Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

Навiть та, збудована, частина виглядала ще не дуже привабливо — панелi були брудно-сiрi, рiзного вiдтiнку, шви мiж ними кострубато, нерiвно чорнiли. I лише пiд'їзди збудованої частини були гарненько обкладенi рiзноколiрною плиткою. По тому можна було уявити, що й весь будинок стане, колись дуже гарний, як тi, що вишикувались поряд з ним i навпроти.

— Значить, так! Увага! — пiдняв руку догори Сурен.— Триматися разом. Не розбiгатись. Я вiдповiдаю за вас головою. Туди, де крани, й близько не пiдходити. Технiка безпеки. Нам...— вiн знову зазирнув у папiрець, — осюди, в п'ятий пiд'їзд. Дев'ятий поверх. Спотикаючись, ми рушили до п'ятого пiд'їзду.

Так сталося, що по дорозi нам нiхто з будiвельникiв не трапився i нiкому нiчого не довелося пояснювати. Без пригод зайшли ми у пiд'їзд. Сходи були бруднi, заляпанi, але вже з поручнями. Згори чулася пiсня.

— I що я їм говоритиму? — Сурен скривився, наче в нього заболiв зуб.От! Вiн таки переживав.

— Хлопчики! Ну, придумайте щось! Треба його якось виручити. Придумайте! Ну! — Туся обвела нас благальним поглядом.— Думайте! Ну! Думайте! Швидко!

Вона казала "думайте", а в мене в головi весь час крутилося зовсiм iнше: "Ех! Злетiв би у неї зараз з ноги черевик i полетiв би униз, а я б кинувся i, ризикуючи життям, на льоту... Або спiткнулася б вона сама, а я кинувся б i... Ну, чому, чому Iгор мiг, а я... Ех! "

Але черевик з ноги у неї не злетiв, i сама вона не спотикалася. Не пхати ж її спецiально... — Треба їм якось перебити, розумiєте, — сказав Iгор Дмитруха. — Що перебити? — спитав Монькiн. — Ну... щоб вони не дуже його розпитували. — Правильно! — вигукнула Туся. — Правильно! — пiдхопив я. Спасокукоцький i Кукуєвицький вiдмовчувалися.

Ми пiднiмалися усе вище й вище, i пiсня лунала все голоснiше. Голоси були дзвiнкi, жiночi. Я вже й слова розбирав. Я добре знав цю пiсню. У нас її любили спiвати. "Ой, дiвчино, шумить гай". Вiдома українська жартiвлива народна пiсня. Дуже пiдходяща для будiвельникiв. У нiй якраз зачiпається, як говорив дiд Грицько, квартирне питання. Пам'ятаєте: Не пiду я за тебе: Нема хати у тебе, у тебе. А вiн їй: Пiдем, серце, в чужую, Поки свою збудую, збудую. А вона йому категорично: Постав хату з лободи, А в чужую не веди, не веди.

Коли ми пiднялися на дев'ятий поверх, саме оцi слова й спiвалися.

"Нiчого собi хату з лободи ставлять", — подумав я, позираючи крiзь вiкно дев'ятого поверху вниз, де пiдйомний кран поволi пiднiмав од землi величезну бетонну панель з двома вiкнами. Дверей у квартирi, звiдки лунала пiсня, ще не було, самi лутки.

Ми зайшли слiдом за Суреном у коридор, а потiм у велику кiмнату.

Кiлька молодих жiнок у спецiвках, спiваючи, штукатурили стiни. Дуже ловко накидаючи кельмою на стiну розчин, вони рiвняли його довгастими дошками так ритмiчно, плавно, у такт пiснi, що ми задивилися. Та от нас побачили, i пiсня враз увiрвалася.

— Ой! Суренчик! — радiсно скрикнула чорнява бистроока жiнка й кинулась до Сурена.— Прийшов-таки, любочка моя! А я вже боялася... Це твої однокласники? Здрастуйте, здрастуйте, дорогi! Жiнки одразу обступили нас, привiтно смiючись. — Ой, який симпатяга! — Герой! — Цибулька моя! Артистичок! — Рибочка! ..

Звичайно, все це адресувалося Суреновi. До нас лише мелькома ввiчливо усмiхалися. Сурен почервонiв, нахмурився й закопилив губу. Ми безпорадно перезиралися. Ну, що, що ми могли тут зробити?

