Поетичні твори - Федькович Юрій
Ану-ко пий! Хоть насилу!
Що робити маю?..
Може, дуже нездужаєш?
Я йду, замельдую,
Аби пішли за дохтором?
Чи чуєш? - Я? Чую.
- А що? Я йду! - Куди ідеш?
- Таже до опасу,
Аби пішов за дохтором.
- За дохтором? Нащо?
- Таже тобі! Він порошки
Напише ти, може,
Або зілля дасть напиться.
- Мені не поможе.-
Та й укрився хустиною.-
Братику, Андрію,
А сегодня що, субота?
- Ні, брате, неділя.
Або чому? - Отак-таки;
Я собі думаю,
Як то нині в Буковині
Празник зустрічають,
А як ми тут! Боже, боже!
Бувало, в неділю
Возьму свої сини любі
Та й піду на зілля
У левади… А там красно -
А там сіножаті
Да діброви!.. А Василько:
«А це наше, тату?»
«Ні, це чуже, мій голубе!»
«Шкода, що не наше;
Я би купив два волики
Та водив на пашу
В оцю траву… Яка гарна!..
А оцей метелик -
Чи і в його є ненечка,
Що так пишно вшила
Єму крильця? ще й мережка! -
А так, що мережка…
Овва, й мені мама вшиє!»
Сину мій сердешний,
Мабіть, тобі вже не вшиє,
Бо не буде з чого! -
Та й заплакав. А капітан,
За плечима стоя,
Гарапником! - А, ти плачеш?
- Ні, пане, не плачу.
- Я вже дуже добре знаю,
Що з тебе ледачий
Буде жовняр. А де горніст?
Ану, клич докупи!
Доста уже марнувати! -
Сердешні некрути,
Як парені, позривались,
В ряди поставали.
Ударили тарабани,
Курява устала
Та й укрила безталанних -
Мов тут і не було.
А з-за Дністра тарабани
Глухо-глухо гули.
Капрал
Музо моя віршована,
Невінчана доле!
Понад тисяч тисячами
До тебе ся моля,
Гарячими тобі молясь
Книжники, учені,
А ти найшла, необачна,
Мужицького сина,
Ще й у чорних, темних горах,
В кривавім кабаті!
Музо моя, свято моє,
Люди муть сміятись
З тебе й з мене! «Ледащиця,-
Будуть говорити.-
Що він має? Одну душу
Да й ту неумиту
В каламарях! Хам - та й годі!
А в нас паргаміни,
А в нас школи!.. Музо, доле
Велика, єдина,
Отак люди тебе всудять!..
Понехай вітати
В закурену мою хату!
В тебе ім’я золотоє…
Нехай не сміються
Ті книжники препогані,
Та нехай не б’ються
Ще й ті львівські віршомази!
Мені легше буде…
Може би, став забувати
І ті чужі люде,
І ті муштри муштровані -
Серденько спочине!..
Ні, не хочеш покинути
Мужицького сина,-
Ти не хочеш!.. Лиш ти одна,
Бо всі понехали!..
Я сирота в сему світі;
Мені не остало
В людей долі,- не остало,
Бо їм було мало!..
Беріть собі, а я маю,
Ще й замного маю,-
Спасибі, зоре!..
Холод віє,
На моїм світі вечоріє;
Новую скриню устеля
Страшнов та чорнов свойов плахтов
Та невсипуща Парка-пряха;
Нечуя-ангел вже хиля
Закурену свою факлію,
А я лиш дивлюся та млію…
Чи не збрехала та надія?
Ясна зоре моя!..
Лиш ти одна похилилась
Тихо надо мною,
Як береза нетвереза
В неділеньку вранці.
Скажи, моя єдиная:
Чим свого коханця
Виряджатимеш та той світ?
Чи сріблом, чи златом?..
Нехай срібло, нехай злато
Сиротам багатим,
А мені лиш одну славу
На вічну дорогу;
Вінець мартира на голов
Кривавий, глоговий,
Як та доля України…
А й ми єї діти!..
Зоре моя вечірняя,
Єдиний мій світе,-
І ми сини України…
Я пан над панами! -
Як пропаде Україна,
То укупі з нами -
Вінці мартирів на главах…
Я більше не хочу!
А ви, люди, вибачайте,
Коли вас клопочу:
Я кращої не умію.
Що ж робити мушу!..
Другі в Римі да в Атенах 50
Напувають душу,
А я тільки гарештами,
Та муков, та горем
Поїв свою безталанну…
Така моя доля!
А де ж наші вибранчики,
Сердешнії діти,
То залізне горе борють
В широкому світі?
О - далеко! Аж у Мантві,
Під старим Кастельом
Сидять собі. Вечір тихий,
А вни невеселі,
Зажурились, молоденькі,
Нишком серце мліє:
Воно чує нове лихо,
А сказать не вміє…
Та й навіщо, пани-браття,
Лихо вповідати?..
Завтра рано в чистім полі
Заревуть гармати;
Завтра рано музик-банди
До штурму задзвонять;
Завтра рано поточаться
Червоні-червоні
Три Дунаї!.. Одна кулька,
Оден багнет в груди -
Щастя, доля, лихо, горе,
Піски, тали, люди -
Усьо, усьо закопають
Ув одну могилу!
Довго муки, довго кари,
А життя - на хвилю.
Лиш той капрал Біловусяк
Нічим ся не журить:
Сидить собі під касарнев,
Гарну люльку курить.
- Еге, хлопці, смолотока?
Яке нове лихо
Навіяло, що між вами,
Як в церкові, тихо?
Ану мені в вічі глянуть!..
А ти що, Іване?
Сюда ходи! Бігме, плаче!
Стидайся, погано!
- Коли ж мені так важенько!
- Він лист дістав з дому,-
Обізвався Городенчук.
- А відтак що з дому?
- В його жона умирає,
В його малі діти!..
- А той старий пан капітан
Всіх держить на світі,
Чи як кажеш, мій пишняку? -
Він-бо зараз в сльози! -
Устид, хлопче! Хтось би
