Зоряний корсар - Бердник Олесь

Вуста його скорботно здригнулися.

— О Гледіс! Як я можу пустити тебе, коли це шлях до смерті?

— До смерті?

— Так. Герой врятує планету, але загине сам. Дівчина посмутніла, замовкла. Потім ніжно провела пальцями по щоці Кареоса.

— Планета — і одна людина. Я тисячу разів готова загинути, аби люди були щасливі. Я мала щастя. Хай його матимуть мільярди. Коханий мій! Якщо любиш мене — дозволь! Я тебе слухаю. Кажи, що треба зробити?

Лайнер летів на південь до екватора. Десь там, біля Центрального Космодрому, він зупиниться. Гледіс пересяде на десантну ракету і підійметься на орбіту, де кружляє зоряний крейсер "Ара". А потім… Що станеться потім? Краще не думати. Правитель промовив коротке і страшне слово: смерть. Хай краще буде таємницею невідомий і тривожний перехід у незвіданий стан буття. Так вірили древні, так їй хотілося б вірити нині. її ніжність, любов, бажання подвигу — невже все це загине? А може, перейде в інші душі, запалить їх імпульсом нового життя, як згасаюча іскра породжує велике вогнище, коли до неї підносять сухе паливо? Хай буде так! Вона бажає бути такою іскрою…

Тихо дзвеніли плазмові мотори лайнера. За ілюмінаторами пливли громаддя хмар, будуючи в миттєвих поєднаннях грандіозні храми, колонади, вежі, палаци й одразу ж руйнуючи їх. У темному небі урочисто пломеніло Блакитне Світило Ара, в просвітах між хмарами блакитним маревом ніжилася планета. Не видно на ній мегаполісів, не помітно стрічок широких шляхів, нема знаку будь-яких будов. Вся Орана здається велетенською прегарною сферою — космічною іграшкою невідомих істот. І не віриться, що там, під хмарами, вирують пристрасті, клекочуть у двобої різні долі, жадання, хочеться забути про все і стати хмаринкою, променем, іскрою далекої зірки. Линути, линути в просторі і ніколи не відчути зупинки, не прокинутися з вічного сну. Може, так воно й станеться?..

Сліпучою голубою іскрою віддзеркалилося світило в океані. Знову накотилися хмари. Щезли. Попливли внизу невеликі квітучі острови південних морів, обрамлені золотавими й білими пляжами. Тут зародилося їхнє кохання. Як безцінний скарб несе Гледіс у душі згадку про нього. Розгортаються перед оком серця зворушливі видива минулого. Минулого чи, може, ні? Воно завжди живе, воно не згасне, доки б’ється серце. Про яке ж минуле можна мислити? То образи вічності, бо те, що сталося, вже не знищить ніхто.

Потрапивши в широкий світ з гірської ущелини, Гледіс довго не бачила правителя, не зустрічалася з ним. Навчалася, гуляла, розважалася. Інколи з острахом і надією думала про нього. Хотіла глянути в чорні палаючі очі, побачити суворе й мужнє обличчя. І одного разу сталося. Він прийшов до її помешкання. Простий і безмовний. Сіро-блакитне трико окреслювало струнку постать, чорна грива волосся, що спадала на плечі, робила його схожим на старовинного царя звірів руа. Він дивився на дівчину, склавши руки на грудях. В очах його жевріло полум’я. Обоє мовчали. Вона не зводила з нього зачарованого погляду. Нарешті озвався правитель.

— Перша вільна хвилина, — сказав він, — і я віддаю її тобі.

— Чим заслужила її Гледіс — проста, неосвічена дівчина? — хвилюючись, запитала вона.

— Мовчи, — тихо й палко озвався Кареос, простягаючи до неї вузьку долоню. — Не промовляй порожніх слів. Простий, непростий… Які дурниці! Можна милуватися краплею роси на світанку, хмаринкою в небі, жовтим осіннім листком. А ти…

— А я… — Луною відгукнулася Гледіс.

