Полтва - Андріяшик Роман

Гей, чоловіче, та коли б я намислив — не треба дня.

Покрова за кілька кроків. Я не бачу виразу його обличчя. Воно довгообразе, як із полотна Ель Греко. Мабуть, Покрова запустив бороду. Батько постукує лопатою по цементному пружку, присіяному снігом, що, як рейка, біжить через усе поле. Я уявляла собі щось схоже на тин...

— Не журися, тату, — кажу голосно, щоб і Покрова вчув.

— Добре, що ти приїхала, — відповідає батько бадьоро. — Тепер я не сушу собі голову.

Покрова — неквапом до дороги.

— Він тебе злякався, — каже батько. — Е, бридка скотино! Занюхав, чим пахне?! — І зумисне гатить лопатою по землі, але Покрова не озирається. — Знайди адвоката, щоб умів гарно і довго говорити. Я програв справу, бо найняв недорікувату жабу.

— Все буде добре, тату. — У мене чогось поболює голова. "Вітер надув..."

— Можемо рушати, він уже далеко.

— Мама здорова?

— Ого!..— Якесь порівняння батько не сміє висловити.

— Як Стефа, Ганна, Оленка?

— Непогано, Оленка... Сама побачиш.

— Тату, а хто з нами в межу з тамтого боку? Батько улещений, посміхається.

— Піп. з того боку не треба межі. Я щовесни ріжу скибку, а піп і до гадки не бере, дурний. Та він тут сіє лише люцерну. В нього лан від Копанки. Там земля!.. Ти повинна знати, Марто, що я за тебе воюю. Ми твоїм сестрам таки дали, а тобі — нічого. Моє волосся облізло б від сорому, якби ти лишилася без віна... Правда, ти щось у дівках любиш ходити... Тетин дарунок я не вважаю... Ми з мамою переконані, що ти до нас вернешся. То закон, Марто. Ти в нас найменша, ти нам повіки затулиш... Нема гідного хлопця?

— Є, тату.

— Чого ж воловодишся!

— Він у тюрмі.

Я одразу шкодую, що це сказала. Батько не мовив ні слова. Видно, засотав клубок.

— За політику, — додала я.

Батько махнув рукою і пішов швидше. Аж перед ворітьми попередив:

— Ні мамі, ні сестрам, нікому — ні слова. Чула?.. Дивися мені. Тут недавно один фраєр дуже старався щось про тебе вивідати. Мама перелякалася. Та й усі наполо-шилися. Такий світ, що через гілку й корінь гине. Ну, біжи, біжи, цілуйтеся, бо через шибку сльозами бризне... Не туди дивишся. Ми в світлиці піч поставили. Онде зозулька, у вікні.

— Місто моє! — залебеділа мама. — Горе моє! Пропажа моя! А ми ж...

У неї такі чисті, такі глибокі, дарма що заплакані, карі очі, що я не смію в них дивитися, щоб не зобачити якусь штучну свою гримасу.

— ...А ми ж тебе чекали! Мені приснилося, що ти пишеш до нас листа. Кажу татові: "Буде новина". Роздягайся. Душно? Тато зрубав акацію, натопили. Яка ти, донько, вродлива! Коли вже з чоловіком приїдеш? Маємо по селу повно онуків, але і від тебе пора мати. Ти голодна? Чим почастувати? Лемішку зі сливовим повидлом будеш їсти? Будеш, ти колись любила. Ми, Мартусю, село, даруй... А чого старий не показується? Нехай би йшов, скликав наших. Моя гостю, моя дитино...

її приповідки доводять мене до ридання.

— Тата в полі стріла? Не дивися в той бік, він на старість оскаженів. Пам'ятаєш Шубків? Мали по підводі битого каміння під кожною стіною та й шпурляли в сусідів за будь-яку дрібницю. Скоро й наш... Я вже йому не перечу. Роби що хочеш, синя губа твоя. Ой, чого я стою! Треба розчинити тісто на пампушки.

— Я допоможу, мамо.

— А ти... — вона усміхається, — потрафиш?

— Спробую.

— То візьми фартушок.

Дістає зі скрині новісінький, і я починаю вловлювати щось незвичне в тому, як мене приймають: "До мого повернення готувалися чи їм просто приємно? Ні, мабуть, мене дожидали".

