День для прийдешнього - Загребельний Павло
"Тоді доведеться вас попросити". — "А якщо не вдасться?" — "Зробимо так, щоб удалося". Старшина був дивовижно терплячою людиною. "А якщо ми зробимо вам ручкою гуд-бай-чик і потупаємо собі далі?" І обидва молоді лобуряки справді помахали ручками і повернулися, щоб іти собі геть від старшини. Але тут на другім боці вулиці показалося ще два міліціонери, і старшина свиснув, і тоді вже нашим друзям, які були переобтяжені почуттям гумору, довелося...)
— І він потяг вас до міліції?
— Ти надзвичайно точно висловлюєшся, муттер, саме "потяг"!
— А там?
— А там протокол — і до народного судді.
— А той суддя?
— Не той, а та. Народна суддя. Жіночка. Така мила, симпатична, просто вродлива молода дама. Вона хотіла напустити на себе суворість, але це їй не вдалося. Ми її навіть розсмішили! Тобто вона стрималася, не засміялася, але я бачив, що в неї всередині все так і лопається від сміху. (Було вже пізно, робочий день у судді давно закінчився, в неї вдома десь плакала мала дитина, яку час було годувати, коли привели тих двох лобурів, яким, бачите, нікуди було подіти надмір почуття гумору. Суддя погано слухала пояснення працівників міліції і виправдання тих двох, власне, й не виправдання, а якісь дотепчики, якісь спроби обернути все на фарс, на комедію; їй було зовсім не смішно, у неї десь заходилася від плачу мала дитина, суддя була сердита за цю безглузду затримку, в неї не було часу спокійно вислухати тих і тих, спокійно поміркувати і обмежитися тим, що передати справу на розгляд інституту, де вчився один, і до консерваторії, де вчився другий. Тому суддя, не дивлячись на оскаржених, промовила казенним голосом, що їхні дії підпадають під дію Указу, замість одного міліціонера по боках у звинувачених виросло відразу два, з обвинувачених вони перетворилися на ув’язнених, їх обстригли, посадили в закриту машину і швидко повезли...)
— Боже! Син професора...
— Косар-Косаревича, який, тобто не я, а професор Косар-Косаревич і так далі... Облиш, муттер, сентименти, давай швидко діяти. Перш за все що ти вже зробила? Доповідай коротко і ясно!
Вони вже були в квартирі, і злякана баба Надя дивилася на Гнатка, мов на вихідця з того світу. Гнатко поманив її пальцем, вона несміливо підійшла.
— Чичиков був? — таємничим шепотом спитав Гнатко.
— Ні.
— А Ноздрьов?
— Не бачила.
— А Собакевич?
— Та ви скажіть, який він на внєшність.
— Село, — зареготав Гнатко, — темрява! Гоголя не читала. Прожила життя й не читала Гоголя! Бабо Надю!
Ганна Сергіївна смикнула Гнатка за руку.
— Ходімо сюди, перестань знущатися з баби Наді, телепню.
Вона затягла його до вітальні, впала на стілець коло телефону, сплеснула руками.
— Я вже зробила все можливе. Всі відвернулися. Такий негідник! Що ти собі думаєш. Я...
— Мадер!
— Мовчи, негіднику!
— Але ж...
— Кому кажу!
Трах-бах-пах! Як відтворити цей словесний поєдинок? Класичний спосіб черговості реплік тут не годиться, бо він дійовий тільки за умови, що один мовчить, поки говорить другий. Це мовби дуель, де стріляють по черзі. Але чи ж Гнаткові було дотримуватися такої старорежимності? І чи Ганна Сергіївна могла зважати на якісь дурні правила чемності? Палили одне в одного, не ждучи супротивникової відповіді, незважаючи на його стрілянину. Так поливають один одного кулеметним вогнем два ворогуючі літаки-винищувачі, що зіткнулися в повітрі на відстані близького бою. Трах-бах-пах!
— Ти, мабуть, вважаєш впізнаю тебе що я хотіла б і цього разу сховати мене під спідницю але не вийде не вміщуся вже там я примушу тебе я сміюсь ти смієшся з матері!