— …ти — чудо! Тільки незліченні спіралі еволюції космосу могли породити таку небачену квітку краси й ніжності. Вся могутність Орани, вся мудрість наших учених згасає перед поглядом жінки. Я не збагну: в чому твоя сила? Де її коріння?

— Може, ти жартуєш? — збентежено мовила дівчина.

— О ні! Це древня й страшна таємниця. Всі старовинні манускрипти промовляють те саме. Найсильніші аскети, що досягли богогюдібного стану, втрачали свої чесноти, зустрівши гарну жінку. Ти дивуєшся, що я з тобою розмовляю про це?

— Не знаю. Мені бентежно…

— Зажди. Я не хочу, щоб моє почуття ти вважала банальним прагненням чоловіка до жінки. Інстинкт продовження роду закладений мільйоннолітньою еволюцією. Я відкидаю його. Для цього досить інших жінок, більш пристосованих для цього. Ти — ніжна й духовна. Ти навіть не схожа на звичайну людину.

— О мій повелителю, — тремтячим голосом сказала Гледіс, — чи не забагато солодкого нектару для мого серця. Якщо ти жартуєш, то залиш мене в спокої. А якщо ні…

— Тоді що? — Ледве чутно спитав правитель, бліднучи від стримуваного почуття.

— Тоді обніми мене…

Насунулися пломеніючі очі, жар сухих долонь обпік худенькі плечі дівчини. Вихор і політ. Біль і блаженство. Чи давно це було? Було чи є? Є чи буде? Всеохоплююча мить. Вічність — нероздільна, не підвладна часові. Що ж тоді наступна смерть? Де вона? Нема, не буде. То мара, тінь перед сяйвом Блакитного Світила…

Хтось підійшов, торкнувся плеча.

— Пора.

Гледіс отямилася від забуття. Хто це? А, пілот лайнера. Чого йому треба?

— Космодром, — коротко пояснив пілот.

— Мені виходити? — зітхнула дівчина.

— Так.

Гледіс загорнулася в чорний вовняний плащ, вийшла з лайнера, спустилася по широких східцях на поле космодрому, її чекала невелика група людей у малиновій уніформі космопілотів. До Гледіс підійшла літня людина з сухим суворим обличчям.

— Ми чекаємо космолінгвіста для нової експедиції, — непривітно сказав космольотчик. — Я командир Торріс.

— Я космолінгвіст, — зітхнула дівчина. — Ім’я — Гледіс.

— Я чекав досвідченого космонавта, — буркнув Торріс. — Навіщо нам дівчинка?

— Ви не хочете брати мене? — спалахнула дівчина.

— О ні, — махнув рукою командир. — Наказ правителя — закон. Приймаємо вас до своєї сім’ї. Але…

— Що?

— Мені жаль вас.

— Чому?

— Це не прогулянка, дівчинко. Важка, небезпечна експе-, диція. Бажано було б мати в екіпажі досвідчених бійців.

— Хіба ми летимо на ворожу планету? — недбало запитала Гледіс.

— Невідомо, чи долетимо куди-небудь, — похмуро усміхнувся командир. — Крім лігва Корсара. Це можна гарантувати.

Дівчина промовчала. Досить гратися. Замкнути почуття, приборкати емоції. Ти розвідник. Ти не належиш ні собі, ні своїм почуттям. Позаду — рідна планета, коханий, прекрасна мить, яка віднині стане її безсмертям, її життям. А попереду хитрий, підступний ворог, породжений мороком і ненавистю.

