Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Й подумав тепер – чи варто було се робити.Варто, зітхнув він, переводячи погляд на бистру воду, що текла поверх замуленого дна, варто.Бо робити треба те, що підказує тобі серце.Мені жаль було того образу, і я його врятував.Якби взяв собі, то чуся б недобре.Нагадував би йому про Мирона-єретика.Однак, рід не пропав, і доки сей образ існує, доти бережеться рід.Звісно, це не так, але я звик помічати знаки.І безперечно знаком було те, що я вперше через багато літ , знову став сівачем, після якого птахи не видзьобують людську кривавицю, а шукають собі поживи у природі.Я не міг його витлумачити по-іншому, тільки як те, що моє місце в Добромилі. Останні роки зневірили мене; пошуки Золотої бджоли здались не вартими уваги, бо книжки я шанував більше ніж золото.Цей привабливий сам по собі метал нагадував мені, що за все у цьому світі треба платити, попереджав про людську корисливість і скарби, які марнує в землі Дракон.Та коли вони випадково потрапляють на людські очі , мало хто витримує цю мерзенну спокусу: у легкий і короткий спосіб здобути владу і славу.Не можна спокушати малих сих.І це нас об"єднує з Драконом, доки він пильнує скарби.А книжки...Вони нагадують мені про бажання стати на ноги, не залишатись вічно лежати в пилюці посеред битого шляху людського життя.Книжки мали наді мною, сином опира і відьми, незбагненну силу.Я без кінця дивувався мистецтву творення книги й цілими днями простоював за спиною переписувачів, а пізніше в друкарні Йвана Шеліги, котрий друкував книжки для пана Яна Щасного Гербурта.світ розширювався завдяки не лише торговельним шляхам, а й книжкам, кожна з яких мала власну долю й могла жити довго, як я чи Купець з Добромиля.Книги ставали ворогами і друзями, однак я помітив, що чим тісніше зближувались вони з людиною, тим щораз більше втрачали своє божественне призначення.

Тому я був розчарований і се мені боліло.Щоб знайти Золоту Бджолу, я, котрий так вперто намагався відмовити старосту добромильського від московської авантури, опинився у вирі того безславного походу, що знекровив Річ Посполиту й призвів до смерті багатьох людей. Ніколи я ще не був так далеко від Добромиля, як тоді коли намагався забрати оберіг назад, бо просив мене про це мій пан, Купець з Добомиля.Тільки шкодую, що того дня стратив час на бесіду з вельможним паном Гербуртом, котрий був залежний від свого стану і вірив, що Закон може змінити світ,саме тоді, як мій товариш і опікун Купець з Перемишля потребував помочі.Його заманили в пастку і вбили люди Дракона. Такого сильного, мудрого, відважного і вірного Перемиській землі й Королівству Галицькому.Тепер знак, на який я потратив стільки часу, не вартував нічого.Я носив його на шиї під сорочкою, однак жодної миті не вважав своїм.

Того дня єгомость Миколай умовив мене залишитись на ніч, і я дізнався від нього всі добромильські новини, і наша статечна розмова була для мене ніби бальзамом на незагоєну рану.Врешті, я зрозумів, що і в священика є своя таємна рана.Він спитав, чи переходити йому в унію, а чи триматись православної віри.Я відповів йому, що се справа політична і мені не подобається , коли християнські церкви ворогують між собою.

— Дивіться, — сказав я, — Гербурти помагали кожній церкві, мирили між собою народи, бо сказано ще Ісусом : Бог всередині тебе і довкола тебе. Усе сотворенне Богом – се Його храм і святиня.

Однак я змусив себе замовкнути, бо часи змінились, і якби єгомость їх повторив комусь, мав би велику біду.Просто перевів розмову на інше:

— Бачив я нині стару церкву.Чом би її не розібрати, а дошки попалити?

— Та казав я вже не один раз про се владиці, але той одне каже: не руш! Він ще більше боїться за мене.Я боюсь, щоб мої діточки не лишились сиротами, а він — своїх синів...

