Показія, або Те, що не порапило до оповідань - Бічуя Ніна
Наприклад, соняшники. Наприклад, Ван Ґога. Чи Невангога. На сірій стіні, що зосталася від чийогось дому.
Мандрівка вулицями старого Вільнюса. XVI століття живе у XX, XX — живе у XVI. Пристосовує себе до нього, не позбувається його.
Дитячі різнобарвні колготки сушаться на шнурочку в подвір'ї будинку, де мешкав у 1823 році Адам Міцкевич. Художник у джинсах і полотняному картузику відмальовув браму й дворик. Діти на велосипедах, спиняються; захоплено вигукують: "Наш дім!" Вибух радості від упізнавання.
Кульбаба у дворі будинку, де Скорина друкував книгу. У Тбілісі чомусь більше підкорювали деталі, кладені виразними, яскравими плямами. Тут — настрій, єдність, запах, цвітуть кульбаби й каштани, з вікна готелю "Ґінтарас" — панорама міста. Дивне відчуття суміші
Львова й Києва — у Вільнюсі. Може, я собі це вигадала, хоча не скучила ще за Львовом.
Гарні обличчя. Дуже гарна хода в молодих дівчат. Молоді обличчя. Здається, переважають саме молоді обличчя. Вагітні молоді жінки. Багато вагітних молодих жінок. Спокійно, без галасу. Без реготу. Ненавиджу глупий регіт.
Сучасна архітектура — не просто забудова міста — архітектура. Книгарня — читальня. Вулиця, де стоїть будинок з меморіальною дошкою, називається "Літерату".
Дуже багато вулиць на невеличкій території названі іменами письменників — литовських, інших поки що не бачила. Шукаю без надії на успіх розмовників і словників. Так, неначе литовці намагаються заховати таємниці своєї мови, наче їм байдуже, що решта світу не розумітиме їх. Самодостатність?
Ходила вулицями майже чотири години. Якби мені хтось зазирнув у вічі, узрів би там, мабуть, увесь Вільнюс. Дзвіниця на площі Ґе-димінаса. Замок. Цегляна кладка нових будівель. Ріка.
Міст. Горбата вулиця. Бузок.
Вивчаю литовську з вивісок: plena — хліб. Кава у кав'ярні на старому місті.
Читаю в щоденнику Юстінаса Марцінкявічюса, що французи знають про литовців завдяки французькому поетові Оскару Мілошу та Адамові Міцкевичу, полякові. Чому — полякові? Хіба не литвинові?
І ще таке з того ж щоденника: Марцінкявічюс із Сартром у Парижі. "Автобус зупинився. Площа Воґезів. Треба вийти і вимовити литовське слово під небесами Парижа... "Я вибираю литовську мову. Я вже давно її вибрав. Я не розумію, як можна відійти від долі свого народу''".
Завтра — Тракай. Післязавтра — Каунас. Сьогодні — картинна галерея у Вільнюсі. Можна знову блукати вулицями, як досі блукала. Або ж просто сісти на узбіччі і цілий день перебути в бутті однієї вулиці. Пильнувати її, пасучи рух невтомно й уважно. Фотографувати в пам'яті, записуючи деталі, фіксуючи власні враження та відчуття.
Люди закриті, як у шкаралупках сидять. Може, мають рацію, бережуть свої таємниці, свої радощі й не хваляться своїм горем. У тому є глибокий сенс, бо інакше годі зоставатися самим собою.
Білі ночі починаються. Шукаю й не знаходжу зірок ні місяця. Може, їх тут взагалі нема. Просто так собі небо поволі гасне. Дев'ята — а все не пахне вечірнім духом. Тільки втома приходить, і до мене, і до природи. Весь світ усе ще видимий — але ніби крізь примружені повіки.
Для мене однієї — забагато цього. Можливо, я б не витримала, не знесла видива Риму, Парижа чи Толедо, якщо мені Вільнюса — понад міру, безмірно.
Площа біля Університету.
Пам'ятник Донелайтісу. Сидить під аркою, з книгою, на книзі квіти, такі самі троянди, яких так багато вдень — у руках молодих литвинок.
Площа Кутузова. Нонсенс! Відхилені двері Університету. На площі майже нікого нема. Тільки циганки з циганчатами. Де, до біса, їхні цигани? Може, нема циганів? Хлопець з мотоциклом.
Чудна жінка, засмагла й не стара ще, з гілочкою бузку, йде чомусь вперед спиною (назадгузь — але це бридке слово, не пасує); жінка з гілочкою бузку, мабуть, не хоче, щоб зникло те, що було, тому вона йде навпаки.
Вибиває годину. Чи то з вежі Ґедімінаса, чи то з Каплиці — не знаю.
Нарозтвір двері театру драми. Червона смуга неба горою, далі — темніші й зовсім темні стрільчасті вежі костелів.
Годі обійти Вільнюс. Такий маленький Вільнюс з такою незчисленною кількістю вуличок. Мереживо вуличок. І прохолода дворів. Двори — відкриті, з одного в інший, з того іншого — ще в інший. З двору, де була друкарня Скорини, через браму й двір, і ще двір, і стара кладка упереміж з новою плиткою під ногами, і якийсь старий мур; і в траві, коли заходить сонце, тобто, коли надходить ніч, дівчинка навпочіпки вищипує щось у траві, складає в поділ — можна вийти далі через вулицю Стіклю, вузьку й звивисту, довгу — до Університету, вулиця Стіклю неначе роздвоюється, завтра вранці піду знову цією ж дорогою, тому й не можу обійти місто геть усе, бо незмінно ходжу тими ж вулицями, що й перше, неначе та жінка, котра дивилася весь час позад себе й тримала в руці гілочку бузку; піду до Університету, через Університетську площу, у перших поверхах будинків уздовж вулиці Стіклю — як після погрому, побоїща, пахне чимось гидким, гнилим, сміттям, тут ніхто не живе, розбиті двері, рами вікон без шибок, очевидно, це сміття вивезуть і там щось будуватимусь, щось робитимуть — у перших поверхах вулиці Стіклю, може, краще, не приходити сюди ні завтра, ні післязавтра, може бути, що тут нічого не робитимуть ні завтра, ні післязавтра, звідси не вивозитимуть сміття, і була мить, коли свідомість моя кудись провалилась, усе опинилося на межі безуму, від того, що місто — мене родило або ж — я його родила, я наче вже все це знала, бачила, впізнавала — мені від того було боляче, моїй душі було дуже боляче, так боляче, ніби вона народжувала це місто.
