Великі сподівання - Чарльз Діккенс

- Бачити у себе достойну пані,- докінчив Джо і перевів дух.

- Х-хе! - вигукнула моя сестра і глянула умиротворено на містера Памблечука.- Могла б це переказати й раніше, але краще пізно, ніж ніколи. А що вона дала цьому шибеникові?

- Йому вона нічого не дала,- відказав Джо.

Місіс Джо вже ладна була спалахнути, але Джо її стримав.

- Що вона дала,- сказав Джо,- те дала його друзям. «А коли я кажу - його друзям,- так вона пояснила,- я маю на увазі в руки його сестри, місіс Дж. Гарджері». Так точнісінько вона й сказала: «Місіс Дж. Гарджері». Може, вона не знала,- задумливо додав Джо,- як саме має бути - Джо чи Джордж.

Моя сестра подивилась на Памблечука, що погладив поруччя свого дерев'яного крісла й закивав то до неї, то до вогню в каміні, немов знав усе це наперед.

- І скільки ж вона дала? - спитала моя сестра, засміявшись. Таки так, засміявшись!

- А що скаже шановне товариство на десять фунтів? - поцікавився Джо.

- Скаже, що непогано,- сухо відповіла сестра.- Непогано, хоч могло бути й більше.

- Тоді й беріть більше,- сказав Джо.

Цей бридкий самозванець Памблечук зараз же закивав головою й притакнув, потираючи бильця крісла:

- Беріть більше, добродійко.

- Невже ви хочете сказати?..- почала моя сестра.

- Так, я хочу, добродійко,- сказав Памблечук.- Але зачекаймо трошки. Далі, Джозефе. Ти молодчага. Далі!

- А що скаже шановне товариство,- мовив Джо,- на двадцять фунтів?

- Це вже була б кругленька сума,- відказала сестра.

- Так ото й не двадцять фунтів,- сказав Джо,- а навіть більше.

Цей мерзенний лицемір Памблечук знов закивав і, всемилостиво засміявшись, зауважив:

- Навіть більше, добродійко. Таки молодчага, Джозефе! То кажи ж далі!

- Щоб уже довше не тягти,- промовив Джо, розпро-мінено вручаючи торбинку моїй сестрі,- так тут двадцять і п'ять фунтів.

- Двадцять і п'ять фунтів, добродійко,- луною повторив цей пройдисвіт з пройдисвітів, Памблечук, підводячись потиснути руку сестрі,- і ви їх повністю заслужили (як я й сказав, коли спитали моєї думки). Бажаю вам великої радості від цих грошей, добродійко!

Якби цей поганець більше нічого не зробив, то й тоді його злочин був би непрощенний, але ж він ще й поглибив свою провину, тут-таки беручи мене під арешт, причому з таким непрохано опікунчим виглядом, що це перевершило всі його попередні лихочинства.

- Тепер ви обоє, Джозефе з дружиною, бачите,- заявив він, схопивши мене за руку вище ліктя,- що я з тих людей, які не полишають справу на півдорозі. Цього хлопця треба невідкладно записати до ремесла. Я так вважаю. Записати невідкладно.

- Бог свідок, дядечку Памблечук,- сказала моя сестра (затискаючи в руках гроші), - як багато ми вам завдячуємо.

- Ну, це ви зайве, добродійко,- заперечив облесливий зернокрамар.- Хто б не хотів стати в пригоді ближньому! Але цей хлопець - його треба записати до ремесла і квит. Я ж казав вам, що подбаю про це, ви знаєте.

До міської управи, де засідали й судді, було зовсім близенько, і ми відразу й подались туди, щоб належним чином записати мене в підмайстри до Джо. Я сказав: «Ми подались», хоч насправді мене весь час підштурхував у спину Памблечук, наче зловивши на тому, як я заліз до когось у кишеню або підпалив скирду сіна. У суді на мене й дивились так, ніби я погорів на місці злочину, бо коли Памблечук проштовхував мене крізь юрбу, одні запитували: «Що він накоїв?», а інші казали: «Е, молодий, та, либонь, битий!» А котрийсь тихенький доброзичливець навіть стромив мені в руку брошурку з намальованим на обгортці молодиком злочинницької вдачі, геть обвішаним кайданами на кшталт продавця сосисок, і з заголовком: «Читанка для камери».

В міській управі було чимало цікавого: лавки з вищими спинками, ніж у церкві, і людські обличчя, що визирали з-поза них, і всемогутні судді (один навіть у припудреній перуці), що сиділи розвалившись у кріслах,- хто склавши руки, хто нюхаючи табаку, хто лагодячись прикуняти, хто пишучи, хто читаючи газету,- а на стінах висіли лискучі чорні портрети, які, на мій неуцький погляд, здавалися зробленими з мигдалевої карамелі та липучого пластиру. В одному з куточків цієї зали й було відповідно до вимог закону оформлено й завірено мій договір, і я вже став «записаним». Протягом усієї цієї процедури містер Памблечук невідступно тримав мене за руку, так наче провадив на шибеницю, а сюди ми заглянули тільки залагодити дрібні формальності.

Вийшовши на вулицю й спекавшись хлопчаків, що з великим пожвавленням сподівались, як мене на очах у всіх скарають на горло, а тепер неймовірно розчарувалися, коли побачили, що я у гурті друзів, ми завернули до Памблечука. Дорогою моя сестра так розпалилася, згадавши про двадцять п'ять фунтів, що вирішила неодмінно відзначити цей несподіваний набуток обідом у «Синьому Кабані», а містер Памблечук нехай з'їздить своїм візком привезти подружжя Габлів та містера Вопсла.

Так і вирішили зробити, і сумнішого дня я й не пригадую у своєму житті. Бо всій чесній компанії якось так само собою видалося, що я тільки завада їхнім веселощам. Мало того, вони знічев'я ще й запитували мене раз по раз: чому я не тішуся? Ну, і що ж - мусив я відповідати їм, що ні, тішуся, хоч і як це далеко було від правди!

Самі ж вони, бувши дорослі, робили собі, що хотіли, й розважалися уволю. Цей пройда Памблечук навіть засів на чільному місці, піднісши себе до ролі загального благодійника, а заходившись пасталакати про те, як приписали мою особу до науки, зловтішно поздоровив усіх присутніх з тим, що віднині я підлягаю арештові, якщо гратиму в карти, питиму спиртне, ходитиму допізна, водитимуся з поганим товариством або вчиню який інший переступ - у договорі вони перелічувались як майже неминучі для мене,- і для кращого унаочнення своїх просторікувань поставив мене на стільця поруч із собою.

Ще я згадую з цієї пишної врочистості те, як вони, тільки-но почнуть злипатися мої очі, розбуркають мене і наказують тішитись. Як уже пізнім вечором містер Вопсл продекламував Коллінзову оду, так громовито брязнувши об землю закривавленим мечем, що прибіг офіціант і сказав: «Купці-постояльці з нижнього