Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод

Але вдаємо, нiби не помiчаємо один одного. От i сьогоднi... Вранцi, у години "пiк", людей завжди де багато, набивається у тролейбус, як тих оселедцiв у бочку. I сiдають усi неквапливо, штовхаються, щоб не лишитися, бо ж усi поспiшають.

Дiтям, iнвалiдам i пенсiонерам дозволяється сiдати з передньої площадки. Пiдiйшов тролейбус.

Штовхаючись, полiзли спершу пенсiонери, потiм ми — я, Iгор i якась дiвчинка з п'ятого класу нашої школи (навiть не знаю, як її звати).

— Ой! Черевик! .. Ой! ..— раптом, мало не плачучи, тихо пропищала дiвчинка. Вона стояла па другiй приступцi, ми з Iгорем нижче, на першiй.

Я обернувся, висунув голову i побачив: на асфальтi, пiд переднiм колесом тролейбуса, лежав її черевик — новий, голубенький з бiлим. У штовханинi, поспiшаючи, дiвчинка загубила його.

— Пiднiмайтесь, пiднiмайтесь! Зачиняю дверi! — гукнув уже водiй. Ще мить, — тролейбус рушить, i вiд черевика лишиться тiльки спогад. I тут Iгор Дмитруха раптом нагнувся, перехилився вниз, тримаючись однiєю рукою за край дверей, ловко пiдхопив черевик з-пiд колеса i, випроставшись, подав його дiвчинцi. I в той же час дверi зачинились.

— С-спасибi! — тремтячими губами ледь чутно прошепотiла дiвчинка.

Все вiдбулося так блискавично, дорослi стояли одвернувшись, нiхто, крiм мене й дiвчинки, нiчого не бачив.

Iгор був блiдий, аж прозорий. Тiльки тепер вiн, мабуть, зрозумiв, що ризикував життям.

А я... я заздрив йому. Шалено, дико, несамовито заздрив. Я ж стояв поруч з ним. Я, я ж мiг це зробити. Я, а не вiв. Але було вже пiзно. Це зробив вiн. Чесно кажучи, менi навiть на думку не спало, що це можна зробити. А вiн зробив.

Ех! Я ж так мрiяв усе життя зробити щось героїчне! А тут була можливiсть, i я не зробив. Як менi було досадної

Коли ми вийшли бiля школи, п'ятикласниця так побiгла вiд нас, наче боялася, що ми її битимемо. Але Iгор не сказав їй нi слова. А я... Не мiг же нiяк не прореагувати. Дiд Грицько завжди вчив мене, що треба бути благородним. Навiть з ворогом..

— Молодець! — сказав я Iгорю, Iгорю, який доводив мене до слiз, якому я у безсилiй злобi часто (що там грiха таїти) не завжди бажав щастя i здоров'я. — Та! — махнув вiн рукою, але видно було, що йому приємно.

Я думав, що вiн одразу почне розказувати, хвалитися, закликаючи мене у свiдки. Але нi. Вiн нiкому не сказав нi слова. I це ще бiльше пiднесло його в моїх очах.

А тут iще, виявляється, вiн i в Парку Примакова був. З Суреном. I було весело...

Яке ж то недобре, погане почуття — заздрiсть! Гнiтюче, кисле, гiрше за найзеленiше яблуко. Сам собi противний стаєш. I немилий тобi весь свiт, раз ти в ньому такий нещасний.

От коли б менi весел-зiлля! От коли я ту смiх-траву оберемка ми їв би!

I знову в уявi моїй раптом виникла руда Гафiйка Остапчук iз сьомого класу.

Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. I знову я вiдчув себе в чомусь винним...

I, може, саме Гафiйка вивела мене з того "нещасного" стану. Я згадав рiдне село, батькiв i почав думати про iнше. Iнше — це меблi.

Сьогоднi у нас вдоїла велика подiя. Ми нарештi купили i сьогоднi нам привезуть меблi! Тато вiдпросився з роботи. Мама взяла вiдгул.

Сьогоднi привезуть. Може, вже й привезли. Сказано — у першiй половинi дня. Ще здалеку я побачив — привезли!

Бiля пiд'їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом "Меблi", i навкруг неї валялися розбитi ящики й бiлi, як снiг, шматки поролону. А вантажники з скреготом "розшивали" (так це в них називається) все новi ящики, i з них, мов свiжi каштани з шпичастої оболонки, з'являлися на свiт лискучi темно-коричневi шафи. На мене нiхто й уваги не звернув.

