Полтва - Андріяшик Роман

Іде ввечері Покровин Тиміш до Швари, каже, що напитає Федькові Онуфрія, якщо буде добрий могорич. Можете собі уявити, як Федько з Катериною втішилися. Наступного для ніби лиш для них зійшло сонце.

Федько купив пляшку монопольки, Катерина засмажила курку, і недочекаються вечора, бо має прийти з Онута Тиміш — поманджав на вивідки. Смерклося, Тиміш барабанить в шибку.

— Той дядько, — каже, — страх який скритний. Треба до нього підібрати лаз. А ще гірше, що боїться. Ви ж знаєте: дефензива за такі речі по голівці не гладить, І вам, Федоре, не завадить бути обачним. Я думаю, треба якийсь час вичекати.

Федько тямуще кивнув головою, а в душі мало не співає: є, значить, чортяка, хоч і нехрещений. Монопольку на скриню, хліб, огірки, смажену курку: "Прошу, пане Покрово".

Іван умовк і хитрувато позирнув на батька.

— Прошу, каже до Тимоша. Пийте, закусіть. Коли Онуфрій буде в мене, я його намовлю, аби підсобив вашому таткові виграти суд з Чорнезами.

— Дам, Іване, ляпаса, — нахмурився батько. Та ми всі розсміялися, і він, усміхнувшись, додав: — Не колоти грішне з праведним.

— Вдарили собі Федько з Тимошем по руках, а після вечері Федько каже: "Навідуйтеся, пане Покрово. Може, якісь новини будуть".

Тиміш за тим і приходив. На прощання підморгнув Катерині, що аж ніби помолодшала, а через кілька днів — тиць, кликали вас Гриць: у Федька Швари повна хата хлопців. Мовить Федько:

— Як там наше діло, пане Покрово?

— Трохи терпіння, пане Шваро.

Через тиждень, по два рази на тиждень, а тоді щодня — у Федька пиятика, справжнісінька вам корчма. Кому не ліньки — всі до Швари. Геть його обчухрав Покрова. Тоді раптом: "Біда, пане Шваро. Чорт утік. Скривдив його господар. Правда, не шкодує, бо повна хата добра, але що нам діяти?"

Федько волосся рвав на собі. Та чемно з Катериною перепросили парубка за клопіт, подякували. Тиміш з воріт оглянувся, а Федько припав до Катерининих грудей, як маленька дитина, і здригається від плачу.

Минув, може, місяць. Десь Тиміш замогоричився, і хлопці підбурили його провідати Швару. Це ще було за дня, Федько крутив мед на обійсті. Тиміш підкрався і заховав у бур'янах4 корито з медом. Майнув на вулицю, сперся, як ні в чому не бувало, на тин.

— Як взяток, пане Шваро?

— Слава Богу, — озивається Федько.

Він уже так знидів, що жах на нього дивитися, і до бесіди не має серця. Став посеред подвір'я, задумався і про роботу геть забув.

— А я не сам, — каже Тиміш-бестія.

Федько стрепенувся, жалісно блимнув на парубка посоловілими очима і криво осміхнувся. Тиміш скрутив цигарку, просить вогню. Коли ж Федько вертається від тину, а корита з медом чортма. І до Тимоша:

— Де корито?

— Пек вам, пане Шваро, я нічого не знаю

— Звели Онуфрієві, аби поставив на місце.

— Онде в лопухах, — каже Тиміш, йому стало жаль чоловіка.

Федько здуміло викотив очі:

— Будьте ласкаві не жартувати з бідним Шварою, — немовби обох молив: і Тимоша, і чорта. Тоді щось зметикував і перейшов на шепотіння: — Скільки просиш, Покрово?

— Правлю сто злотих, — наново знавіснів парубок.

— Сто?..— Федькові губи затремтіли.

— Так.

— Бери теличку.

— Маю в грошах потребу. Федько помив у відрі руки.

— Я на таку оказію, пане Покрово, маю договір з сусідом. Зачекай трохи. — До стайні, телицю за мотузок — і до воріт.

Тиміш схаменувся, ухопив Федька за рукав.

— Даруйте, пане Шваро. Плюйте в лице, бийте, але я пожартував.

