Острів доктора Моро - Герберт Уеллс
Однак ці створіння не опустилися до рівня тварин, яких глядач бачить у зоологічних садах, до рівня звичайних ведмедів, вовків, тигрів, биків, свиней і мавп. У кожному з них залишалося щось дивне. Кожну тварину Моро створював із кількох інших, і в одній істоті брали гору ведмежі риси, в другій - котячі, в третій - бичачі. Кожне було покручем із декількох створінь, тому крізь індивідуальні нахили у ньому проглядали й спільнотваринні риси. Тепер мене вражали проблиски людського в них - раптовий поворот до людської мови, несподівана вправність передніх кінцівок, жалюгідні спроби стояти вертикально.
Певно, і я зазнав дивних змін. Одежа висіла на мені жовтим лахміттям, а крізь діри світилася засмагла шкіра. Чуприна виросла така, що я вже став її заплітати. А про очі мені й тепер кажуть, що вони дуже жваві і якось дивно блищать.
Спершу я цілі дні проводив на південному березі острова, виглядаючи судна, сподіваючись на нього і благаючи, щоб воно з’явилося. Я плекав надію, що «Іпекакуана» повернеться,- уже ж минав рік, відколи я на острові,- але вона не з’являлася. П’ять разів я бачив вітрила і тричі дим, та ніхто не підпливав ближче до острова. Я завжди мав напоготові вогнище, але ж було відомо, що цей острів вулканічного походження, отож і дим від мого багаття сприймали як природний.
Тільки десь у вересні чи жовтні я почав думати про спорудження плоту. На цей час рана моя вже загоїлася, і я міг працювати обома руками. Спершу майстрував я страшенно безпорадно. З теслярством я ніколи в житті не мав діла і тому щодня рубав у лісі дерева, пробуючи, як то воно вдасться мені їх скріпити між собою. У мене не було мотузків, і я не знав, з чого їх насукати. З багатьох витких рослин жодна не мала достатньої гнучкості й міцності, щоб її можна було для цього використати, а мої нікчемні знання не могли нічого іншого порадити. Понад два тижні порпався я між чорних руїн загорожі й на березі, де згоріли човни,- чи не знайдеться цвяхів або якого-небудь залізяччя, що стало б мені у пригоді. Інколи за мною стежили отваринені істоти, та ледве я до них озивався, як вони зникали. Потім почалася пора грозових злив, що знов-таки уповільнило мою роботу. Та нарешті пліт було споруджено.
Радість прокинулась у мене в серці. Але був я людиною непрактичною, від чого не раз у житті потерпав. Оце й тепер спорудив я свій пліт за милю або й далі від берега, і, доки волік його до води, він розвалився на шматки. Може, воно було й на краще, що я не пустився на ньому в море, але тоді я так переживав свою невдачу, що кілька днів пригнічений тинявся берегом, поглядаючи у воду і думаючи про смерть.
І все-таки мені не хотілося помирати. Невдовзі одна подія нагадала мені, що моє зволікання - непростимо легковажне, бо небезпека з боку цих страховиськ дедалі більшала. Якось лежав я в затінку під загорожею, дивлячись на море, коли це щось холодне так несподівано торкнулося моїх п’ят, що я аж здригнувся. Схопившись, я побачив біля себе маленького лінивця. Він давно вже втратив здатність розмовляти й хутко бігати, гладенька шерсть його все густішала, а куці лапки викривилися ще більше. Він застогнав, а коли побачив, що я звернув на нього увагу, трошки відбіг до кущів і оглянувся.
Спершу я не зрозумів, чого він хоче, і лише потім здогадався, що він кличе мене за собою. Я повільно, бо саме стояла спека, рушив за ним. Тільки ми дійшли до дерев, він видряпався нагору, бо, чіпляючись за виткі рослини, йому легше було пересуватися, аніж по землі.
І раптом на витолоченій траві я натрапив на жахливий бенкет. Долі лежав мій сенбернар, мертвий, а гієно-свиня припала до нього, обхопила ще теплий труп своїми гидкими лапами і, гризучи, аж повискувала від насолоди. Коли я підійшов, вона підвела на мене блискучі очі, вишкірила закривавлені зуби і погрозливо загарчала. Вона зовсім не злякалася й не знітилась - від колишнього олюднення не залишилося й сліду. Я ступив крок уперед, зупинився й витяг револьвер. Нарешті я зустрівся зі своїм ворогом віч-на-віч.
Вона й не думала тікати. Вуха її прищулились, шерсть наїжачилась, і все тіло припало до землі. Я націлився їй проміж очі й вистрілив. Вона кинулася на мене, збила з ніг, немов кеглю, і своєю огидною лапою вдарила по обличчю. Але не розрахувавши, вона перестрибнула через мене, і я упав їй під ноги. Та, на щастя, я не схибив, і це був уже передсмертний стрибок. Я вибрався із-під цього бридкого тягаря і, тремтячи, звівся на ноги. Хай там що, а ця небезпека минула! Однак я був певен, що це тільки початок подій.
Обидва трупи я спалив на вогнищі, що розклав з усякого гілляччя. Тепер мені було ясно: якщо я не виберуся з цього острова, то смерть моя - питання тільки часу. Тварини, крім однієї чи двох, покинули яр і в хащах острова поробили собі лігва згідно зі своїми нахилами. Деякі з них блукають вдень, більшість же вдень спить, і прибульцеві острів міг би видатись пустельним. Зате вночі повітря сповнюється жахливим тваринним риком та завиванням. Я майже зважився знищити їх усіх - розставивши пастки або ж орудуючи ножем. Мав би я досить набоїв, я б відразу почав діяти. На острові залишилось якихось двадцятеро хижаків,- найжорстокіші з них були вже мертві. Після загибелі собаки, останнього мого бідолашного друга, я також призвичаївся спати вдень, щоб уночі бути насторожі. Свою схованку між стінами загорожі я перебудував, зробивши там такий вузький прохід, що всякий, хто б наважився туди пролізти, неминуче зчинив би страшенний шум.
Тварини розучилися вже добувати вогонь і стали його боятися. Я ж знову заходився якнайретельніше збирати стовбури та гілля, щоб змайструвати новий пліт.
Тисячі всіляких труднощів стояли на моєму шляху. До того ж я взагалі до ремесла нездатний,- моє навчання закінчилось раніше, ніж по школах запровадили ручну працю,- однак більшість потрібних для плоту матеріалів зрештою таки я подіставав і
