Сестра Ізидора - Вільде Ірина

Нагла смерть Ізидора знецінила його в очах села. Перекреслила одним махом все добре, що він зробив для людей. Ті, які не докінчили в нього курсу лікування травами, мали жаль до Ізидора, що повівся так легковажно. Розпочати роботу і не докінчити — міг хіба який пройдисвіт.

Якщо ми насправді був близький до природи, то не могло такого бути, щоб не мав передчуття своєї близької смерті. Чому ж тоді, як порядна людина, за якого його мали в селі, не вишколив когось на своє місце?

А якщо смерть заскочила його зненацька, то що ж у такому разі варті всі оті захвалювані ним трави і коріння?

Оселився Ізидор в нашому селі п'ятнадцять років тому, купивши у громади стару "нічию" хату зі старим садом. Казав, що його легені і нерви вимагають гірського повітря.

Ще того самого літа помітили сусіди, що Ізидор ходить в луги й на полонини по зілля. А втім не ховався з тим, що займається траволікуванням. Під повіткою, на веранді, на дощечках під стріхою, у затінку на веретах сушилися розмаїті трави та коріння, призначення яких знав поки що він один.

Сусідам цікаво було знати, чи ті ліки, які дає Ізидор людям, випробовує насамперед на собі?

Питання доречне, але звідки можна знати, що робить людина за спущеними фіранками і замкненими дверима?

Трав'яні ліки мусили допомагати людям, якщо приїздили до нього з далеких сіл, ба, навіть на машинах з самої області.

Сусід зліва, Марчишин, тобто чоловік Марчихи (це так Марка "охрестили" в селі, відколи жінка взяла його під ноги), всякими небилицями забиває баки тим, що пораються біля тіла Ізидора, аби менше про власну смерть подумували.

Ізидор лежить на столі, а цей придибашник присягається, що сумерками забігали до покійного вдовиці чи дівчата, годі було розпізнавати, бо завивались по самі очі, нібито за тим зіллям, що гріх залиша безслідним, і можна його вживати в кожній потребі, бо ані раз не шкодить на серце.

Газди сміються не так з придибашки, як з самого Марчишина: мой, брате, якби ти раніше знав цю практику, то, може, в тебе було б удвоє менше дітей?

Марчишин вдає злосного: це що за пуста бесіда? Як то дев'ятеро дітей ділити на дві купи?

Добрий спирт на травах — ані мови!

Кожний з них має вже в чубку, але бодай то добре, що, з огляду на покійника, в домі закрили дзеркало рушником.

Тому, що белендить Марчишин, можна вірити, а можна й не вірити, але що два роки тому питав за Ізидором якийсь протертий вже міщух з пофарбованим волоссям, а потім лудив бахурів грішми, аби йому старали зілля сторчика і коріння підойми, то таки правда.

Жіночий рід в селі прозивав Ізидора "пристійним мужчиною", хоч бозна, що одна з другою розуміли під цим.

Вдові Марті, що приходилася Ізидорові сусідкою не справа і не зліва, а із-за плечей, здавався Ізидор пристійним тільки у німецьких чоботях і в куртці з того самого картатого матеріалу, що кашкет і рейтузи. Зрештою, на Мартин смак нема що дуже покладатись, бо відколи ялиця вбила її чоловіка, з нею щось поробилося і вона стала вірші укладати.

Деякі з Мартиних коломийок явно стосувались Ізидора, хоч він сам, напевно, не давав приводу для цього.

Всі знають, що покійний тримався віддалеки від жіноцтва, а найкращий доказ цього — що сам собі сорочки прав.

Інша річ, як вони виглядали на ньому.

Аж ось одного травневого дня, який нічим не різнився від попереднього, Ізидор помер.

Юрків хлопчисько (син сусіда справа) приніс зранку молоко Ізидорові і застав двері зачинені.

— О, Ізидор сьогодні поквапився у луги, — сказав Юрко до жінки.

Та послала хлопця з молоком ополудні.

Те саме. Двері зачинені, вікна, як і вранці, запнуті. Видно, Ізидор вибрався в далекі полонини.

Прийшов малий поночі, а в хаті не світиться. Перестрашений хлопчисько побіг по маму. Юрко метнувся по сусідах. Сусіди виломили двері. Ізидор, одягнений до дороги, лежав мертвий на підлозі коло ліжка. Видно, хотів по-господарськи вмерти на постелі, але це йому не вдалося.

Юрко наливав настойки на спирті собі й усім, хто був у хаті, припрошував від імені покійного і запевняв, що Ізидор все відчуває і розуміє, тільки не може цього дати пізнати людям, а тому, аби йому не так було прикро, треба випити ще по одній.

— Хоч смерть, кажуть, нібито від бога, то все ж таки вона — одна велика кривда людині і тому, — белендить далі Юрко, — через оцю останню кладку на той бік повинні людину підтримати чиїсь близькі руки. Сусіди — добрі для веселощів у компанії, а для смерті найбільше надається таки родина. А чи мав покійний яку родину?

Мусив мати! Не може такого бути, щоб на людині кінчався її рід! Якщо нема рідних, то є кревні або кревні кревних…

Марта — а хто б інший! — пригадала сусідам, що колись приїздила сюди сестра покійного з Молдавії. Така висока, у довгій спідниці, з м'ясистими, як у Ізидора, наче трохи загніваними губами.

— Йой, Марто, як ти до всього придивилася у того Ізидора!

Марті запам'яталася Ізидорова сестра ще й тому, що перша робота, за яку вона взялася у брата, — миття вікон.

Тепер гуртом згадали, що звали ту сестру Галиною.

Галина то Галина, а яка її адреса?