Надто довгий день — і ніхто цим чомусь не користується.
Свято поезії. Велика, відкрита галявина. Старезний дуб. Нагорода за перемогу в поетичному турнірі — вінок з дубового листя. Світла кімната з дерев'яним столом, накритим білим обрусом. Великі кухлі з не знаним мені досі кислувато-духмяним напоєм. Тарелі з наїдками. Литовська кухня; трохи запрісна — як на мене — так, наче українські чумаки роздумали привезти литвинам солі.
Лауреат зняв із себе вінок, він заважав йому споживати хліб насущний.
Раптом з-поміж розрізнених, неголосних бесід зродилася одна спільна, голосніша. Хтось заговорив про причини вибухів жорстокості, гніву, ненависті, навіть звірства — їхнє коріння від невлаштованості, непевності, від власного страху, від боязні самому стати жертвою жорстокості й бути знищеним. Згадали чомусь, як палили відьом, як кидалися на когось одного, кого вважали зрадником у часи війни по селах — хтось кидав слово — зрадник, донощик — і вже зграєю решта рветься нищити, убивати, хоча кинене слово — недоказове, випадкове, незвідь-як народжене.
Історія з відьмами: У містечку, де оповідач жив, був міст через ріку, з того моста скидали вниз жінок, яких запідозрювали у відьмів-стві, чаклуванні; котра потоне — та не відьма, її ховали, як належить за християнським звичаєм, ще й плакали над могилою: бідолашна, безневинна, покинула сей світ грішний! — а котра не тонула, то ж таки відьма достеменна, і її спалювали, дождатися не могли, поки вогонь розпалять та він спалахне та відьма закричить, а потому на клаптики розтягали, до решти, все, що зоставалося від неї й забирали додому, — помагало од болістей та чуми. Не тонули ж переважно ті, хто мав спідницю з важкої тканини, що не пропускала воду, надувалась, ставала колом на воді й утримувала жінку довший час на поверхні.
Історія з Чурльонісом: Хай благословенні будуть базіки! Якби не вони, що б ми знали про білий світ? Усі дивовижні пригода обминали б нас стороною, як перелітний весняний дощ.
Дзвін келихів не заважав бесіді, бородатий лауреат погладжував дубовий листочок свого вінка, лауреат був чорний, як жук, і все-таки був литвином, довгоносий і в окулярах, на коротких ногах і з короткою шиєю. Дубовий вінок проростав просто з лауреата. Або ж інакше: лауреат ховався під вінком. Кумедний і непоказний, він, однак, був дуже гарним поетом. Литовська мова в його вустах звучала нерозгадано, як замовляння з прадавнини. У російському перекладі прадавність зникала. Хтось сказав був: вірш можна перекласти, мову — ніколи.
Базіка — гість із Білорусії — оповідав, як колись з групою студентів приїхав з Гродна до Вільнюса на екскурсію. Литовці вирішили їх подивувати й показати щось особливе, отож виставили перед ними картини Чурльоніса. Узрівши Чурльоніса, по саму маківку начинені тодішніми поняттями про мистецтво, мало що не подерли картини: космополітизм і формалізм чистої води! Зрештою, ладні були й литвинів побити, недалеко до того було. Гість гарно сказав: які ми тоді дураки, ідіоти були, ми щиро вірили у власну непомильність, у правдивість оцінки — формалізм, космополітизм.
Хотілося запитати: ну й що, а тепер так само щиро віриш, приятелю, що — не космополітизм, не формалізм?
Лауреат низьким голосом, поблискуючи глибоко посадженими очима з-поза окулярів, читав вірші литовською, а російською опісля говорив про Тракай і підкреслював незаперечність державності Литви.
Вислухавши історію про Чурльоніса, він пригладив своє чорне, наче немите, волосся — скидалося на те, що він також, як і я, мешкав у готелі, де не було води — він пригладив волосся й сказав російською: а можна ж отак розпалювати людські пристрасті, і розпалюють же! — і саме після цього балачка звернула на відьом.
Було також про реставрацію Тракай і про те, що в Білорусії зруйнували, знищили безліч храмів.
Історія з храмом: Після війни німців зобов'язано ж було повернути, віддати, відшкодувати — саме один із тих храмів, котрі зруй-новали в часі війни. Німці відшкодували, віддали... повернули — а "ми" тоді — ба-бах! — і знову висадили в повітря, розвалили, до камінчика. Згодом обгородили гарненько, табличку до якогось останнього камінчика приторочили й написали: Руїни такого-то храму, навіть сторожу приставили до руїн: будівля походила з XII століття. Жаль, не пояснили, чого то з собору зробилися руїни.
Напій у кухлях пахнув яблуками, а на дні кухлів лежали набубнявілі, солодкі родзинки.
Лауреат похитував головою, усміхаючись сам до себе. Литвини й гості втомилися виголошувати тости.
Лауреатові на ймення було Сиґітас.