— Ну, досить, дiвчата, досить! — владно сказала гарна струнка молодиця з бровами, наче пташинi крила.— Зовсiм хлопця засмикали.

— То ти, бригадире, швидше клич свого Бондаренка! — гукнула до неї моторна веснянкувата дiвчина.— Бо їсти ж хочеться! — Вона скуйовдила Суреновi чуб.— Через тебе, Джигарханянчику, навiть обiдню перерву перенесли.

— Ну, давайте лаштуйтеся, а я...— бригадир вийшла на балкон, а жiнки заходилися розпаковувати свої сумки, що стояли, накритi брезентом, у коридорi. Ми вийшли на балкон слiдом за бригадиром.

— Доведеться трохи зачекати, — обернулася вона до нас.— Зараз їх турбувати не можна.

Пiдйомний кран уже пiднiс панель над будинком i тепер повiльно опускав її на стiну ще не зведеної секцiї. Там, куди опускалася панель, стояли двоє монтажникiв у брезентових робах i в касках. Один високий, дужий, другий .нижчий, з електродом електрозварки в руцi.

Високий пiднятою догори рукою у лапатiй брезентовiй рукавицi подавав кранiвниковi сигнали: "Майна! ", "Вiра! ", "Лiво! ", "Право! " I кран поволi-поволi опускав панель на стiну.

От високий монтажник схопив обома руками панель, хитнув щосили, направляючи, i панель щiльно стала на мiсце.

Нижчий монтажник одразу схилився, i, наче новорiчнi бенгальськi вогнi, посипалися з-за панелi iскри...

Щойно на тому мiсцi була пустота, порожнява, крiзь яку виднiлося синє небо з бiлою хмаркою i далекими пташками, що ширяли у висотi, i враз ця порожнява перестала iснувати, замiсть неї був шмат стiни з двома вiкнами. Буквально на моїх очах будинок вирiс на два вiкна.

I раптом я подумав, що так само, хоч i не так; звичайно, швидко зводився увесь Київ. Вiками. Спершу дерев'янi зруби прадавнiх слов'ян, потiм першi кам'янi тереми, потiм Софiя, Лавра, Золотi ворота, Подiл, Печерськ, Верхнє мiсто... Нищився ворогами-нападниками, руйнувався негодою, вiтрами й часом. I знову зводився, вiдроджувався, розбудовувався. Щоб стояти вiчно i дивувати свiт красою своєю. I все це робили звичайнi людськi руки. Руки простих київських будiвникiв од найдавнiших часiв до сьогоднi, до отих двох монтажникiв i кранiвника, якi щойно поставили панель з двома вiкнами. Як швидко вiн зростає зараз, Київ!

Ще зовсiм недавно, кiлька рокiв тому, тут була оболонь, за плавнi луки з озерами, пасовиськами i сiножатi. А тепер... Нове мiсто — сучасне, з хмарочосами бiлими, з широченними проспектами (на другий бiк i не догукаєшся! ), з площами i бульварами.

— Василю! Гурген! — голосно загукала молодиця-бригадир.— Давайте сюди! Прийшов!

У вiкнах щойно поставленої панелi з'явилися монтажники (в одному високий, у другому нижчий), замахали нам привiтно руками. — Го-го! — це високий. — Вах-вах! — це нижчий.

Бригадир зайшла в кiмнату i приєдналася до жiнок, якi розкладали на пiдвiконнях бутерброди, огiрки, помiдори, яблука, пляшки з кефiром, термоси з чаєм та кавою. Ми лишилися на балконi.

Сурен кривився так, наче з'їв зелене яблуко. Вiн мовчав, тiльки раз у раз махав рукою.

Ми спiвчутливо позирали на нього — поки що придумати ми не спромоглися нiчого.

— Го-го! — басовито залунало з кiмнати, яка сповнилася гамором, смiхом, голосами i враз стала тiсною. Монтажники в касках, у брезентових робах з широкими поясами, на яких дзвенiли запобiжнi ланцюги, хапали бутерброди, нахильцi пили кефiр, хрумкали яблука. — А де ж наш Джигарханян? — Ану показуйте! — Де кiнозiрка? — Давайте його сюди! Сурен втягнув голову в плечi й завмер.

