Я, Богдан - Загребельний Павло

На Січі тоді стояла залога Черкаського полку з п’ятисот реєстровиків і трьохсот кварцяних жовнірів. Полковник Вадовський, отримавши веління Потоцького впіймати мене, вийшов з Січі, щоб знайти мій прихисток. Я послав йому навстріч Кривоноса з Клишею. Самійло, щоправда, знаючи норов тих, хто стояв залогою на Січі, відраджував це робити, та я не пристав на його раду. "Там наші козаки, — сказав я, — а козаків проти свого народу уживати — однаково що вовком орати!"

Кривоніс і Клиша, одягнені реєстровиками, легко проникли в Черкаський полк, стали говорити козакам: "Куди ви йдете і кого шукаєте? Хмельницький і ми Не станемо піднімати шаблі на єдиновірних і єдинокровних товаришів наших. Коли йдете з ляхами на благочестиву віру, то за це дасте одвіт Господу всемогутньому".

Реєстровики побили жовнірів і поєдналися з запорожцями. Січ стала вільною, кошовий розіслав вісті повсюди, скликаючи з зимовників своє козацтво для важливої й вельми пильної справи, слідом за козаками стали збігатися з берегів Дніпра, Самари, Бугу, Конки лугарі, степовики, заволоки, сіроми й нетяги, тіюду назбиралося біля двох тисяч, однак на Бучках і далі нас було лиш кілька сотень, бо Нечай не хотів виказувати свого притулку.

Потоцький, довідавшись про мою втечу з Чигирина, звелів полковникові канівському, щоб той з полковниками чигиринським і переяславським, не зволікаючи, йшов на Запоріжжя і погромив "того бунтівника, впень стинаючи всіх учасників ребелії".

Не обминув коронний гетьман своєю панською ласкою і тих, хто був коло мене. Писав усім, хто при Хмельницькім пробуває, аби з тої своєвольної купи розійшлися, а самого Хмельницького видали — інакше майно їхнє на. волості буде пограблене, сім’ї побщі, і він, коронний гетьман, з військом кварцяним доти не вийде з України, доки йому Хмельницького не видадуть і козаки не підкоряться. Підпис був звичний: "Миколай Потоцький з Потока, каштелян краківський, гетьман великий коронний, барсышй, ніжинський etc, etc староста".

Кому писав? Не були це погромлені й упокорені сеймовою ординацією та кварцяним військом реєстровики, які, маючи перед очима жовніра, сиділи кожен так покірно, що й вовк, упавши в яму, не сидить покірніше. Зібралися тут справді вільні люди, люди своєї волі, які кпили з усіх сил земних і небесних, не те що гетьманів його королівської мосці.

— Який, кажеш, гетьман? Великий чи маловеликий?

— Малодобрий32.

— Сюди б його й за того не взяли, що коням свистить, як воду з себе пускають!

— Хай там мух на палі набиває, а комарів колесує!

— Відпиши йому, пане писарю, як у тому псалмі: окульос відент ет нон габент.

— Себто по — нашому: не дав Бог свині рогів!

— Ще одпиши йому, що Хмель сюди одну свою голову приніс, а назад — то треба всі наші виносити, галу наживе пан Потоцький!

А тут з’явився на Січі якийсь священик і збирав натовпи козаків, виголошуючи їм химерні казання, аж Самійло не втерпів і, списавши, приніс мені їх на Бучки, може, щоб звеселити мою душу. Казання було довге. Від сотворіння світу, битви архангела Михаїла з Люципером, виліплення Адама з глини і народження Єви з ребра Адамова розповідалося про райське яблуко і про вигнання Адама і Єви з раю, після чого "на світі як лихо, так лихо, як біда, так біда. Бо велів Господь панщину робити, а до церкви не велів ходити, в запусти Богові нічого не давати, корчми не минати і за нею як за матір’ю пребувати. Та й перепустив на нас орду татар, турків і тих нечистих ляхів, які стовпи, що на них наша руська віра опирається, довкруж пообгризали. Ой Боже ж мій, пообгризали! Петрівку підгризли, Спасівку підгризли і Пилипівку. Ото ще один лиш стовп не обгризений, на якому Великий піст стоїть. А коли і його до остатку обгризуть, тоді вже всю нашу благовірную Русь чорт побере і в трапезу до своєї матері чортової занесе, чого нас Господь борони. Амінь".

— Що то за піп? — поспитав я Самійла.

— Каже, твій сповідник.

— Отець Федір! — не повірив я.

— Так зветься. Отож знаєш його, Зиновію.

— Ти спитав би, кого не знаю.

— Тоді сповідника тобі треба найперше.

— Ой, не поможе! Ну скажу, що бачив, що чув, що кусав, а що тільки нюхав, до чого доторкувався гріховно, а до чого руки були короткі. А хто нам доточить, рук, Самійле?

— Самі й доточимо.

— Поїдеш зі мною до хана. І отця Федора привези з Січі. Може, розкаже татарам, як Михайло з Люципером бився. Як то воно там?

