Сестра Ізидора - Вільде Ірина
Але, людоньки добрі, як мені хочеться з'їсти яблуко, то чи я маю зараз яблуньку ламати? Чи як скортить мені в чужому селі молока напитись, то я маю зараз корову купувати? Ні, ні, тут щось не те…
— А може, чуєте, — контуженому поволіше вивітрює алкоголь з голови, — тепер так ціна піднялася на… теє? А ми живемо тут в горах і нічого не знаємо.
— Заткайся, Юрку, Марчишин хоче щось сказати.
— Ось що я хочу сказати, жіночки милі: перед нами загадка, якої поки що ні ви, ні ми, барани, розв'язати не можемо. Але на все прийде свій час. Треба тільки всім нам добре подумати, а тоді і кросворд, як каже мій онук, розв'яжеться сам собою.
Нічого дивного в тому, що сусідка до сусідки прийшла позичати річ. Коли на те пішло, то в селі навіть досить криво дивляться на тих відлюдків, що ні в людей, ні людям нічого не позичили б. Адже буває таке, що порозбігаються свої, а тебе, стороже домашній, такий дурний туск візьме, що за марницею побіжиш до сусіди, аби тільки з хати.
Правда, трохи гейби зарано увійшла Марчиха до Галини, хоч, напевно, не наважилася б удосвіта постукати до дверей, якби не бачила, що з Ізидорової хати куриться вже.
Василя не побачила на подвір'ї, не застала його в хаті. Може, вибрався до міста, бо ліжко в кухні було вже застелене.
— Позичте, сусідко, м'ясорубки, коли ваша ласка. Є в мене своя, але десь поділася закрутка від корби. Марко доробить, ви ще його не знаєте, то майстер на всі руки, але мені вже треба, хоч гинь! Буду мати свата на обіді, тож треба фляки на котлети перекрутити, бо ні на що інше не надаються…
Відвідини Марчихи не тільки не обрадували Галини, а навіть роздратували. Фляки могли б почекати, не горить, чей же, а тут не знаєш, чи блузку застібати, чи косу заплітати…
Все ж таки Галина взяла себе в руки й попросила сусідку чемно, наскільки могла, сісти.
Яка віддаль може бути від стола, що посередині кухні до дверей? Не більше, як два — півтора метра. Якраз стільки, щоб крізь напіввідхилені двері уздріти розстелене ліжко — на дві подушки поруч.
Кросворд розв'язано: ці двоє не чужі собі.
Найдужче ця новина вразила Марту. Сусідам незрозумілі її ревнощі. Коли б Ізидор жив, то ще півбіди, а так?
— Марта у своїй засліпленій збудженості й не помічає, що люди вже насміхатися з неї стали: Василь живе з сестрою Ізидора? Що ви кажете, Марто? Бачите, а люди набрехали, що то Галина живе з Василем!
Якось заманили сусіди Марту до Юрчихи і там їй добрий "отченаш" вичитали! Ти що перший раз у житті чуєш, щоб двоє людей жило на віру?
Марті плакати хочеться, і вона таки плаче, що так її не розуміють найближчі сусіди, з якими вона, можна сказати, вік прожила.
— Та хай собі живуть на віру чи хоч без віри, що це мене обходить!
— А що, в такому разі, тебе обходить?
— Мене обходить, коли хочете знати, публіка в сусідстві, от що! Таж Галина Василеві в матері годиться, а вона з ним у постіль лягає…
— Ти, Марто, мала одного чоловіка і любила одного Ізидора…
— Ая, вже таки "любила"!
— …і поза цими двома чоловіками світу не бачила, як той черв'як у яблуці. А світ, молодице…
— Я тобі не молодиця, Марку, а вдова…
— Для нас ти ще молодиця… і подякуй богові й нам за це слово. А життя, Марто, не просте, як ногавиця, а закручене, ой не раз такими кавульками, що й не розкрутиш…
— Спокійно, Марто, спокійно… А ти знаєш, коли по-людськи розібратись, отак по-земному, то в цьому, можливо, аж надто великої чудасії немає.