У балконних дверях з'явилися тi двоє монтажникiв, якi тiльки-но монтували панель (я вже зрозумiв: нижчий — то був Суренiв тато, а вищий його друг бригадир Бондаренко). Мить — i Сурен i всi ми уже в кiмнатi.

— Увага! Увага! — забасив Бондаренко.— Творча зустрiч юного кiноактора Сурена Григоряна з бригадами штукатурiв i монтажникiв, де працюють його батьки, оголошується вiдкритою. Усi весело зааплодували. I тодi запала тиша. Сурен стояв посеред кiмнати, червоний i розгублений. Ми, нiкому не цiкавi, збилися коло дверей.

— Ну, Суренчик, ну, не соромся, ну, розкажи про зйомки, — лагiдно припрошувала мама. — Ну! Сурен-джан! — прохально схиляв голову набiк тато.

— Ну, ти ж так цiкаво нам дома розказував, — схилявся до нього Бондаренко.— Ну, не соромся, чого ти! Тут же усi свої. Ну! Але Сурен мовчав. Тiльки все нижче й нижче опускав голову. Як я розумiв його! Як менi це було знайоме!

У мене теж таке було. На екзаменi. В п'ятому класi. Коли несподiвано, саме як менi вiдповiдати, на екзамен прийшов iнспектор райвно... Я все знав. Але я не мiг вимовити нi слова. Я стояв i мовчав як пень, ї нiчого не мiг з собою вдiяти... Довелося перескладати на другий день, коли iнспектор" поїхав. Навiть батько й мати iнодi не розумiють найпростiших речей.

Туся подивилася на мене з такою мольбою, що менi аж защемiло в серцi. "Ну, зроби, зроби що-небудь! " — благав її погляд.

Чогось вона дивилася тiльки на мене. Не на Iгоря, не на когось, тiльки на мене.

"Що ж зробити? Що зробити? Що?" — гарячкове стрибало у мене в головi. I тут в уявi моїй несподiвано спливла Гафiйка Остапчук. I Менi стрельнуло... — О-о-о! — щосили закричав я, схопившись за вухо. Всi враз обернулися до мене. — Що? Що таке? — О-о-о-о! ..— волав я, тримаючись за вухо i мотаючи головою. — Та ти що? Що з тобою?— перша кинулась до мене Суренова мати. — О-о-о! ..— не вiдповiдаючи, голосив я. Всi обступили мене. — Та що ти? Що з тобою, хлопчику? Що тобi болить? Вухо? Що таке? Але я не вiдповiдав. Тримав паузу, як кажуть артисти.

Треба було тягти час.

Я тiльки мотав головою, тримаючись за вухо. I то волав на повний голос, то переходив на тихе скiмлення i подавав сигнали, як супутник: Пi-пi-пi-пi-пi! ..

Нарештi, коли тримати паузу було б уже безглуздям, я прохопився: О-о-о! .. Щось у вухо залетiло! О-о-о! .. Ш-т-пi-пi-пi! .. О-о-о! .. I раптом, повернувшись до Монькiна, тицьнув на нього пальцем: — Це вiн! Вiн менi щось укинув! О-о-о! .. Мстива все-таки iстота — людина!

Монькiн отетерiло роззявив рота... I тут блискавично зреагував Iгор Дмитруха.

Щоб Монькiн не встиг нiчого сказати, Iгор розмахнувся, нiби хотiв ударити його портфелем по головi. — Ой! — скрикнув Монькiн. — А що ж ти зробив? Бачиш, як людина страждає! — з благородним гнiвом вигукнув Дмитруха. Вийшло все дуже натурально. I тут до мене кинувся Сурен. — Його треба до лiкаря! Негайно! Негайно! Ходiмо! Швидше! — i почав тягти мене на сходи. I цим; зiпсував усю натуральнiсть. Вiдчувши фальш, я розгублено замовк. Запанувала тиша. Дорослi почали перезиратися й ледь помiтно усмiхатись. — Ну, як?..— несподiвано схилилася до мене дружина Бондаренка.Може, вилетiло? Дiватися було нiкуди. — О! .. Вилетiло! ..— з радiсним здивуванням, наче справдi вiдчувши полегшення, усмiхнувсь я. Всi зареготали. Але справу було зроблено.

— Ну, гаразд, бiжiть, — махнула нам рукою дружина Бондаренка.