Показія, або Те, що не порапило до оповідань - Бічуя Ніна

...На кого ви берете цю п'єсу? Нам нема для кого її грати. І грати її нікому. Навіщо її брати? От якби для Лісовика борода знайшлася!

Ніч тривала довго, наче дві або ж і три вкупі, так тісно вузлом між собою зв'язані, що між ними голку не можна було встромити, не було проміжку для білих, синіх, а тим паче для рожевих днів. А може, то були справді три ночі, а не одна, і днів між ними я просто не помічала, бо вдень нічого не діялося, а тільки посеред ночі чинилося щось.

Легко можна позбутися власної сутності, якщо потихеньку, поволі роздягатися. Перед дзеркалом. Оголеність. Це зовсім не сутність, а відсутність. Щоб самим собою бути, необхідно залишатися прикритим, закритим, замкненим на тисячу замків.

Жахливий, моторошний сон. Я кудись їхала — але не пам'ятала куди; добивалася, домагалася, аби мені нагадали (підказали), куди ж це я маю їхати — однак ніхто цього не міг знати, чи не міг сказати, чи не хотів сказати, чи, може, їм усім було не до мене, бо й вони самі не знали куди прямують. Відверталися, мовчали, здвигали плечима, стукали себе пальчиками по чолі на знак безглуздості моїх домагань; я мучилася, боялася не впізнати — місце, до якого мала потрапити, я не знала, хто я і що і навіщо кудись вирушила, за чим їду. їду? А може, йду? Здається, то мало бути якесь мале містечко біля Дрогобича, я вже вимагала, щоб мені назвали імена всіх міст і містечок неподалік Дрогобича, але ж дарма, усім як заціпило, аж поки врешті хтось не прошелестів: ніхто й ніщо вже не має імен.

Війна; падають бомби, баржі на ріці, діти при столі — чомусь залишили дітей при столі, тарілки з недоїдками. Коні прийшли і злизували з тарілок рештки, голодні, коні без вершників, тарілки падали й не розбивалися.

Часом усі наші змагання здаються схожими на суперечку за кращі місця в поїзді, котрий за годину зійде з рейок, і всі знають, що те має статися, а сперечаються — може, аби забути про можливість загибелі? І нема мудрого, що затримав би поїзд, натиснувши на ручку стоп-крану, і нема ще мудрішого, що змусив би припинити суперечку — і поїзд знай собі наближається до фінішу.

Дрозд висвистує ще; висвистує в хмарний вечір. Дрозд висвистує — ще, і кожен ранок я боязко відкриваю вікно, прислухаючись: дрозд — висвистує — ще? А потім надійде пора поважних роздумів про осінь, і дрозд облишить свої пісеньки.

Хмарний вечір.

Бракує сонця і вечірньої прозорості повітря. І неба — дуже далекого, темного, насиченого зоряним світлом неба. Щоб одразу — сонце і зоряно.

Сільська кнайпа, корчма на роздоріжжі; склянка з горілкою на самому денці, більше не треба, тільки на самому денці, — й шмат хліба з салом; обличчя одне по другім виринають і щезають, так, що запам'ятати жодного не можу (бо й не треба). Поміж двома живими, гарячими, як власна кров, фразами (ні, текстами; ні — не знаю): поміж тим неусвідомленим, що хтось загине, а по ньому ніхто не плакатиме, ніхто не скаже — от людина була! — і поміж словами про автобус, що згорів біля Семенівки — я могла сісти на той автобус, він ішов на Горожанку, саме цей автобус міг бути тим, на який би я сіла, якби не затрималася з кимось і чомусь на хвильку, — я могла сісти на цей автобус, а ще хтось інший стояв на повороті, на тому кругові, — і просив шофера спинити автобус бо хотів сісти на цей автобус бо хотів сісти треба було сісти щоб їхати, періщив дощ смугами майже паралельно до землі, треба було сісти, доїхати до місця призначення, бо домовились там зустрітись — я щойно подумала: а якби шофер зупинився і витратив бодай якусь мить часу, щоб узяття того пасажира, може, не зіткнувся б з МАЗом, бо опинились би один проти одного зовсім в іншому місці, на іншому відтинку шляху.