"Нісенітниця якась", — скаже читач і матиме рацію. Але всі скарги відсилаємо до Косар-Косаревичів. Єдине, що ми можемо зробити, — це припинити запис перепалки між матір’ю й сином, почекати, поки вони, остаточно знесилівши і так і не збагнувши, хто й що кому сказав, переведуть віддих, повернуться до тями і Ганна Сергіївна, як більш практична й поміркована, вигукне:
— Але щось же треба робити! Хто нам допоможе! Я вже дзвонила всім-всім! Я написала вчора листи до всіх, до всіх, хто знав покійного Косар-Косаревича і кому він зробив так багато добра. І ніхто, ніхто не допоміг!
— Подумай ще, муттер.
— У мене голова розривається від думок.
— Ще думай, ще, думай активно, посилено, цілеспрямовано, енергійно. Раз, два, три. Еврика! Здається, я вже надумав! Ти дзвонила Жеребилові?
— Хто це такий? Таке неестетичне прізвище.
— Что имя! Разве роза і т.д. Жеребило нас порятує, муттерхен! Це геніальний організатор. Ти не знаєш Жеребила? А що ж ти тоді взагалі знаєш?
— Це що — міністр?
— Більше! Це підпільний міністр! Це організаторський геній! Це...
Гнатко вже накручував диск телефону. Якийсь дівчачий голос відгукнувся з планово-виробничого відділу інституту.
— В нас сьогодні засідання жюрі.
— Тим краще! — радісно гукнув Гнатко. — Я мріяв про це засідання вашого жюрі ще за день до свого народження. Сподіваюся, що ваш начальник, тобто товариш Жеребило, теж на засіданні жюрі?
Голосок зовсім не розділяв безпричинного Гнаткового ентузіазму.
— Наш начальник на жюрі, але це не товариш Жеребило.
Повторіть по літерах: ваш начальник не Жеребило? Не Жорж, Ернст, Річард, Ернест, Боб, Ірма, Ліда, Оскар? А де ж товариш Жеребило? Зняли?
— Він хворий. У нього рак. Він в онкологічному інституті.
Гнатко відклав трубку.
— У Жеребила рак. Деймос і Фобос. Кінець світу. В Жеребила рак. Чоловік, який за вечір випивав чотири пляшки коньяку, — в онкологічному інституті. Муттерхен, ти чуєш?
— То дзвони йому в інститут! В мене там знайомий професор. Я знайду цього... як його?
— Жеребило! І-го-го!..
МІКРОФІЛЬМ
У кого в мозку зберігається цей мікрофільм недавнього минулого — в Гнатка чи в Жеребила? Однаково — розкрутимо його.
Отже, ми в будівельному інституті. Перерва між лекціями. Йде велике переселення студентів з аудиторії до аудиторії, штовхання в коридорах, витрішки, зубоскальство. Гнат Косар-Косаревич, як завжди, оточений друзями, як завжди, лунає там регіт, сміються так, що аж вигинаються, викаблучуються, щосили пнуться на дотепи.
— Де знайомі не подають один одному руки? — це, звичайно, Гнатко.
— В ресторані!
— В приймальні прокурора!
— В інфекційній лікарні!
— Темнота, — каже Гната, — у витверезнику.
— Го-го-го!
— Га-га-га!
— Ги-ги-ги!
Раптом сміх вмовкає. В коридорі поміж тонких хлопців і вертлявих дівчаток з’являється опасиста постать мордатого літнього чоловіка, зупиняється в кількох кроках від Гнатової купки і робить товстим пальцем мель-мель-мель.
— Тебе, Ігнацію!
— Перехрестись!
— Кажу ж, тебе!
— Гу із гу?
— Розвідка й контррозвідка!
— З таким портретом?
— А що? Це теж своєрідне маскування!
А незнайомий знов запрацював своїм червоним пальцем — мель-мель-мель! Аж дивно було: звідки така гнучкість у нього в пальцях? Гнатко тицьнув себе в груди: "Я?" Незнайомий кивнув і знов зробив пальцем "мель". Позадкував, не спускаючи очей з Гнатка, наказуючи йому поглядом іти слідом.