— Старий! Чуєш, тату? — гукає мама з сіней. І, вернувшись: — Мартусю, він тебе соромиться, дід сварливий. — Вражено застигає біля одвірка з опущеними руками.

— Чого?

— Це не дід, а цирк.

Мама на п'ятнадцять років молодша за тата, одначе така вже сива і виснажена, що я не розумію, які прикмети (чи, може, риси характеру) вважає ознакою старості, якщо називає батька дідом.

Мене огортає жаль. Визирнувши у вікно, бачу батька під оборогом.

— Може, він хоче переодягтися?

— А біс його знає.

— Я піду в сад.

— Вийди.

Надворі зовсім біло. Цікаво, думаю, чи й у Львові випав сніг? Схоже, що зима наступає з півдня, а не з півночі.

Город всуціль засаджений молодими щепами. Біля повітки — дбайливо накриті сніпками вулики. З хліва долинає гучне рохкання... ьатько і перше любив працювати, але тепер у всьому інший лад. Заповнений кожен куточок, наче стискається фатальне коло.

Вертаюся на подвір я. Батько шмарує чоботи. На ньому нові штани і біла вишивана сорочка з широкими рукавами.

— Що то був за фраєр, тату?

— А ти не здогадуєшся? Звідкіля ж? Із жандармерії. "Може, через нього я знову стала вам ріднею г"

— Твої потерти дьогтем? — сміється батько. — Ач які: на ріжках.

— Фасон.

— Скільки заплатила?

— Сорок злотих.

— Я свої купив за три. — Мрійливо повторює: — Сорок злотих... — Шпурляє на полицю щітку. — Заходь до хати, простудишся.

Мама:

— Вичепурився? Батько:

— У грошей куций хвіст. Дай на монопольку.

Мама бере його за лікоть, виводить до сіней, щось шепоче, відтак голосно:

— Купиш ковбаси і паприкованого сала. Не тиняйся по селу. Скажи Стефі, щоб розіслала хлопців по гостей.— У світлиці втомлено зітхає, наче вернулася з сапання.— То розчиняй, Мартусю, ось дріжджі, борошно вже вгрілося. Не замалий фартушок? Ади: в самий раз.

Вона взялася чистити буряки на борщ. Тільки зручно вмостилася на ослоні біля вікна, як спохопилася, що не принесла з льоху капусту ("Треба, щоб впарилися листки на голубці"), але вернулася із шматком м'яса.

— Глипни, Мартусю. На шницлі. Побіжу до сусідки за машинкою.

Але до сусідки не подалася, а налагодила сікач і дубовий кружок. Я чую, як вона без угаву метається, і починаю розуміти дивовижний ритм у її руках. Беручись одразу за десять робіт, вона розпорошує увагу, бо їй, як недужому на невиліковну хворобу, не можна скупчуватись гадками навколо чогось одного, інакше знову постане запитання: "Для чого? Який смисл?.." Я зауважую, що в кожному куточку, де її чекає незакінчена робота, в ту секунду, коли руки торкаються речей, мовби зринає музика. Щось погримує, стукає, шелестить, шемрає. Мама щось каже — і каже, ніби чомусь зрадівши, та втіхи — краплина, вже треба переводити погляд в інший бік і до чогось іншого прикладати руки. Так бджола нишпорить між пелюстками, так на цитрі в плетиві струн чогось дошукується пригнічений музика.

Мама здобуває настрій у безладній метушні, батько — в химерній злобі, і цікаво, що, шкилюючи одне з одного, не гризуться, нічого не випоминають, ніби раз назавжди домовилися: ти собі, а я собі. Міщанська сім'я давно б розпалася... То що, пане Скорше? Збережеться на селі людина як людина? Чого тут більше: терпіння чи втоми?

— Шнибає,— каже мама, дивлячись, як батько оббиває мітлою сніг з чобіт.

Ось звідкіля це слово! Коли я чую кроки Захара Найди, на уста мені напрошується: "Шнибає".

Батько загадково усміхається і щось ховає під полою.

— Уже зняв пробу? — майже кричить мама. — Покажи пляшку!