А ще треба перебрати всі свої папери й папірці, стільки безглуздого й безсенсовного назбиралося, як у старої діви, котра засушує квіти, билинки й записочки, хоча вони нічого не означають. У мене ж, натомість, хмара засушених слів на папері — дмухни — і все розлетиться, як пил. Непотріб. Нещодавно, коли С. Ю. виступав у нашому благословенному інституті, замінивши іншого промовця, котрий кудись і з якоїсь причини поїхав і не міг, отже, бути того дня в нашому благословенному інституті, бо йому треба було з'ясувати десь і для когось щось зовсім інше, — коли С. Ю. (чи Ю. С, немає жодної різниці) стояв за кафедрою, яка чомусь безнастанно рухалася, загрожуючи потягнути за собою вниз, з підвищення, й самого промовця, — коли ЮС стояв за кафедрою і голова його, здавалося, лежала на тій кафедрі, зовсім як карафка... — Господи... так от, коли СЮ стояв за кафедрою і гундосив, одноманітно й нудно, на одній ноті вимовляючи слова, мені (нарешті продерлася!) здавалося, що ті слова сипалися вниз, під кафедру, і там поволі росла купа шарудкого чогось, невизначеного, безформного, безглуздого, до чого навіть не можна було б доторкнутися, бо насправді того зовсім не було.

Вологі кошики квітів, руденькі лисички, червоні кульки полуниць, біло-зелене хрумке цибулиння, делікатні листочки салату й кучеряві голівки цвітної капусти.

Обтяжені кістками шматки яловичини, грубо нарізані білі кусні сала, у теплі розм'яклого й напевно давкого на смак. Жовтаво-білий розсип сиру, яєць, хвостики редиски й запах часнику. Парасолі. Руки. Гроші. Сміття. Напівзігнила зелень на двоколісній тачці. І дощ. Обрид дощ. Місто неначе пливе, підлите водою, потоки бурхливі й руді стікають униз разом з вулицями, разом, потоки такі широкі — годі перепочити, щоб втрапити на сухий (умовно сухий) камінець. А ще від того, що тече вода, наче її хтось підганяє, починає паморочитись голова, в очах рябіє від того скаженого руху дрібних рудо-брудних хвиль, від того, що дощ не рятує від спеки, бо все одно душно й липко, а посеред тих потоків — залюднений острів базару.

Ялинка за сусіднім низеньким дахом вигналася вгору тонким, світло-зеленим пагінцем. Пагінець слабкий, юний, західний вітер заламав, вигнув саму верхівочку, наче вогник, полум'я свічки, тонке полум'ят-ко — гойдається, тремтить, не хоче згаснути.

Із слів можна робити гроші. Чим більше слів — тим більше грошей. Із слів можна робити гроші, грубі гроші, великі гроші, багато грошей, колосальні гроші, що приносять свободу, широкі можливості, здійснення всіх бажань. Здійснення всіх бажань — убиває бажання. Нездійснення бажань—убиває бажання. То хіба ж не все одно — є гроші, нема грошей? Є слова — нема слів?

Дуже тихо, як у глибокому колодязі, снувався день. Слова падали — теж ніби в глибочінь, у колодязь, і треба було дуже довго чекати, поки повернеться відгомін угору, до тебе. Пахла достигла малина, дзижчали комарі, потихеньку розвивалися пелюстки троянди, вигнався вгору й різко проникав у повітря своїм духом любисток, плакала чиясь дитина, хтось голосно перегукувався про щось зовсім непотрібне.

Було дуже тихо.

Побут мене ніколи не заїдав. Усе якось мимохідь, легко, без особливої старанності — але й без неохоти; хіба тільки дуже гірко бувало, коли доводилося упродовж довгих місяців варити "суп-харчо" з пакетиків з тим прикрим, специфічним запахом безіменних приправ — і тримати в руці талон тролейбусний чи там трамвайний, стоячи біля компостера в надії, що контролер не з'явиться, квиток не доведеться компостувати і можна буде ще раз (чи більше) так само проїхати "зайцем".

