючи білизну, і було чути нервовий пристрасний сміх.

І в кошмарній тузі кудись далеко, в темну порожнечу зникали всі думки й почуття...

Одіходили тихо, ступаючи лише носками чобіт, наче боялись кари за поругану святиню.

А темні краплини крові повільно спадали на білизну, як глибоко-болісні сльози, жорстоко розтоптані і запльовані.

Лежала безсила і непорушна, і як були розкидані руки й ноги, так і зоставались в байдужій втомі. І лише коли-не-коли легкими конвульсіями тремтіло тіло, як свідок того, що десь в глибоких нетрях залишились краплини життя.

Тихо спадав галас в кімнатах, і окремі голоси спокійно і тепло гомоніли — наче нічого не сталось. Кілька баб, одходячи з покоїв, зацікавлено заглянули до її і здивовані спинились. Почувся тихий стриманий гомін. Хтось подав цинічну думку, але вона не зустріла співчуття. Почалися довгі повільні розмови. Смакували дрібниці події, зажурено хитали головами.

Тихо підійшла одна з них і вкрила Ію ковдрою, побожно перехрестившись при цьому. 1 також тихо одійшла до гурту.

А з часом і сі розмови стихли. Тихо стукав на столі годинник одноманітно-байдужий, а в вікно пробивалась чиста й засмучена ранкова зоря.

На сході вставали сині пасма хмар, і ніжно-тремтячий привіт посилали на землю перші ясно-рожеві смуги.

На Різдвяні свята приїхав Стась.

Лагідно скрипів сніг під саньми, вривались в покої густі, кучерями покручені клубки морозу, а молоде розчервоніле обличчя теплим вогнем ласки пашіло.

Нова пісня його придбала в місті великий успіх. Південним сонцем пронизана, вся з тонких екстазів зіткана, тихими шелестами вітрів викохана, дзвеніла вона, як пісня неба. А в душі від неї світлою музикою ще бреніли радісні тремтіння, і в широкій соковито-юній любові ладний був обняти всіх йому рідних в домі Пташинських і тихими чарами обласкати їх.

І червоне обличчя його лагідною усмішкою світилось, і сині очі теплий привіт посилали назустріч.

Але зустріли його холодно й байдуже, і якась гостра болісна хвиля передчуття раптом пронизала його. І все навколо стало нудним і сірим, замогильно-ворожим. І тихо й непомітно повстала стіна ворожого мороку, і все, що творилося в домі, здавалось без кінця далеким, і тиха жуть болісно заскиглила десь глибоко в серці.

Ходили всі тихо, наче боялись порушити теплу таємницю, і журно-лагідно скрипіли половиці.

І здавалось, щось найцінніше в житті загубили тут і непомітно силяться знайти його, щоб ніхто не примітив, не забрав раніш, ніж найдуть вони.

Суморочно вдивлялись в мовчазні простори покоїв солідно-спокійні крісла й канапи. А десь далеко на кухні було чути настирливий крик дитини і міцний стукіт ножів.

І раптом стало ясно Стасю, що тут сталась велика й страшна в своїй дійсності подія, — і ворожий помах крил її ще тремтів в повітрі покоїв.

— Ієчко, золотострунна моя! Що тут сталось? Кажи скоріш, не муч мене. Тисяча думок проноситься в голові, і одна страшніш другої. Ієчко! Чом не усміхнешся ти, чом ласкою своїх очей не заспокоїш мене?

— Як бачиш, Стасю. Прийшли, все розбили, розграбували, живем, як останні злидні, — тихо відповіла Ія, покірно схиливши голову, і в голосі її бреніла розпука й роздратованість.

— Але все се дрібниці, Ієчко. Все се пройде, все ще можна повернути. Невже так можна побиватись?

— Повернеться, Стасю, та не все. Не все, любий мій, не все повернеться.

Підняла очі, і в них раптом повстала вся глибінь безнадійної розпуки.

— Ієчко, не треба так, не треба!

Наблизився і став ласкати її. М’яко і обережно випросталась з рук його і покірно одійшла з вітальні. І довга коса повільно коливалась на спині.

Надійшла Нінусь, вся свіжа й рожева з морозу.

І, здавалось, разом з нею вскочила в покої тиха й лагідна теплінь.

І хотілось ближче присісти до неї і в м’яких журливо— лагідних струмочках голосу її заспокоїти свій біль.

Нінусь була на селі і чула колядки, що вивчали дівчата, і в руках її ще зоставалась радість зовнішнього життя.

— Боже, якими страшними очима дивитесь на мене! Ви все вже знаєте, Стасю?

— Ні, Нінусь, Ія нічого не сказала. Так, тільки побивається, що розграбували все.

— Стасю! Краще не знати нічого, не чути — легше вам буде.

— Нінусь, але ж нічого страшного не сталось? Ну, розбили все, розруйнували.