Батько одною рукою щось підтримує, а другою дістає вщерть наповнену півлітрівку. Добуває ще одну.

— За ті самі гроші — дві. Самогон ліпший від монопольки.

— Там що?

Батько опускає додолу мокре, скоцюрблене цуценя.

— Марш!

— Бездомне. Замерзає.

— Ади, які голодні очиська. Як два шлунки. Ковбаси купив? — Вишарпує з батькової кишені згорток, принюхується. — Дай йому картоплі, — показує на цуценя, — і щоб у хаті не смерділо. Постели в хліві. Піди по воду і внеси дров. Все звалив на мої руки — я вже не маю сили.— Вона сідає, стискає плечі, кудись віддаляється зором, помислами, всім єством. І, цілком відсутня, лиш тінь душі чи пам'яті, стиха бубонить: — Присмажити ковбасу з капустою чи подати окремо?.. Нехай росте собачка, не завадить.

Мені стає не по собі. Це не співчуття, не побоювання, не зворушення, а щось таке, чого не можна ні назвати, ні пояснити.

— Мартусю!.. Що, доню?

Мама зводиться, вдаряється руками об боки, наче щось струшуючи, і далі — шкрябання, гримання, шемрання, дзенькіт.

— Постав корито на припічок, швидше підніметься тісто. Старий, чуєш, старий! На яку пору замовив?

— На вечір!

— Так, ночі довгі. Налий гасу в лампи. А вода є?

Глава II

Першими ще за дня прибули Стефа з чоловіком і дітьми ("Хлопцеві — одинадцять, — сказала мама,—дівчинці — дев'ять").

— Де та львівська паннуля? — з сіней гукнула Стефа майже маминим голосом. Вона цілком вдалася в маму: така ж замислено жвава, воркітлива і сердечна. — Боженьку, які ми пишні! — Ми обнялися. — Які випещені!

Делікатні! А по граба до лісу підемо? На цім плечику не двигнеш відземка. — Стефа стала поряд з чоловіком, поклала йому руку на рамено і розсміялася (обоє були одного зросту, та біля повнотілої Стефи чоловік виглядав дрібнішим). — Теперішні мужі поважають жінку за силу. Иване! Ти, здається, жадаєш поцілувати ручку цій пан-нулі. Цілуй у щоку, я одвернуся. А ви чого знітилися? — підштовхнула сина і доньку. — Привітайтеся з тіткою, заробите гостинця.

Мені лишалося затиснути дітям в кулачки по злотому.

— Де "дякую"? — гримнула Стефа.

— Дякую.

— Дякуємо, — промовив хлопчик, руда і смішна копія Йвана.

— Оленка зі Стахом, — оповіщає батько, розмотуючи кисет.

— То сусіди, діду, — поправляє мама. — То не до нас. Ти наче випив.

Іван ставить на скриню пляшку монопольки, Стефа виймає з кошика мариновані огірки, брусок сала і стру-дель.

— Це, — показує на струдель, — з весілля. Оженили Йванового брата.

Мама тут же нарізає дітям по скибці струдля, а решту кладе до шафи, ніби кажучи: "Можна було малим лишити ці випікаси, у нас, слава Богу, є чим пригощати". Колись мені було байдуже, які мотиви керують цими людьми (вірніше, я й не припускала, що існують певні мотиви), а тепер мене проймає страх, що це — етичний статут, а я його анітрохи не знаю. Я варварка. Я не спроможуся виявити очікувану прихильність, і потім батько скаже на мамине: "Як гадаєш, вона поїхала задоволена? Чогось я нічого не втямила з її кудкудакання..." — "А де воно мало набратися характеру!"

— Стефо, засунь у піч казан з голубцями.

Батько з Іваном пиляють під вікном колоду, Стефині діти бавляться з цуценям, Стефа з мамою метушаться по світлиці, я розкачую тісто на пампушки. Мамине лице світиться святою певністю: до будь-чого торкнися — і на вогонь, на полицю, на скриню, скрізь повна міра доброго настрою, все вдалося — медозбір, жнива.

— Ганна з Антоном.

"Ага, цей височенний широкоплечий чолов'яга, що не пролізе у двері, — Ганнин".

Ганна пішла в батька: росла, худорлява, смугла, як циганка.