Що ж, нема іншої ради, як понишпорити в паперах покійного, може, знайдуться листи від Галини, якщо Ізидор не мав звички палити їх. Раптом Марта (правда, Юрко наливав їй нарівні з хлопами) заголосила на всю хату:

— Ой, сусідоньку мій дорогенький, ой, серце моє злоте, ти так любив порядок у всьому… В тебе було, як в аптеці… папірчик до папірчика… полінце до полінця… фляшечка до фляшечки… нитка до ниточки… гудзик до гудзика… а вони тобі тут зараз все перериють, перевернуть догори дном, а ти будеш все розуміти, що діється, а не зможеш їм нічого сказати…

Не було іншої ради, як вивести Марту з хати під криницю й дати їй напитись холодної води, та ще й хлюпнути підпилій жінці межи очі.

Коли Марта повернулась до хати, виглядала, як квітка, умита росою. Зрошене слізьми лице зарожевіло, а злегка підпухлі очі й губи при її здорових зубах надавали їй приваби вродливої жінки, яку з охотою взявся б захистити будь-який мужчина.

Якийсь сторонський немолодий чоловік, що прийшов до Ізидора по зела й, заставши мерця в хаті, сам зголосився допомагати в похороні, мусив випити на голодний шлунок, бо теревенив, загикуючись:

— Як воно виходить, чуєте! За життя чоловіка його речі мають свій порядок. Людина має свої більші або менші таємниці, заховані у найменш підозрілих місцях, скажім, у печі без комина, чи в надщербленому горнятку на останній полиці в миснику, чи в гітарі (був і такий випадок), яку роками ніхто не знімає із стіни, чи на дні діжки жита з перед-перед-торішнім зерном… І ось вмирає людина без рідних. Тепер всі оті секрети, чи вони дивацькі, чи страшні, чи смішні, чи навіть непристойні, раптом випливають на поверхню і видають нерухоме, безборонне тіло на суд чужих.

— Як умирати без найближчих, — знову добирається розпач до Марти, — то вже краще, прости господи, ніколи не вмирати!

З другого боку — якби сусіди бавились у надмірну делікатність, то не знайшли б грошей у гуцульській касетці (таких необхідних на похорон!), ні листа Галини, схованого під серветкою на нічнім столику біля ліжка.

Лист був написаний тому три тижні. Зворотна адреса навела на думку, що Галина живе в селі. Якщо так, то сестра може не встигнути на похорон, проте однаково треба дати телеграму — хоч би для заспокоєння совісті, ну і з пошани до покійного. Якщо на третій день не приїде ніхто з рідних, будуть ховати Ізидора самі, а пізніше вишлють на адресу Галини листа з описом сумної церемонії і з проханням, щоб приїздила якнайскоріше і розпорядилася майном брата.

На похорон Ізидора не прибув ніхто з рідних.

Першою за труною з голосінням ішла Марта. Свої не дивувались, а чужі могли б подумати, що то жінка голосить за чоловіком й — теж не подивувались би…

Галина приїхала до нашого села за три тижні по смерті Ізидора. Сусіди відразу зашушукали поміж собою, що вона ні капельки не змінилася. Як і тоді, три роки тому, не молода, але ще не стара, саме в тому віці, коли в жінки найважче вгадати її роки.

Висока ростом, з породистим, як у Ізидора, носом, смугла, тільки, на відміну від брата, чорноволоса нагадувала покійного навіть тим, що коли дивилася кому просто у вічі, то змружувала вії. Чорна, задовга, як на теперішню моду, сукня і м'яка вимова робили її трохи "не нашою". Галина чемно привіталася до сусідів, які, наче на парад з музикою, вишикувались перед своїми ворітьми, попросила у Марка ключі від хати, подякувала за труд, пов'язаний з похороном, спитала, "як воно сталося", і взялася з шофером зносити речі з машини до хати.

Із череватих клунків з постіллю, із бутлів, заплетених лозою, із важких, стягнутих ременями валізок всім стало ясно, що Галина приїхала сюди на постійне проживання.

Сусіди мали надію, що вона законтентує шофера, а їх попросить позаносити речі досередини, а потім, як заведено у всьому світі, поставить, отак, для першого знайомства, невеличку закуску і того… гм… гм… по чім закушують.

Сусіди міркували, що тепер не голодні воєнні роки, і коли чоловік має охоту на оказію, ні, будьмо щирі, коли навіть чекає, що його запросять, то, їй-бо, не ради того, що на столі, а задля здибання з добрими людьми.

Галина цього не розуміла.

Видно, життя не навчило її, що ще не народився той, хто б міг обійтися без людей.

Люди почекали, а далі й почали розходитись, а придибашник Марчишин сказав: нічого… нічого… ще прийде коза до воза…

Марко, певно, мав на думці цьогорічний, винятково багатий урожай на садовину. В саді Ізидора є чотири (аж чотири!) старі папіровки, які, коли не дати їм ради недостигнутим, то опадуть раптово і всі зразу, наче пелюстки маку. Побачимо, як дасть собі раду з білою навалою нова господиня.

І побачили.

Одного дня заїхала під Галинині ворота вантажна, повна дерев'яних ящиків машина курортного управління.

Заздрість породила нехіть до Галини, але попри це і повагу до нової господині: от спритна баба! Позбулася клопоту та ще й добрі гроші сховала до кишені.

Не тільки сусіди, але й усеньке село збудоражилося, коли на третьому місяці приніс листоноша пенсію сестрі Ізидора.

Яка пенсія? За що пенсія?

На інвалідку не виглядає, а щоб їй п'ятдесят п'ять минуло, ніхто не повірить. Тридцять вісім, сорок, ну, хап сивий, сорок п'ять, але щоб п'ятдесят п'ять — ніколи у світі ніхто не повірить.