Космічний крейсер "Ара" вирушив у політ таємно. Ніхто з людей Орани не знав про майбутню міжзоряну експедицію. Мовчали диспетчерські пункти на супутнику Доріані, радіосітка і телебачення планети передавали музику, спортивні новини, кінофільми про пригоди прадавніх героїв. І ні слова про важкий небезпечний політ. Про це знали космонавти "Ари", проте не дивувалися: конспірація стала необхідністю, щоб Корсар не міг перехопити сигналів про старт корабля і дізнатися про координати польоту. Гледіс теж знала про це, і лише вона несла в своєму серці складне протиріччя. Річ у тім, що Корсар неодмінно дізнається про старт космокрейсера — Кареос спеціально організував кілька передач спрямованої дії, вузький промінь якої захоплював групу астероїдів, окупованих Корсаром; у тих передачах було сказано все, щоб зоряні пірати могли перехопити корабель.

Щось зловісне ввижалося Гледіс у тій небезпечній грі. Щось незаконне і нечесне. Але дівчина відсторонювала докірливі думки, намагалася думати лише про майбутній подвиг. Хто вона, щоб оцінювати у всій сукупності, у всій планетарній величі задум правителя? Про який закон і етику можна говорити, коли йдеться про знищення космічного злочинця — безжалісного і жорстокого?

Чорні панелі-екрани на стінах спалахували світловими сигналами. Ледве чутно звучали мелодійні акорди автопілотів. Торріс і його помічники безшумно ходили біля пультів, перевіряли програму, уточнювали курс космокрейсера. Гледіс сприймала все те ніби вві сні. Знов у пам’яті поставало недавнє минуле, а свідомість намагалася поєднати воєдино логічний ланцюжок її життя. Де коріння всього, що сталося? Де зерно причини, що привело до такого страшного наслідку? Чому вона, ще недавно неосвічена, дика дівчинка з гірської ущелини, опинилася у фокусі космічного життя?

Може, закон рівноваги подій? Вона отримала нечуваний спалах щастя. За все треба платити. Древній закон двосічного меча, як називає це Кареос. Невмолима взаємодія полярностей. Хвиля на морі життя. Гребінь і впадина. Підйом і падіння. Щастя — нещастя. Радість — горе. Кохання — зрада? Що ж тоді в сумі, в синтезі? Порожнеча, нуль, небуття?

Знемагає розум, б’ється болісно серце, нема снаги розв’язати підступне запитання. А треба. Треба йти на подвиг рішуче й спокійно. Щоб дія була — як удар меча. Меч не думає, чи правильно він чинить. Він для удару викутий, загартований. Проте не так! Може, й зброя страждає, коли рука воїна вживає її на неправу дію. Хто скаже?

Щастя. Чи була вона щаслива? Була. Спалах чуття, насолода? Були. Може, це і є щастя? Мрія, чекання, безтурботність. І вечорами — зустріч з ним. Магічні очі, палкі обійми, гіпнотичні слова, які підносили її до нечуваних висот. Паморочилася свідомість, захоплювало дух від тих глибин, куди вона зазирнула. Так було довго. Чи ні? Хто виміряє? Вона не знала раніше нічого подібного. Не було з чим порівняти. Вона прийняла все як одкровення, як єдине світло, без якого нема життя. І ось тепер — втрата. Назавжди. Але недарма. Інші матимуть таке щастя вічно. Змінюватимуться покоління, будуть народжуватись інші дівчата, які не забудуть подвиг Гледіс, і в їхній сльозі сумовитої радості буде її кохання.

Пливуть спогади. Останній день прощання. Кареос майже не говорив. Тільки дивився в очі Гледіс, тримав її за руку. Обличчя його змарніло, попід очима залягли синці. Він гладив зеленкувате волосся коханої, торкався гарячими пальцями ніжної щоки. Вона сприймала його ніжність ніби вві сні. Але і щось невимірне було між ними, що їх роз’єднувало. Вона вже належала небуттю. Він залишався володарем планети. Кареос ніби читав це у її душі. Лише надвечір Кареос повів дівчину до сферичної зали. Запросив її сісти в крісло. Сам став поруч неї, увімкнув просторовий проектор.

— Дивись, — відповів правитель на запитливий погляд Гледіс.

Перед ними ожили кадри прадавньої хроніки.