Тiльки коли я забiг у квартиру (сходами, бо лiфти були зайнятi вантажниками), тато на ходу крикнув: — Не крутись пiд ногами! А мама (теж на ходу) гукнула: — Вiзьми з'їж хлiба з салом, я обiду не варила! Нiколи! Але яке там сало! У головi хiба сало, коли таке робиться?!

Квартира нагадувала меблевий магазин. Меблi громадилися посеред кiмнат, без усякого порядку, утворюючи якийсь таємничий лабiринт, по якому я гасав з нестримним клекочучим гиком: — Ги-ги! .. Ги-ги! .. Ги-ги! ..

Догикався я до того, що преболяче вдарився колiном об гострий край шафи. Аж iскри з очей посипалися. Кiлька хвилин ойкав i стогнав, сидячи на пiдлозi.

Але нiхто цього не помiтив. Вантажники хекали i кректали. Тато метушився.

Мати розпачливо ойкала:

— Ой! Обережно! Ой! Обережно! Ой! Потiм вантажники поїхали. А ми почали розставляти меблi.

Меблi були дуже гарнi, полiрованi, на гнутих нiжках, з зеленою квiтчастою оббивкою. Але найпотрясаюче з усього — письмовий стiл.

Ну такий уже гарний, такий гарний, зроду таких не бачив. I полiрований, i вiзерунчастий, i з фiгурними ключами, i на восьми гнутих нiжках.

— Це тобi, Стьопо! —урочисто сказав тато.— Уроки на ньому робитимеш. Ну да! — вигукнула мама.— Щоб подряпав.

— Не подряпає, не подряпає! Що ж вiн, дурний — дряпати такий стiл. Не подряпаю, — невпевнено сказав я. — I на кухнi уроки можна зробити, — не здавалася мама.

— Що значить — на кухнi?! Чого це — на кухнi?! Це я купував такого стола, щоб мiй син робив уроки на кухнi?! Нi! Нi! Вiн робитиме уроки за цим столом! Чуєш, синку? — Чую. — Та тихше, тихше, не кричи. Побачимо. — Не побачимо, а буде, як я сказав. От! Через мiй труп! — Ну, добре, добре...

Бiднi чоловiки! Скiльки тих трупiв оживили, пiдняли з дороги жiнки. А то б пройти не можна було.

Уроки я робив на кухнi. I не ремствував: нащо менi ота полiровка!

Увечерi до нас зайшов сусiда Аркадiй Семенович, з яким тато курить на сходах (мама не дозволяє татовi курити в квартирi через мене — "щоб не псував дитинi здоров'я"). Аркадiй Семенович працює на фабрицi, яка виробляє фурнiтуру для меблевої промисловостi, тобто рiзнi замочки, завiси, нiжки, загогулини, накладки i подiбне.

Аркадiй Семенович походив, покрутив носом, скривився. По мацав фiгурнi ключi, втулки, загогулини, сказав: — Оце скоро одпаде... А це. одклеїться. I взагалi наша "Либiдь" i краща, i дешевша. I пiшов курити на сходи.

— Щоб у тебе самого поодпадало i поодклеювалось! — сказала йому вслiд ображена мати.

Через хвилин п'ятнадцять, покуривши, вiн знову прийшов. . — А взагалi ви б менi одкрутили одну нiжку вiд шафи. Я б вам через два днi принiс. Я хотiв би зняти копiю. Мати почервонiла:

— А я що — цi два днi шафу руками триматиму? — Пiдкладете щось.

— Нi! Вибачте — нi! .. Знаєте, вибачте, поламаєте ненароком, загубите. Менi тодi кульгаву шафу хоч викидай. Якщо хочете, перемалюйте собi. — Нащо менi перемальовувати, я й так запам'ятав, — байдуже сказав Аркадiй Семенович i знову пiшов на сходи курити. Мати аж вища стала вiд обурення.

— Ну! Ви чули! Нiжку йому одкрути! Ну! Щоб ти не курив з ним бiльше! I взагалi — досить уже! Кидай курить! I сам себе i нас iз Стьопою отруюєш тiльки...