— Що ти хочеш цим сказати, Юрку?
— Хочу те сказати, що, може, Василя і найбільше потягло до Галини те, що він мами не пам'ятає…
Тепер Марту вже не плач, а сміх бере:
— То, може, ще скажете, й Галину потягло до Василя тому, що вона могла мати сина в його віці?
— Ти знаєш, може бути. Таки так, може бути.
— Чекайте, люди, мені здається, що я уві сні говорю з вами… То виходить… то виходить, що мама і коханка в одній особі… Таж то чиста содом і гоморра…
Те, що принизило Галину в очах людей, в очах дівчат зробило з Василя "героя" на все село Заріччя.
Дурні й сліпі були дівчата, коли досі бачили тільки його круглий, як червоний леденець, ротик, який подобався очам, а не губам, та молочно-рожеве личко, якому не одна заздрила, але сама воліла обвітрене, наче з каменя видовбане, парубоцьке обличчя.
Щойно Галина відкрила їм очі на те, що у Василя плечі — як двері, груди як піч, а руки як два весла… Хоч Галина теж нівроку собі, але бідна мусить бути, як той медвідь схопить її у свої лабети.
Маркова Анничка, найближча Василева сусідка, міркує собі, що доки ці двоє не зареєстровані у загсі, то ще всяке може бути…
— Що там, Василю, твоя пані поробляють?
— Варять мені каву, або що.
— Ти гадаєш з нею женитись? Женись! Будеш мати заодно вже й маму.
— Як буду женитись, то, напевно, тебе у дружки попрошу.
— Не мала б кому дружчити!
— Та якраз через те й не женюся. Бо яке ж то весілля без дружок?
— А ти знаєш, що в селі говорять, ніби вона дала тобі якогось пиття у каву і тим тебе причарувала.
— Що ж, зробила те, чого жодна з вас не потрафила!
— Але то тільки чари. А що буде, як чари минуться і ти побачиш, що то стара баба?
— А я не дам тим чарам минутись. Як тільки почую, що вони слабнуть у мені, то зараз скажу наново підсипати їх собі, але ще міцніших.
— Ти зовсім здурів, Василю…
— Коб ти знала, як то добре таким "дурним" бути…
— Іди… іди, хай піп прочитає євангеліє над твою головою.
— З радої душі, але комсомольський квиток не дає.
Все це можна б назвати жартами, якби одного дня не з'явилася міліція на Ізидоровім обійсті. Цього досить, аби й на господарів впала гранатова тінь їх мундирів.
— Добрий день.
— Добрий день.
— У вас є незареєстроваиа рушниця.
— У мене не було і немає рушниці.
— То, може, обшук зробити?
— По-перше, на обшук, товаришу старший, повинна бути санкція прокурора, а по-друге, ось рушниця перед вами. Перепрошую, що трохи запорошена. Не сподівались, так би мовити, гостей з самого понеділка.
— Значить, нелегальна зброя є, тобто донесення правильне.
— Неправильне, бо ось дозвіл на зброю.
— Ха-ха-ха! Гумористика та й годі! На кого ж цей дозвіл виписаний і коли?
— Як на кого? На того, чия зброя.
— Стривайте, громадянко, але дозвіл виписаний на покійного Ізидора, про якого точно відомо міліції, що він уже рік як не живе.
Галина не заперечує. І дозвіл, і рушниця покійного брата.
— А чому ви по смерті власника не здали рушницю в міліцію? Доведеться платити штраф, громадянко.
— Що ж, як доведеться, то доведеться. Закон є закон.
— Ото ж то, ото ж то, якби ви про закон пам'ятали, то й штрафу не довелося б платити.
За тиждень після цієї пригоди завітав до Галини лісничий з гайовим. Є скарга на неї, що зрубала явора.
Так, зрубала, але не в державному лісі, а на своїй присадибі.