— Чого йому боятися синів?

— Кажуть, ніби ті окрадають церковну казну, поки владика постить і молиться.Ех, прийшла наша церква в упадок! Москва з ляхами свариться, а ми мусимо терпіти.

І я розповів йому, як самозванець переходив з однієї віри в іншу: від православних до соцініан, а відтак до римокатоликів, а потім знову до православної віри повернувся. Не те, що б я вважав се гріхом, ні, я до подібних речей ставився спокійно, але ненавидів політику, бо вона звела зі світу Купця з Перемишля.Та про нього хтозна чи вже хтось тут пам"ятає.

На те єгомость зауважив, що чув , ніби самозваний царевич закладав з нечистою силою і завдяки їй рік втримався на московському престолі.І чи правда, що Мнішки, батько з синами, і донька Маринка, були опирами.Я лиш розвів руками:

— Їх уже нема на сім світі, отче.

Хоча насправді не був у цьому впевнений.Бачив хіба, як вмерла Маринка.У тюрмі.

— Що ж насправді було? – ожив, було вже заколисаний розповіддю, Олексій Іванович.

...Надворі світало і голосно щебетали птахи.До воріт підійшли Купець з Добромиля і Антось.Тільки якби нагодився хтось цієї світанкової пори, то побачив би самого Антося. Купець існував лише у свідомості добромильського жебрака.

— Сядь тутка, Антосю, й чекай.Се— твій день.Ми ще стрінемось!

Не перший раз Антосю доводилось чекати, і він покірно сів на лаву під брамою.Чорна кирея на його плечах стала галкою, крикнула щось і полетіла в Діл, де на схилі трактор тягнув за собою сівалку, і за ним волоклася ціла хмара птахів, збираючи зерно.

— Хмара, — сказав уголос жебрак й повернув голову до Сліпої гори, на якій стриміли понищені мури Високого Замку панів Гербуртів. – Як сяде чорна хмара на Сліпу гору, я мушу бігти до пана Слуги з Добромиля.

Проте ніхто йому не відізвався.

" Був би я опирем, — подумав Антось, — то теж би зміг би витерпіти біль і муки, і не мерз би так." Він притулився до муру, що був шорсткий і , здавалось, теплий.На нього найшло якесь отупіння.Ледве пригадував собі, про що говорив з Купцем з Добромиля, а, може, й не говорив? Хіба посмів би щось розказувати Самому? Мав таке відчуття, ніби прокинувся в зовсім іншому місці.

...Слуга з Добромиля замовк, прислухаючись до чогось, ак тоді зітхнув:

— Не думав, що так боляче переживатиму цю втрату.Усе в Добромилі нагадувало мені про Купця з Перемишля...

Добромиль, 1604 рік

— Не пам"ятаю, як скотився я у Діл, навіть для мене се було незвично.У задній кімнаті корчми лежало обезглавлене тіло купця.А в грудях стримів свіжотесаний кіл.Був із правого, а не лівого боку, де серце,з чого я зрозумів, що Купця з Перемишля вбив дхампір.Але котрий з них? Маю на увазі трьох Мнішків і самозваного царевича..Жодної хвилини я не вірив, що він справжній.Я гукнув корчмаря і вхопив його за комір:

— Кричи на гвалт! Бо не знаю, що з тобою зроблю.

Я відчував, що той чоловік невинний, що збродня сталася без його участі.Кричати гвалт – се був такий звичай.Той, хто перший побачив, або в його домі сталося вбивство, мусив вийти коло ратуші й оголосити про це чотири рази, щоб відвести від себе підозру.Та корчмар вперся:

— Не можу1 Бігме, не можу!

— То будеш винен у вбивстві.Ти пропав, чоловіче!

Він побілів і почав трястися.Мені стало його шкода, і я мовив лагідніше:

— Послухай мене, Петре.Оголоси, а тоді втікай до Перемишля.Там сховаєшся в домі купця.Тобі дадуть грошей, щоб виїхав якнайдалі, перемінивши свій образ.