Мати ще хотiла щось говорити, обурюватись сусiдою, який не ' оцiнив як належить наших меблiв, але... Задзвонив телефон.

За тими меблями ми зовсiм забули, що тато вчора замовив на сьогоднi на вечiр розмову з дiдом Грицьком i бабою Галею. — Алльо-у! — загукав я, першим схопивши трубку.

— Гало! .. Стьопо! Це ти? — почув я начебто й далекий i такий близький, рiдний голос дiда Грицька. — Я! Дiду! Здрастуйте! Здрастуйте! Як ви там? — Здоров. Ми нiчого, а ви як? — Ми — здорово! Меблю купили! — Що? Що? — Ану дай! — сказав тато й вихопив у мене трубку.

Тiльки тепер, коли я почув голос дiда Грицька по телефону, я зрозумiв, як я за ним скучив.

Усе своє свiдоме життя я бачився з дiдом кожного дня, кожного дня балакав з ним, слухав його жарти, його мудре слово. А оце вже майже два мiсяцi його нема поряд зi мною.

Довго говорив тато з дiдом, потiм з бабою, потiм мама з бабою i з дiдом. Усе докладно розказали, про всi справи. I вже збирали ся закiнчувати, але я в останню мить вихопив у мами трубку i загукав:

— Дiду! Приїжджайте! Чуєте? Я скучив за вами! Чуєте? — Щось менi здавило горло, я не мiг ковтнути.

Дiдовi, мабуть, передалося моє хвилювання, i голос його здригнувся, коли вiн сказав: — Приїду, Стьопо! Приїду! Я теж за тобою скучив... Ех! ..

Уночi менi снилося рiдне село. I дiд Грицько верхи на бiлому цирковому конi з китицею на головi (не дiд, а кiнь, звiсно). I друзi мої Василь та Андрiйко. I Туся Мороз (звiдки вона тiльки у селi взялася?). I ще щось, чого я вже вранцi не мiг згадати.

Звичайно, урокiв я як слiд виконати не змiг. Якi там уроки!

I, коли мене викликала Тiна Гаврилiвна, я пикав i микав, вiдповiдаючи, так, як, здається, нiколи не вiдповiдав.

I несподiвано я почув, що менi пiдказує — i хто б ви думали?— Iгор Дмитруха! Це було так несподiвано i так дивно, що я зовсiм замовк. I хоча Тiна Гаврилiвна поставила менi двiйку, серце мов спiвало. Iгор Дмитруха, який тiльки й знав, що дражнив й знущався з мене, пiдказував менi, як своєму найлiпшому друговi! Пiсля тiєї подiї на тролейбуснiй зупинцi i пiсля того, як я сказав йому одне тiльки слово "молодець", вiн раптом змiнив ставлення до мене. I позирав не вороже й не глузливо, як ранiше. А оце раптом почав пiдказувати.

Туся, дивлячись на мене, лукаво усмiхнулась, але нiчого не сказала. Сурена, в школi не було.

У нього були останнi зйомочнi днi. Десь через тиждень вiн уже поїде. Повернеться у свiй Єреван. Жаль! Такий гарний, такий товариський хлопець! Муха!

Лiна Митрофанiвна теж, як на зло, викликала мене i теж поставила двiйку. От же тi вчителi! I як вони вiдчувають, що людина не приготувала уроку? Коли все знаєш, нiхто на тебе й не дивиться, нiхто тебе не помiчає, наче тебе й на свiтi нема. А варто тiльки не приготувати, одразу ж: "Наливайко! До дошки! " От же ж!

Настрiй у мене трохи пiдупав. Не те що я дуже хвилююся через тi двiйки. Я їх, звичайно, виправлю. Вчуся я добре. Хоч i не круглий вiдмiнник, але трiйок у чвертi не мав.

Просто не люблю я одержувати двiйки. Самолюбивий я. Ота двiйка — наче ляпас для мене.

Прийшовши додому, я одразу сiв на кухнi за уроки. I не пiдвiвся, поки все не виконав. Аж спина заболiла. Нарештi встав, потягнувся. I тут зненацька задзвонив телефон. Чогось завжди отой телефон дзвонить зненацька. Дз-з-з! — аж серце зупиняється. — Алло!

— Стьопо! День добрий! .. Як життя молоде? — голос .Чака дзвенiв весело, бадьоро.

— Добрий день! Здрастуйте! Нормально...