Зелених дерев, зокрема явора, не можна рубати навіть в себе на присадибі. Є закон, громадянко, про охорону зеленонасадження.
Галина не садила явора, правда? Її брат теж ні, отже яким правом взялася вона рубати цю прикрасу нашої природи? Доведеться штраф заплатити.
Що ж, як штраф, то штраф. Їй тільки цікаво, за що доведеться платити черговий штраф…
Наступним карателем був інспектор фінвідділу. Є заява, що Галина займається нелегальним траволікуванням і ворожінням. Крім того, що практика недипломованим лікарям взагалі заборонена, треба платити податок від прибутку, а за ворожіння, отой морфій народу, треба ще й штраф заплатити.
Галина хотіла б побачити ту заяву. Аякже.
— Не можна. Це — службова таємниця.
— Тоді прошу взяти до відома, що я не займалася ніколи й не займаюся траволікуванням, а щодо ворожіння на картах, то це просто образа для мене. Я готова подати в суд за такий наклеп.
— То ви, громадянко, хочете сказати, що в цьому домі ніхто ніколи не займався траволікуванням?
— А я цього не сказала. Займався мій брат.
— А податки платив? А диплом має?
— Не знаю. Нічого не знаю. Знаю, що вже рік як не живе. Зверніться до нього небесною поштою, він вам відповість докладніше.
— Ей, громадянко, — киває пальцем фінінспектор, — я б радив більш скромно розмовляти з нами. Ще одно питаннячко: кому в спадок припала хата і пасіка покійного?
— Мені, його сестрі.
— Ага, а сестра покійного знає, що матеріальні претензії, в цьому разі, фінвідділу мають юридичну силу до трьох років?
— Не знала. Тепер буду знати, але справа в тому, що хата, пасіка і сад вже не мої.
— Як не ваші?
— Отак, я продала їх ось цьому громадянинові і маю на це документи.
Фінінспектор забувся і почухав собі потилицю. Заковика в тому, що він не впевнений, чи спадкоємці мають сплачувати старі борги, а тим паче, коли спадок перейшов юридично в другі руки?
Після таких відвідин, а приходило ще двоє після фінінспектора, не здалося сусідам дивиною, коли одного дня під дім Ізидора заїхала машина і Галина з Василем стали зносити ті речі, що їх свого часу привезла сюди.
Люди, як у день приїзду Галини, стояли на воротях і стежили пильно, чи Галина забирає тільки те, що привезла, чи дещо і з Ізидорових речей. Важко було простежити, бо машина виїжджала досвітком, можна сказати, що перед сходом сонця, до того ж шофер так квапив, що Василь з Галиною не встигали кидати у кузов клунки за клунками.
З Василем мусила попрощатися раніше, бо коли сідала в кабіну, то тільки злегка всміхнулася йому, а він помахав їй рукою, як це роблять пастухи, коли поїзд проїздить полями.
Всі знають, що Галину з села виїли її найближчі сусіди, але, як не дивно, ніхто тих сусідів не осуджує, ні за Галиною не жаліє.
Марта каже, що це ще війна приглушила людську совість, бо їй теж не жаль Галини, а тільки муляє її серце несправедливість, що хата по Ізидорові дісталася "бабиному" Василеві, правду сказати, ні за що. Якби покійний мав передчуття, що наближається його кінець, то він залишив би заповіт, і тоді хата припала б не сестрі, а тим більше — не Василеві, лиш комусь, хто вартий того…
Юрко, як тільки ковтне трохи, починає нахвалятися:
— Як зустріну, мой, Василя, то плюну в його сині бульки, бо то хлоп негоноровий. Напевно, так не діяв би ні його тато, ні дід, ні прадід.
Марчишин іншої думки: ми землю топчемо і думаємо, що їй не болить, бо дає з собою робити, що тільки людині заманеться, а вона має свій розум і серце.
— Марку, ти де нині був: на хрестинах чи заручинах?
— Нічого, нічого, ви собі говоріть своє, а я знаю своє.