— А жінка, діти?

— Їм нічого не буде.Я про се подбаю.Якщо просто втікнеш, скажуть, що ти вбив.Хіба не знаєш нашого закону?

Щойно в Замку я говорив про писані й неписані закони, а тут вони збіглися докупи.

— А, може...тіло сховати?

Мені стало гидко.

— Ти що не знаєш, дурню, що брехня — як полова , спливає у воді? Скажи, що у твоїй корчмі замордували Купця з Перемишля.

Я думав, що правди не приховаєш.Такий тяжкий злочин викличе обурення в добромильській громаді, й відверне частину поряднішої шляхти від Мнішків і самозванця. Та я погано знав шляхту.І Мнішків... Корчмар Петро був із тутешніх, і як казали про тих, хто доробився статку, мав антипка на стриху.Однак вберегти чоловіку життя чи огородити його від чужої заздрості, ця маленька істота не потрафить.І рано чи пізно, господар його зазнає кари за те, що задля грошей віддав душу на поталу нечистій силі.Та й антипко –дух домовий, мусить мешкати під власним дахом, чого не знав лже-царевич.Не слід забувати, що той, хто виносив антипка під пахою дев"ять неділь, разом з ним віддав покупцеві й свої негаразди.

— А як щодо кохання? – спитав Олексій Іванович. – Лжедмитрій хотів, щоб Марина в нім закохалася.

— Е, пане докторе, — посміхнувся Слуга, — ви живете у світі, де партійний квиток дорожчий за гроші, і не знаєте, що у ті часи за гроші можна було купити все, в тім числі й кохання прекрасної панни.Не тієї панни хотів самозванець, а іншої.Вам задурили голову романтичною історією.На той час самозванець уже підписав контракт зі старим Мнішком, і Марина була його.Він присягнув з нею оженитись.А присяга навряд чи збільшує кохання.

— Що, була інша дівчина?

— Еге ж, і звалась вона Московія.Тільки навряд антипко, виплеканий бусовицьким хлопом, поміг би завоювати сю кралю.Мнішки займались магією, і, либонь, підказали самозванцю цю ідею, щоб потім мати змогу звинуватити його в чарах, якщо не отримають усього.Треба знати, пане докторе, людську натуру, а натура самозванця була вщент зіпсута гординею й ницою хитрістю.Він мав усіх за ніщо, як кожен, хто прагне ощасливити людськість.Але слухайте, що було далі.

Я вивів Петра надвір.Саме заходило сонце, криваве сонце того нещасливого дня.Люди трохи розійшлися, але багато хто ночував на торговиці просто неба.Гамір трохи стих. Корчмар вийшов перед ратушу, де було місце для оглашення, невисокий поміст.Ніхто не звернув на нього уваги.Я залишився стояти внизу.Чомусь згадав Мирона, писаря Многогрішного, й подумав, що чоловік опиняється часом у такій ситуації, коли ніхто йому не може допомогти, тільки він сам.Ніколи корчмар не стояв так високо у своєму житті, як стояв тепер.І се допомогло йому подолати страх.

— Люди добрі, — мовив тихо, а тоді голосніше: Люди добрі! У мой корчмі сталася нечувана збродня. Вбито славного Купця з Перемишля!

Він перехрестився.

— Люди добрі! Присягаюся, що я найшов тіло без голови, а при самім убивстві не був, і не міг йому завадити.

Люди, котрі були ближче, врешті почули його.

— Зголошую вам другий раз!

