Мина Мазайло - Микола Куліш
Мазайло вклонився:
— Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Маркевича Мазєніна!..
Мазайлиха
— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. (Випила).
9
Тим часом через кімнату пройшов, нікого не бачачи, не помічаючи, дядько Тарас:
— Дурень же я, дурень!
Мазайло, теж нічого не помічаючи, немов випивши:
— Вип'ємо, Мазєнін, га?
Мазайлиха. кокетуючи, пальчиком:
— Мадам Мазєніна!.. Випийте...
10
Вскочила Рина:
— Тьотя вже заводить газету під скло. Ви ско... Та навіщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла! Теж розстебнулася...
Мазайло замріяно:
— Слово має Мина Маркевич Мазєнін.
Мазайлиха замріяно:
— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?
Мазайло
— Браво! Хай живе Мазєнін!..
Мазайлиха
— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...
Рина замріяно:
— Рині Мазєніній...
Мазайло
— Чули? Помер Мазєнін, Мина Маркевич...
Мазайлиха
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...
— І дочка Мазєніни... (Замислилась).
11
Через кімнату перейшов, нікого не бачачи і нічого не помічаючи, дядько Тарас:
— Ой-ой-йой же дурень!
Мазайло
— На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: "Тут спочиває прах Мини Маркевича".
Мазайлиха
— Мазєніна.
Мазайло
— Або просто: тут Мазєнін...
Рина
— І наша вулиця — вулиця Мазєніних.
Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
12
Увійшла Тьотя Мотя:
— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско... Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..
Мазайло
— Це ми з радості... Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, Мазайлиха, Мазайлята, Мазайлівна... І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін!
Тьотя й собі слізку вронила:
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ...
Увійшов дядько Тарас:
— Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Рина). Так... Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п'ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть... Ну, то я послі прийду... Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний?
Тьотя Мотя
— Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..
Дядько Тарас услід:
— Ну, то я послі