— Хлопчики-мальчики, гра в кота-мишку починається! — жартома кинув Гнатко своєму товариству і, дурнувато озираючись на всі боки, став скрадатися за товстим.
Той задкував і задкував коридором, покивував пальцем. За поворотом коридора була маленька кімнатка, де факультетські художники писали заклики до свят і готували художнє оформлення колон. Там завжди було накидано старого дикту, замальованого якимись дикими фарбами, подертого полотна з різноколірними плямами літер, якісь рами, якісь бляшанки, пляшки з залишками гуаші. Невідомий, видно, перед цим уже вивчив топографію інститутського коридора, бо, не перестаючи задкувати, спиною штовхнув двері художницької кімнатки і майже впав туди, встигнувши зробити останній закличний жест рукою до Гнатка, щоб той теж увійшов до кімнати. Гнатко увійшов. Незнайомець миттю зачинив двері, підпер їх якимсь шматком рами, задихано спитав:
— Косар-Косаревич?
— Ого! В точку!
— Син професора Косар-Косаревича?
— Ні, син Гусака-Гусаковича.
— Оки-доки, я серйозно!
— Як ви сказали?
— Як, як! Як у південній Каліфорнії!
— Го-го, це вже трохи веселіше. Каюсь: я таки син покійного професора Косар-Косаревича, доктора архітектури ецетера ецетера.
— Оки-доки...
— Але ви добряче вивчили географію, що знаєте про існування південної Каліфорнії і вмієте знаходити професорських синів аж на третьому поверсі нашого інституту. На жаль, мене кличе дзвінок. Звичайно, це трохи архаїчно і не так, як у південній Каліфорнії...
— Моє прізвище Жеребило.
— Це вже річ зовсім реальна.
— Сідай і слухай, оки-доки!
— Ви професор архітектури? Хочете прочитати мені лекцію? Вам відомі всі таємниці спорудженая храмів і палаців спорту?
— Я знаю все.
— О-о! Тоді я сяду. Отже, як називатиметься цей наш колоквіум? Лекцією чи допитом? Допит почнемо відразу тут? Не ждучи трьох годин ночі? Ви маєте папір для протоколу чи, може, у вас у кишені портативний магнітофон?
— Студент!
— Я захоплений! Ви справді знаєте все: південну Каліфорнію, прізвище мого покійного батька і навіть моє соціальне становище, Так, я студент. Це звучить гордо!
Жеребило (а це, звичайно ж, був він) спітнів. Ніколи не доводилося йому мати справи з таким балакучим йолопом.
— Слухай, оки-доки...
— Тільки без погроз, тепер це не модно. Часи культу минули, про це пишуть усі газети. Мене можна пройняти тільки чимось суперінтелектуальним.
Жеребило навіщось визирнув за двері, знов щільно причинив їх, підпер власним плечем, нахилився до Гнатка: потер у нього перед носом пучками пальців.
— Петі-меті хочеш?
— Фе! — скривився Гнатко. — Я просив вас що-небудь інтелектуальне, а ви свої вульгарні гроші. Гроші відмирають. Вам це повинно бути відомим.
— Добряче заробити хочеш? Більше, ніж на твоїй стипендії і персональній мамашиній пенсії!
— Ого, сфера вашого пізнання потроху ширшає. Переходячи на підлий штиль, дозвольте поцікавитись: скільки?
— На три носи — по триста.
— Новими?
— Визнаю тільки нові.
— Хай живе високовартісний новий карбованець! Але чому на трьох?
— Складна робота.
— І ви вірите, що саме я — той, хто її може достойно виконати?
— Оки-доки...
— Ясно. Диплом?
— Стріляй далі!
— На кандидата архітектури?
— Далі.
— На доктора?
— Стріляй ще!
— Куди ж стріляти? На академіка?
— Бери ближче.
— Тоді що ж?
— Проект експериментального кварталу.
