Чорний вершник - Малик Володимир

Красиві руки зметнулися вгору, мов крила чайки, і застигли перед зблідлим лицем, ніби просили пощади або захищалися від удару.

— Пане, не вбивай мене! Не вбивай! — скрикнула жінка по–польськи. — Я не мусульманка! Християнка єстем!

Метелиця спантеличено глипнув на неї, товстою п’ятірнею пошкріб голену потилицю. Його суворе обличчя подобрішало, між бровами розійшлася глибока зморшка.

— Гм, кажеш — полька?

— Так, пане! Так!

— Отже, невільниця, виходить?

— Так, пане! Так!

— А злякалася ж чого?

— Думала, ви зарубаєте мене…

— Дурненька, ми невільників не рубаємо, а визволяємо. І ти будеш вільна!

— Дзенькую бардзо, — ледь чутно прошепотіли помертвілі вуста.

Метелиця підморгнув їй, крутнув сивого вуса.

— Подякою не відбудеш! Га–га!.. Чоловіка дома маєш?

— Мала.

— Ото зрадіє, мат–тері його ковінька, коли таке ясне сонечко загляне раптом у його осиротілу хату. Га? Ех, був би я молодший!..

Жінка не відповіла, все ще, мабуть, не вірячи в свій щасливий порятунок. Але до її щік вже почала приливати кров.

Метелиця з жалем крякнув, важко зітхнув, згадавши, мабуть, про свої шість десятків, і випростався в сідлі.

— Ну, пані, перепрошую, я залишу тебе тут, бо мушу їхати. Хлопці, здається випустили з рук мурзу, трясця їх мамі!

І старий козак прудко помчав до лісу, де стояли збентежені невдачею Арсен і його побратими. Салтан пірнув у зарості і десь зник у добре знайомих йому байраках.

3

Салтан Газі–бей з двома маленькими синами–близнюками на руках вихором проскакав на змиленому коні вузькою вулицею Бахчисарая, на ходу гукаючи: "Козаки! Козаки!"

Перед брамою ханського палацу, на кам’яному містку, під яким дзюркотів каламутний потік, осадив коня: ханські нукери довгими списами перегородили йому дорогу.

— Козаки! В Ак–Мечеті козаки! — прохрипів салтан. — Швидше до хана! Бийте на сполох!.. Незабаром вони будуть тут!

Нукери посіріли від страху. Один з них хутко відчинив браму, а другий заходився щосили гатити залізним келепом у велике мідне било.

Бахчисарай загудів, як стривожений вулик. Вузькі вулички враз наповнилися переляканими людьми.

Салтан в’їхав у двір ханського палацу. Страшне слово — козаки! — миттю облетіло всі закапелки і підняло на ноги і старих і малих.

З другого поверху, по сходах дерев’яної галереї, прудко збіг у золотистому шовковому халаті хан Мюрад–Гірей. Побачивши запиленого вершника на мокрому від поту коні, кинувся до нього.

— Що? — видихнув перелякано.

— Великий хане, козаки!

— Де?

— Перейшли Альму і ось–ось будуть тут! Я ледве випорснув з їхніх рук! Всі мої загинули…

— О Аллах!

— Великий хане, дорога кожна мить! Не гайся!

Мюрад–Гірей глянув округленими від жаху очима на нукерів.

— Коней! — закричав верескливим голосом. — Коней! Посадіть всю мою родину на коней — і в ліси! На Яйлу! Швидше!

Йому підвели гнідого рисака. Не чекаючи, поки інші члени сім’ї зберуться й сядуть на коней, він скочив у сідло і м’якими, обшитими атласом кімнатними чириками хутко пірнув у стремена. Рвонув поводи. Пригнувшись, шпарко помчав, охоплений жахом.

Лопотів на вітрі золотистими полами розкішний халат. Блищала проти сонця спітніла голена голова. Хмара куряви здіймалася з–під копит ханського коня.

Без зброї, без шапки, голомозий, у барвистих шовкових шароварах і такому ж халаті, Мюрад–Гірей скидався зараз не на грізного хана–воїна, перед яким тремтів увесь Крим, а на брезклого підстаркуватого купця з Кафи чи Гезлева.

Перелякані жителі містечка шарахалися перед його конем під кам’яні загорожі. Слідом за ханом мчали нукери, ханські жінки, сини і дочки. Тупіт копит, крики, хмара куряви і пір’я з розтоптаних копитами гусей — усе це нагонило ще більше жаху на бахчисарайських обивателів, на яких звістка про напад козаків звалилась як сніг на голову.

З усіх боків чулися крики:

— Козаки!

— Урус–шайтан!

— О вай–вай, горе нам, правовірні!

— О Аллах!

Люди металися мов божевільні. Кричали. Плакали. Благали ханських воїнів не залишати їх напризволяще. Але ніхто нікого не слухав. Сліпий тваринний жах гнав хана, його численну родину і двірцеву варту геть з Бахчисарая. Швидше туди — до лісів, що темно–зеленими хмарами залягли по узгір’ях і глибоких долинах! На Яйлу, а там — до моря, де завжди напоготові стоять ханські кораблі!