Тепер корчмар повторив се сміливіше, перейшовши останній рубіж страху.Та й бачив він, що світ не похитнувся й земля не розступилася під ним.Не виглядав смішним, хоч ціле життя ним попихала п"яна шляхта і нищила у бійках його добро.Мав їх десь і мріяв на старості літ жити десь віддалік, на пасіці, передавши синам корчму.Він повторив свої слова утретє, водячи очима по людях, наче шукав у них підтримки й розуміння того, що опинився у біді.А люди, що ж, люди! Кожен думав, як добре, що се трапилось не зі мною, що не я там стою.Корчмар збирався повторити свою новину вчетверте, коли надлетіла галка.Наче кимось сполохана,ковзнула коло Петрового лиця, черкнувши крилом по чолі.Аж свиснуло, і чоловік, відхилившись назад, упав навзнак.У грудях його стриміла оперена чорним стріла.Збагнувши, що нічим бідоласі не допоможеш, я вибрався з тлуму.Смерть завжди викликала у мене подив, і я увесь тремтів.Люди посунули до корчми, та я дістався туди раніше, бо вмів пересуватись блискавично, як опирі.Мої лихі передчуття справдились: тіло щезло і підлога була змита.Аж тоді я згадав про знак, який носив Купець з Перемишля на грудях – бляху із Золотою Бджолою.Бачите, я й зараз переконана, що без Купця бляха нічого не важила.На моїх очах він із не зовсім багатого купця, що лише завдяки власній кмітливості, вибився у люди, став правдивим лицарем-заступником нашого краю.Якби за се нагороджували почестями і багатством, мій товариш і брат упав би в низько і підло.Але він терпеливо збирав докупи всіх бджіл, підтримуючи їхній дух, щоб наша земля стала колись незалежною і процвітаючою.Свобідним край стає не тоді, коли на трон сідає мудрий володар, а коли з"являється багато вільних людей серед різних станів.Тоді немає потреби йти по коліна в крові, шукати ласки в сильніших сусідів.Бог проливає благословення на такий край, а не плаче над його нещасливою долею.

Та все ж я не хотів, щоб сей оберіг потрапив до рук убивць.Може, Купець передав його Антосю.Де він? Однак я не одразу вирушив на пошуки того чоловіка, котрий з переляку забився у якийсь куток, а сів на коня і поїхав до Замку.Вже стемніло.Ніч була така темна, як у скрині, завішаній чорним сукном.Тільки в Замку світилося.Було спокійно, бо шляхта ще не напилася і не почала стріляти з мушкетів, зводячи між собою рахунки, або ще гірше: плюндрувати села своїх недругів.Хіба може боронити закон той, хто не дотримується його в себе вдома?

Власне, я був настільки переповнений гіркотою і смутком, що сам не знав, чого шукаю в замку Гербуртів.Краще було б, щоб дорога туди була не милю, а десять миль.Я став спинатися угору, коли раптом кінь став дибки, і щось вдарило мене в груди так, що я перекинувся і впав навзнак.Руки й ноги мені відняло.Я хапнув повітря, і вже не міг його видихнути.Чорна в"язка субстанція з усіх боків насувалась на мене, і я подумав: ось так виглядає смерть.Коли ж наді мною схилилось лице мого пана, Купця з Добромиля, грізне й сердите.

— Дурню, — сказав він, — куди прешся? Голова Купця з Перемишля у Вирві, тіло в яру, присипане торішнім листом, неподалік водяного млина.Ти сподівався знайти в Замку голову на срібному тарелі в руках Маринки Мнішкової? Її там нема.Хочеш і ти згинути?

— Віддай мою силу!

— Тобі не треба сили, а мудрості.Вертай додому й проспись.Ти й досі вважаєш себе моїм слугою? Силою я тебе не тримаю, сам знаєш...

— Що я маю зробити, мій пане?

— Се вже інша розмова! Можеш зробити дві речі.Знайди тіло нашого брата і відвези до Перемишля.Там його поховають, як належить.Голови не шукай.Нехай буде у воді, як і моя, на віки вічні.

— А друга справа?

— Можеш шукати золоте кружало, якщо хочеш.Відтепер я знову буду Старшим.Ворог може скористатись нашим оберегом, проте я вже розіслав гінців, щоб не вірили золотому кружалу, лише срібному, яке носить Купець з Дрогобича.

— А помста? – усе ще тяжко дихаючи, спитав я.

— Ти й досі нічого не второпав, Слуго з Добромиля! – дорікнув мій пан.