Порівняння не мають жодного сенсу, хай би як намагався хтось переконати мене, що, наприклад, ніч була волога, як вимите дівоче волосся, — я не повірю, я мушу доторкнутися.

І все ж ніч була волога, як вимите русяве дівоче волосся.

Вода. По воду. Без води. Вода в криниці. Вода відром зачерпнута. Холодна вода. Вода з крана. Принеси мені води.

Сонце заходить. Літо заходить. Колесо. Колесо обертається. Соняшник. Однесенька ягода на вишні — в тиші.

Вода все змиває. Нічого нема.

Світло падає з правого боку, і тінь од моєї руки рухається услід за рядком: р-я-д-о-к...

Відлига. Волого, мокро по кісточки; дочекатися б весни і якось би змінити ритм свого існування; коли життя нагадує машину, котру намагаються завести, зрушити з місця, а вона тільки смикається й огризається, то я в такій машині не почуваюся навіть пасажиром, не те щоб шофером.

Допоможи, Господи, порятуй, Господи; марную час, а потім простягатиму руки до неба й волатиму: дай ще одну днину, бо ж я нічого не встигла! Так, ніби за днину можна щось встигнути — або ж інакше: ніби я знаю, що саме й скільки мусила (чи мені належалося) встигнути. Либонь же, не більше від того, скільки зроблю. Лише стільки — не більше й не менше.

Було два тижні тридцятиступеневої спеки. Місто надсадно дихало з розтуленими устами. І вже захмарилося. Місто може стулити рота.

Ялина богує. Сьогодні, вчора, завтра — богує. Сягає понад світи тонкою стрілою, поціленою в хмари. Вона така струнка й чиста — не видно коренів, якими тримається чорної землі, тільки високо, вгору; богує.

Не хочу вежі зі слонової кості. Вежа має бути з яшми. Яшмова вежа скрізь, де ти хочеш її вибудувати. Навіть серед стосотенного мітингового натовпу.

Проміжок між рядками. Цезура в часі. Між і між годинами.

Спрага мандрівок усе ще (слабше, може, ніж колись) озивається. Хочеться вирушити. Поїхати. Знятися з місця. Податися. Кудись. Часом — сконкретизовано, означено. Наприклад, в Грузію. Чи в Іспанію.

Там теж є вежа з яшми? З зелено-прозорої яшми.

Робота: роб — раб.

Учинити: чин, розчин. Розчинити — тісто, двері, сіль. С-с-с: спокій; спів; свій; світ.

Пс-с-с: псевдонім — повільне замикання пам'яті — забування автоніма(-му?).

Часом нізвідкіль народжується в тобі слово. Ось щойно само собою озвалося, як дитя: визволитися. Від чого? Від кого? Ні-від-кого. Ні-від-чого. Просто визволитися.

Яблучка-падалки, з виду нікудишні й нікчемні, заповнили своїм духом душу й простір. Простір — замкнений. Хочеться стати навколішки й просити Бога (як ми могли донедавна писати це слово з малої літери?) — просити Бога подарувати кілька літ (літа — літо; рахунок — літом і літами), щоб перебути їх у просторі, заповненому запахом яблук.

Звук яблука, що впало в траву, — це наче відповідь звідкись із глибини, із землі, на дотик крихітної зеленої кульки, недозрілої кульки.

Якщо погинуть усі пейзажі — сиріч уся земна краса — чи зостануться описи джерел, садів, озер, травинки, закушеної в устах дівчини, яруг, проваль, яблунь? Як то буде — коли над голим тілом землі пропливатимуть сірі хмари? В чому вони будуть відбиватися? В байдужих, мертвих людських очах?

Такий собі тихий Апокаліпсис.

І відтиражована в премногій кількості, видерта з журналу картинка.