Зодягнена більш на міський (власне — підміський) лад. На ній сукняне пальто, чобітки на стальках, чорні шовкові панчохи, коси викладені кокардами, що нагадують розчепірені крильця молодого вороняти. Антон скинув капелюха ще в сінях, головою мало не сягає стелі.

— Ганно, зачини за отою голоблею, — гримає мама на сестру (а може, на Антона, що витріщився на мене). — Ліпше зачини, клямка зіскочила. Ти ніби виросла в циганському шатрі.

Антон застиг посеред світлиці, чогось простягнувши перед собою фетрового капелюха.

Ганна щосили грюкає дверима. Антон вмощується на краєчку ослона, та, передумавши, скидає і згинці несе до вішака підшитий хутром плащ.

— Малих чого не привела? — питає мама.

— Мені від них дома не перестає гудіти голова. — Ганна ще дивиться з докором на маму, та уста вже складаються в усмішку. — Ти геть нас забула, сестрице, — каже до мене. Ми тричі цілуємося, і я думаю: "Трагічно серйозна, як батько — На, — Ганна простягнула заклеєний конверт. — Ми з Антоном якось уклали листа, і ніби нам заступило, що ти не лишила адреси. Колись прочитаєш, яких ми віршів наплакали.

— Пошли Стефиного Романа за дітьми.

— То пошліть, мамо, не дасте слова вимовити. Мама, думаю, ділить серце між батьком і Ганною.

— Гукни, Стефцю, Романа. Мартусю, форми у шафці. Злий на руки, Ганно.

Мені цікаво бачити мамине лице, але вона витирає в кутку руки. Нарешті повертається обличчям на хату. Нічогісінько, тільки вираз вічної заклопотаності.

Антон подався колоти дрова. Мені крізь шибку видно, що робота в чоловіків посувається абияк. Батько щось приказує, а Іван з Антоном мало не присідають сміючись.

Мама вийшла на подвір'я, підкликала Романа, одначе застигла, прислухається, чого завелися чоловіки. Мабуть, балачка не стосується дому, бо й мама осміхається.

— Ти далі показуєш моди, Мартусю?

— В газеті...

— Там ліпше платять?

— Трохи більше.

— Іде важко?

— А який обов'язок легкий?

— Ой, так, так... А вчителювати не хочеш, Мартусю? Наш Дулига прикинувся поляком і лютує в школі — скоро діти будуть без вух ходити. Недарма кажуть: борони нас, Боже, від хрещеного дідька. В селі збираються написати до Варшави, бо то не вчитель, а якесь непорозуміння. Знаєш, люди попитують, чи ти часом не вернешся.

— Навіть священик якось питав, — докидає Стефа.

Я відказую, що коли й трапиться перейти на вчительську роботу, то влаштуюсь де-небудь в сусідньому селі, де мене зовсім не знають: тоді легше працювати. Сестри мої силкуються знайти додаткові аргументи: тобі відпишуть половину скарбової хати, якщо намислиш відокремитися від наших (тобто від батьків), при школі чималий город і сад... Я у відповідь сміюся і щось бурмочу, а по-думки нагадую собі: "Церковники, Марто! Нехай Юліан протестує скільки завгодно, цю силу треба схиляти на наш бік".

— Якби ти чула, як він про тебе поважно говорив! Я зашарілася, не можу трьох слів зв'язати, та й зовсім не знаю, де ти тепер і чим займаєшся, а він усе не йде і не йде. "Пані Марта закінчила гімназію? В якому році? Не любить учительської роботи!.." Та жартує, сміється... Коли я розповіла про це старим, то з тиждень рум'янці носили від гонору. Вони тобі ще заспівають про це.

На подвір'ї гомін. Стефа з Ганною припадають до вікна.

— Оленка!

— А вичічкалася! Певно, всю вулицю запахнила парфумами.

Відчинивши навстіж двері, до світлиці впихається Стах, Оленчин чоловік. Переді мною ніби переростає в яву давній сон. Стаха, виходить, я не забула. Непосидющий, меткий, він одразу наповнює хату сиплим голосом і феєричним миготінням.

— Ось вона, пропажа, ось. Оленко, ми цілуємося.

— Лиш не покусай їй губи, — кричить Оленка з порога. — Чуєш, псявіро, чого напав на дівчину!

Оленка передає Стефі закутану оберемочком дитину, втуплюється в мене і раптом в'яне й заливається сльозами. Як молодиці біля покійника, що вже втомилися і плакати, і перешіптуватися: коли до ніг мерця припадає син чи донька — вибухають голосінням, отак і сестри неждано заскімлили, і я ридаю, бо несила стримати себе. Якась зворушливо-сльозлива ця моя Оленка. І перше бувало: досить їй пуститися в плач, як усі ми, і мама — теж, починаємо ревіти.

Наші пригортання схожі на спазми. Мама затулила долонею рот, очі в сльозах. І Стах блимає величезними вологими зіницями.

— Годі вам, — схлипує Ганна, та знову заходиться таким ревним плачем, що й ми не в силі вгамуватися.

Зітхання — і западає мовчанка. Нарешті мама торкається Стефиної руки:

— Розповини дитину, в хаті тепло.

Стефа видобуває з перинки рожевеньку, усміхнену вві сні, барвисто причепурену дівчинку. Мені чогось стискається серце, мов бачу таке, чого нездатна зрозуміти.

— Пухке, викапана Оленка, — сміється Стах. — Але слухайте: воно з личка — зовсім Мартуся. Носик, бровенята, губи...

— Ну, ну! — обриває його Оленка.

Стефа дивиться на мене, киває головою і підморгує: справді, мовляв, кап-у-кап...

Запах перинки. Я обережно відступаю, мені смішно і дивно. Мама опускає погляд додолу, наче щось знає.

"Я завжди хотіла дитини,— думаю я. — Але ж не будеш прохати: "Юліане, я прагну мати від тббе сина чи доньку". Можливо, бувають хвилини, що про це не соромно сказати. То, певно, хвилини повного щастя. Мабуть, тоді перестаєш бути сама собою і зливаєшся тілом і душею з цілим світом. У мене й натяку на це не було. Був Юліан, була я, був світ. Усе зокрема".

Стефин Роман привів галайстру дітиськ: троє — Ган-нині і ще Оленин хлопчик. Я не приберу способу, щоб усіх їх запам'ятати, лиш цілую розпашілі на холоді щічки і даю по злотому.

— Клич, Стаху, хлопців, — велить мама.

На скрині тільки хлібина і сільничка. Гості вмощуються на ослонах, і мама кладе проти кожного скибку хліба. Від цього обряду на мене віє духом лицемірства, але з того, як батько і чоловіки підносять до вуст присолені м'якушки, бачу, що так треба. Незбагненне "так треба" в цьому домі виправдовує все. Стах відкорковує пляшку. "Наш Стах..." Він тут на правах сина, його люблять і батько, і мама.

— Дай Боже здоров'ячка! — звертається тато до мами і, випивши, передає мамі чарку.

— Дай Боже здоров'ячка! — відповідає мама татові. Чарка переходить до мене. Я не знаю, що сказати, і

бурмочу:

— Дай Боже здоров'ячка.