Острів доктора Моро - Герберт Уеллс

- Я хочу їсти,- підходячи ближче, сказав я таким тоном, ніби виправдувався.

- Харчі в хижках,- сонно буркнув кнуро-бик і відвів од мене погляд.

Я пройшов повз них і спустився в темряву й сморід майже безлюдного яру. В якійсь порожній хижці я поласував кількома плодами, а тоді завалив брудним, напівгнилим гілляччям та хмизом вхід і ліг обличчям до нього, тримаючи в руці револьвер. Знемога останніх тридцяти годин взяла своє, і я поринув у чутливий сон, сподіваючись, що якби сюди йшли, то накидана купа гілляччя наробить такого шуму, який не дасть заскочити мене зненацька.

Таким чином я став одним із тварино-людей на острові доктора Моро. Коли я прокинувся, довкола було темно. Моя забинтована рука боліла. Я сів, спочатку не розуміючи, де це я. Знадвору чулися грубі голоси. Тоді я помітив, що мою барикаду розібрано і вхід до хижки вільний. Але револьвер і досі в мене у руці.

Я почув чиєсь дихання й помітив, що хтось, зіщулившись, лежить поряд зі мною. Я затамував дух, силкуючись розгледіти, що воно таке. Воно повільно, дуже повільно, ворухнулося. Потім щось м’яке, тепле й вогке пройшлося по моїй руці.

Всі мої м’язи напружилися. Я відсмикнув руку. Мало не скрикнувши від жаху, я, однак, встиг вчасно збагнути, в чому річ, і не спустив курка.

- Хто це? - запитав я хрипким шепотом, усе ще цілячись з револьвера.

- Я, володарю.

- Хто ти?

- Вони кажуть, що вже нема володаря. Та я знаю, я знаю. Я відносив у море тіла тих, кого ти вбив. Я твій раб, володарю.

- Ти той, кого я зустрічав на березі? - запитав я.

- Той самий, володарю.

Це створіння, очевидно, було досить вірне - інакше б воно любісінько могло напасти на мене, коли я спав.

- Гаразд,- сказав я, простягуючи йому руку, щоб воно знову її лизнуло-поцілувало. Я починав розуміти, що означала його присутність, і це надало мені сміливості.

- А де решта?

- Вони дурнуваті. У них нема розуму,- відповіла собако-людина.- Вони зараз там розмовляють. Вони кажуть: «Володар помер; Другий, котрий з батогом, помер. Той Третій, що ходив у море, такий самий, як і ми. Тепер над нами нема володаря, нема батога, нема Дому Страждання. Цьому настав край. Ми любимо Закон і будемо жити за ним, але для нас назавжди щезли страждання, володар та батіг». Так кажуть вони. Та я знаю, володарю, знаю.

Я намацав у темряві голову собако-людини і погладив її.

- Гаразд,- сказав я вдруге.

- Скоро ти їх усіх повбиваєш.

- Так,- відповів я,- скоро я їх повбиваю, через кілька днів, після деяких подій. Усіх повбиваю і лише декого помилую.

- Володар убиває того, кого володар захоче вбити,- сказала собако-людина з відтінком задоволення в голосі.

- Нехай вони ще більше грішать,- сказав я,- нехай біснуються, доки настане їхня година. І хай вони не знають, що я володар.

- Воля володаря найсолодша,- сказала собако-людина з надзвичайною кмітливістю, властивою собачій природі.

- Один уже нагрішив досить,- промовив я,- і я його скараю, коли зустрінуся з ним. Я тобі гукну: «Це він». Гляди мені, щоб ти кинувся на нього. А зараз я піду до чоловіків і жінок, які вже зібралися.

На мить постать собако-людини закрила вихід, і в хижці стало й зовсім темно. Я вийшов слідом і зупинився приблизно там, де помітив Моро та його хорта, які гналися за мною. Тільки тепер була ніч, навколо чорнів яр, загиджений нечистотами, а ззаду, на тому місці, де тоді зеленів освітлений сонцем схил,- тепер червоним полум’ям палало вогнище, а біля нього туди й сюди сонно ворушилися карикатурні, згорблені постаті. Верхів’я дерев віддалік повиті були темною пеленою густого віття. За яром сходив місяць, і випари, що завжди валували з вулканічних розколин, темною смугою затінювали його обриси.

- Іди поруч,- сказав я собако-людині, щоб підбадьоритися, і ми разом стали спускатися вузькою стежкою, майже не звертаючи уваги на невиразні постаті, що виглядали із своїх хижок.

Ніхто з тих, що сиділи біля вогню, не привітав мене. Більшість із них зухвало підкреслювала свою байдужість. Тут зібралося загалом, певно, двадцятеро тварино-людей, що сиділи навпочіпки і дивилися на вогонь або ж розмовляли між собою.

- Він помер, він помер, володар помер,- було чути праворуч від мене голос мавпо-людини,- Дім Страждання - нема Дому Страждання.

- Він не помер,- голосно сказав я.- Він і тепер стежить за нами.

Це приголомшило їх. Двадцять пар очей метнулися на мене.

- Дім Страждання зник,- провадив я далі.- Та він повернеться знову. Ви не можете бачити володаря, та він чує з неба кожне ваше слово.

- Правда, правда,- підтвердила собако-людина.

Упевнений тон мого голосу спантеличив їх. Тварина може бути хижа й хитра, але до брехні здатна лише людина.

- Людина з перев’язаною рукою говорить химерні речі,- заявила одна з тварино-людей.

- Кажу вам, що це так,- відповів я.- Володар і Дім Страждання повернуться. Лихо тому, хто порушує Закон.

Вони з цікавістю поглядали один на одного. Удавши байдужість, я заходився постукувати сокирою по землі. Я помітив, що вони дивляться на глибокі сліди від сокири.

Сатиро-людина висловила сумнів щодо моїх слів, і я відповів їй. Тоді заперечило одне з плямистих створінь, і навколо багаття зчинилася жвава суперечка. Тепер я дедалі більше впевнювався у власній безпеці. Я говорив, не переводячи подиху, так, як то було раніше, від надмірного хвилювання. Десь через годину мені пощастило переконати кількох тварино-людей, що я кажу правду, а серед інших посіяти сумнів. Я інколи озирався, чи не з’явився мій ворог - гієно-свиня, та вона не приходила. Часто я здригався від чийого-небудь підозрілого руху, однак моя впевненість швидко зростала.

Місяць котився з зеніту, мої слухачі один за одним вже позіхали, показуючи при світлі багаття свої великі криві зуби, і зрештою стали розходитись по своїх лігвах. Боячись тиші й темряви, я також пішов