Самійло, сміючись, перечитав ще раз:

— "А Люципер з усього скоку та Михайла в щоку! Як же крикне Михайло: "Гей, тепер же не бивши кума, не пити пива!" Та як кинеться до оружжя, до ножа, до чечуги і мачуги, до меча та до бича, до самопала, щоб лупити Люципера не помалу…"

Обступали мене людські голоси, завзяття людське, сміх і відвага, і я сам від того всього почувався дедалі дужчим, розпростувався, підносився вище й вище, ставав видимий аж у далеких столицях, і хоч ще й не збагнули там, хто я і що, не знали, як назвати мене — чи неслухняним грішником, чи злочинним бунтівником, чи великим мстителем, та вже затривожилися, і до гетьмана Потоцького полетіли поради й веління від "благодійника" козацького Киселя, від воєводи краківського Любомирського, від канцлера коронного Оссолінського і від самого короля. Гетьманові коронному радили стриманість і розважливість, писано йому, що Хмельницький пішов на Запоріжжя тільки для того, щоб розпочати війну на морі, що військо кварцяне в козацькі городи на Україну вводити передчасно, що до Хмельницького треба послати для переговорів знаючих людей, а не дратувати його і гультяйство, зібране на Запорожі, погрозами і залякуваннями. Не мав злагоди коронний гетьман і з своїм гетьманом польним Калиновським. Калиновськйй ще з осені наполягав, щоб більша частина кварцяного війська була розпущена, тільки тоді, мовляв, можна бути безпечними щодо намірів короля розпочати війну всупереч постановам сейму і сенату. Жовнірів уже почали розпускати, коли прийшла тривожна вість про мою втечу з Чигирина. Потоцький міг би торжествувати, що не розпустив війська, коли б мав на те час, але тепер уся його задавнена злість проти народу українського скупчилася на одному мені, і він будь — що квапився знищити мене, поки я не підняв голови. Довгі роки Потоцький був польним гетьманом при Станіславі Конецпольському і найперше навчився в нього жорстокості. Конецпольський був заїка, тому про нього казали: "Пан Станіслав спершу вдарить, ніж вимовить". Потоцький, що вважав і себе мовцею незгірше за самого Оссолінського, хвалькувато заявляв: "Я і вдарю, і вимовлю!"

Та ось полк, посланий коронним гетьманом проти мене, був розбитий, погрози видати Хмельницького не діяли, не помогло й те, що Потоцький призначив за мою голову тисячу золотих: охочих отримати юдине золото не знаходилося, а тим часом з усіх усюд цілими ріками тік народ на Запоріжжя, і на Україні не було села, де б не кликано людей за свою волю, і кликано не за золото, а на смерть люту, бо на пристановищах козацьких треба було душ найтвердіших. Блукали по селах і містечках мої посланці й добровільні підпомічники козацькі, гукали на базарах і коло церков: "Хто хоче за християнську віру на палі сидіти, хто за святий хрест рад, щоб його четвертовано, колесовано, хто готов прийняти муки всякі і не боїться смерті, — приставай у козацтво! Не треба смерті боятись — від неї не встережешся. Оттаке наше життя козацьке!" Кого ловили, то безжально набивали на палі, однак це ще більше заохочувало люд ставати проти панства. Хто втікав на Запорожу, хто готував собі зброю вдома. Тільки Вишневецький у своїх маєтках відібрав двадцять тисяч самопалів у селян.

Потоцький не послухав королівського веління і ввів кварцяне військо в козацькі городи, щоб не дати розгорітися бунту. В листі до короля коронний гетьман писав про свою нехіть до морського походу, пояснював, що рушив на Україну не для пролиття крові, а тільки прагнучи заспокоїти козаків, мати їх "в повному порядку": "Рушив, аби страхом війну закінчити. Досі не пролито військом вашої королівської мосці жодної краплі козацької крові і не буде пролито — аби тільки покорилися, відклавши свою легкодушність і ароганцію, та задавили своє завзяття".

Щоб уникнути зайвих нарікань варшавських можновладців, Потоцький спорядив навіть посольство до мене, очолюване давнім моїм знайомим ротмістром Іваном Хмелецьким, який добре знав наші козацькі гумори. Хмелецькому пощастило з погодою, бо після затяжних відлиг і незвичних зимніх дощів степ трохи підморозило, і ротмістр з своїми жовнірами досить легко доскакав до Січі. Вельми здивувався, коли там йому сказано, що Хмельницького шукати має десь в іншому місці, що на Січі його й не бачено ще і не знати, де він пробуває і що думає—гадає. Тому коли перевезено нарешті Івана Хмелецького на Бучки (по дорозі козаки мої сміялися з ротмістра, як він пробував заплатити їм: "У нас і пси за перевіз не платять, не те що королівські ротмістри!") та побачив він ті кількасот гольтіпак, що мене оточували, побачив мене в нужденній дерев’яній хижі, самотнього й утомленого, то якось мовби розгубився.

— Чолом, пане Хмельницький, — мовив він дружньо.

— Чолом, пане Хмелецький, — відповів я, — бач, забралися ми з тобою так далеко, що тут і хміль, мабуть, не росте.

— Та бачу, що, мабуть, не росте, — посміявся Хмелецький.

— Тож я, знаючи таку економію, попросив сюди людей, що знаються на тому, як возити хміль куди треба.

— Ще треба й пиво вміло зварити, — зауважив Хмелецький.

— І пиво зуміють зварити, і люльки розпалити, і диму напустити, все вміють, пане ротмістре.

— Не дуже в тебе й людей, пане Хмельницький.

— Зате кожен десятьох варт.

— Однаково не досить.

— А нащо мені занадто. На чайки багато й не вміститься.

— То все ж хочеш на море вдарити?

— Може, й на море, а може, й на сушу. Вже як воно вітер повіє. Щоб не супротивний.

— З суходолу вже супротивний віє, — застеріг Хмелецький. — Гетьмани вступили з військом в Україну і дійдуть і сюди, коли треба.

— І оце тебе послали сказати.

— Послали ж. Велено тобі сказати, щоб не розпочинав війни на морі, повернувся додому і розпустив усіх своїх людей і щоб сіли собі спокійно по домівках.

— Гаразд мовиш, пане Хмелецький, Сіли по домівках. А коли домівок немає? Може, пан гетьман коронний звелить для нас палацики вибудувати? Його милість король ясновельможний, знаючи наш стан, звелів самим залізом собі волю і добра здобувати.