Федько страшенно зблід, аж поточився. Кинув мотуз, знеможено сів на землю і обняв руками голову.

— Не хочеш продати, Покрово?

— Але ж то вигадки.

— Не хочеш!..

— Дайте мені в пику.

— Тимошику, — лебедить Федько. — Я того Онуфрія не мучив би. Я з ним буду делікатний. Мені багато не треба. Нам з Катрею не треба великих статків. Однаково податки. Мені б на щодень буханець хліба, трохи омасти і бодай півзлотого. Мені багато не треба...

Федько запнувся і заплакав. Тиміш зачовгав геть і довго про це мовчав, та хлопці видурили таємницю.

— Так воно є, — сказав у задумі батько. — Звісно, багато не греби. Наливай, Іване, хай йому грець. Після такої бували ці кортить до політики.

— Я вже вдовольнився б і коломийкою про Івашкеви-ча, — зареготав Стах.

— Дай Боже здоров'ячка, діти! — Батько випив і налив мамі.

— Дякувати Богові, що так гарно зійшлися. Ой діти, діти...

Мені здавалося, що цей вечір розписаний на ролі. Я намагалася виправдати родичів тим, що і в салонах відбувається щось подібне до цього, хіба що на іншому рівні, але тоді мене починало непокоїти: для чого тут я?

Нарешті сестри пішли. Батько захмелів і ліг спати. Мама перемивала в тазику начиння. Мене гнітило те, що ми не маємо про що балакати, і я шкодувала — треба було піти до Оленки. З цим домом у мене знову не було нічого спільного. Тут переді мною показалися, щось зіграли — і більшого нема рації сподіватися. Може, я сама винна? В чому я винна? За що себе бичувати? Я залюбки пустилася б у дебрицю самовикриття, якби була певність, що це що-небудь дасть. Чи заговорити з собою формулами? Близькість зростає на ґрунті взаємних послуг. Я не можу бути їм корисною, отже... Ні, Юліан підняв би мене за це на сміх.

— Мамо, в нас нема моєї фотокартки, як я була малою?

— Нема, Мартусю. Тоді це дорого коштувало. За що ж зачепитися?

— Тепер цвинтар з того краю села?

— Так, — після паузи відповідає мама. — Там збиралися будувати нову церкву і школу. Туди — рівнина, але земля не родить, піски, глинка...

— В нас є старі календарі?

— Тато спалив, Мартусю. В них було щось проти поляків.

— Не казав, що саме?

— Чигаємо на польський терен, — сонно бурмотить батько. — Вчена, а про такі дурниці питає. За цісаря можна було противитися полякам, за панів-поляків — червоній схизмі, а потому дійде до такого, що треба буде всіх хвалити, бо всі нас рятували. Вчена... Калюш каже, що українців ніколи не було, а ми себе вигадали.

Мама киває мені: "Не чіпай!"

— Вчена! — п'яно сміється батько. Несподівано кричить: — Кому я велів замовкнути?

— Собі, — лагідно мовить мама.

— Так, стара. Лягай уже. Наші порозходилися?

— Давно.

— Марті постелила?

— Ні, переспить у стайні з твоєю сучкою.

— То песик.

— Песик, песик. Спи.

— А мене болить серце і хочеться комусь вимкнути дурну голову.

— Не забувай, що Антона нема. Ти дужий, коли повна хата зятів.

— Ми ще виграємо суд, стара. Спитай Марту.

— На нього ніхто вже не мав надії, — шепоче мама. — Відтак заварилося оте з судами — і дід оклигав. Я кажу не раз: якби ми здолали на суді Покрову, дід тут же вмер би. Має інтерес у житті. Були видатки, то спав по годині на добу, аби вихаскатися. Тепер взагалі трохи легше. Звикли до нових панів, до нової мітли. А що було в дев'ятнадцятому!.. І в місті скаженіла скрута?.. Гірка наша доленько... Захропів дід. Кажи що-небудь, Мартусю. Як тобі зятьки наші?

— Стах веселий, Антон розважливий, Іван трохи затурканий...

— Івана Стефа затлумила. Він у неї як помічник кухаря. Свати через це бокують, відказують, а Стефу не напоумиш. З усіма добра, здається, до рани можна прикладати, а з чоловіком прикра.— Мама сумовито всміхнулась.— А скупа!..

— Така ж, як і ти! — озвався батько. — Запахчить страву смаженою цибулею — і будь ситий.

— Не бреши, діду. Я, Мартусю, під стріхами ховаю шматок сала, бо в хаті старий, безличний лис.

— Прискаржуєш? Перед ким? Вона завтра поїде і згадувати не схоче. Перед ким? Чобіт до чобота — пара. Ліпше спитай себе, чого вона дотепер сама. Видно, вже не один покинув, бо вдалася характером у тебе.

"Мабуть, вам треба посваритися, — подумала я. — Так це просто виходить: і привід напохваті, і злоба готова".

— Марту мені не займай, діду. Вона тобі межу не переорала.

Батько лежав горілиць із заплющеними очима і складеними, як у покійника, руками.

— Хіба ти не видиш, що я із шкури пнуся, аби гарно прийняти любу доню? Я нині добрий і веселий, ще НІКОЛИ стільки не жартував... Сядь, Марто, біля мене. Правда, ти нині сміялася, аж боки рвала? Я завважив: тобі очі лізли рогом від подиву. Ти не сподівалася, що твій батько такий вигадливий. Не розумієте ви старого, не шануєте... Коли, дочко, покажеш чоловіка? А... Він сидить. Тс-с-с... Лягай спати, Марто. Наша бесіда буде завтра.

Він невдовзі захропів. Мама двічі покликала його, щоб пересвідчитися, що він не прикидається. Мені стало смішно, і на гадку сплив анекдот про тещу: серед ночі донька з зятем захопилися любощами, бо теща хропіла, як лицар після бою. Коли ж зятеві скортіло закурити і витер сірника —теща, виявляється, сидить на печі з виряченими очима і щосили сурмить носом, наче їй пообіцяли за це морг поля. Якось Найда приніс цей анекдот з ярмарку і зумисне голосно розповів Полянському, щоб чули редакційні дами. Ми вдавали, що зайняті своїми справами, і душилися від внутрішнього сміху.

— Заснув... Чатує, як поліцай, на кожне слово.

— Багато випили.

— Таки чатує, Мартусю. Хоче, аби ходили коло нього як коло збитого яйця. Змолоду не цяцькалися, то давай на старість... А що випили?.. Наші, Мартусю, по-божому тримаються. Деколи Іван розійдеться, нема йому ради. Але як у селі пиячать! Ніби кінець світові. День і ніч затем-рені, ніякого діла, крадуть з дому, що на очі трапить, щось вроюють собі до голови — балакають, як придуркуваті. Взяли собі за звичай збиратися на толоці. То уродини Пілсудського, то день конституції, то австріяки віддали якесь місто італійцям — і стоять, курять, нехай правиться в церкві, нехай горить село, ніхто не рушиться. І ні балачки, ні сміху — тихо, лиш дим над головами. За Шва-риною Катрею і деякі жінки туди завчащали. Іван не доказав про Швару. Ото не купили вони чорта — і Катерина пустилася берега. Та ніби нічого скоромного, але щотижня бреде на станцію дивитися, що везуть на залізниці. Коли їдуть солдати чи гармати на платформах — Катерина сама не своя від гумору: "Ото вже щось почнеться! Ото вже щось буде..." З цих людей лиш книжки писати.

На гадку мені знову навертається анекдот. Сльота. Тече зі стріх, троє селян на призьбі: підкотили штани, щоб не мочило, сидять, курять. Один пустив цівку диму й каже: "Німеччина..." Другий пустив: "Америка..." Тиша. Третій докурює, встромляє недопалок у болото і видихає: 'А наші?..

Книжки писати, думаю я; далі молитви втрат і зречень? Мені чогось припадають до смаку ці слова: "Молитва втрат і зречень'.

Батько повертається на бік, примружено дивиться на хату:

— Гасіть, пора спати.

— Зітри дурний сміх з лиця, — каже мама.

— Знаєш, стара, що мені приснилося?

— Я не пророк.

— Що я прийшов до Покрови, він підводить до мене свого пса і хвалиться: "Мій Бровко, пане Чорнезо, такий вишколений, що подає мені пантофлі".