Не встигли останні втікачі сховатися в лісі, як з протилежного боку, на півночі, знялася курява — то мчали передові загони запорожців. Частина їх повернула ліворуч, у вузьку улоговину, де причаївся Бахчисарай, а чималий загін, помітивши втікачів, погнав прямо на південь, на Яйлу.

— Нас переслідують! Нас наздоганяють! Горе нам! — закричали ханські жінки і діти.

Хан скреготнув від безсилої люті зубами. Страх і сором переповнили його серце. Як трапилося, що перекопський бей завчасно не повідомив його про небезпеку? Чи козаки винищили до ноги залогу Перекопу? О великий Аллах! Тепер Урус–шайтан затопить своїми воїнами весь Крим і проллє море крові правовірних! Як же ти допустив до цього, о великий Аллах!

Хан глянув на свій розшитий халат, на м’які чирики — і сором з новою силою пронизав його серце. На кого він схожий? Як насміхатиметься з нього султан Магомет, коли його вивідачі, котрі запрудили весь Крим, донесуть йому про ганебну втечу хана.

Однак роздумувати було ніколи. За півгодини козаки будуть тут!

— Вперед! — гукнув хан і перший помчав на Яйлу.

Пізно ввечері дістався до Ялти і, кинувши поводи слугам, збіг по трапу на галеру. Тільки тут відчув себе в безпеці і трохи заспокоївся. Кожної миті галера могла відчалити од берега і вийти у відкрите море, де вже ніхто не зможе наздогнати її. Але після недовгих роздумів хан скасував свій наказ відчалювати і вирішив заночувати в ялтинській бухті.

Поволі до нього поверталася здатність тверезо мислити. Страх за власне життя зник, і він почав думати про те, як зібрати військо, щоб дати Сіркові відсіч. Переодягнувшись у військовий одяг, причепивши до боку шаблю, а за пояс застромивши пістолі, він знову відчув себе ханом, а не втікачем, і його голос, коли він почав віддавати нукерам накази, набув колишньої сили і впевненості.

— Спасибі тобі, Газі–бей, за вчасне попередження! Ти врятував нас усіх, — поблажливо поплескав Мюрад–Гірей по плечу стомленого і прибитого горем салтана. — Про твоїх діток потурбуються. А ти зараз, незважаючи на втому, скачи в Алушту, піднімай людей. Хай усі, хто має коня і шаблю, їде на Яйлу! Звідси ми ударимо по козаках! Нехай алуштинський бей розішле гінців по узбережжю аж до Кафи з моїм наказом збиратися на Яйлі, а сам завтра опівдні прибуде з військом до витоку Салгіру. Звідти — долиною — ми підемо на північ і погромимо мерзенних гяурів!

До пізнього вечора хан розсилав у всі боки гінців і вивідачів і тільки далеко за північ, вкрай знесилений, зайшов до себе в каюту і важко впав на широку, застелену розкішним барвистим килимом тахту.

4

На другий день у стан Сірка на березі Сиваша почали прибувати цілі валки колишніх невільників і невільниць. Чоловіки, озброївшись татарськими луками і шаблями, допомагали запорожцям стерегти бранців, яких було майже стільки ж, як і визволених невільників. А жінки й дівчата, а також туми, тобто діти, котрі народилися у невільниць, гнали отари овець, табуни коней і череди худоби. Ця військова здобич вкрай була необхідна для зворотного походу козацького війська, бо давала в дорозі м’ясо, молоко, сир.

В суботу вранці повернувся загін, що ходив під Козлов.

Не встигла улягтися радість від зустрічі і щасливого завершення походу, який закінчився погромом багатого приморського міста і визволенням багатьох сотень невільників, як на південному сході знялася курява: прибув кафський загін.

Сірко радів: розгромлено пів–Криму, визволено тисячі людей, захоплено багато полонеників, на яких згодом можна буде виміняти ще кілька тисяч невільників. Такого успішного походу запорожці не робили з часів Сагайдачного!

Коли б повернувся загін з–під Бахчисарая, то й додому пора!

Біля Сіркового намету, розбитого на невисокому горбі, стоїть бунчук. Кошовий наказав джурі слідкувати за тінню і відзначати її камінцями. Сонце підбивається все вище і вище — і тінь стає коротшою. Ось–ось вона впаде на полудневу відмітку…

Сірко починає хвилюватися. Чому досі не повертається загін з–під Бахчисарая? Невже трапилося з ним щось лихе? Невже Семен Палій, котрий замінив загиблого Шумила, не зрозумів його наказу?

Правда, до Бахчисарая трохи далі, ніж до Козлова чи Кафи. І населений той південний край густіше — отже, і опір ворога міг бути сильніший… Та все це не виправдання! Наказ про повернення в суботу опівдні був категоричний, і виконати його потрібно будь–що!

Чому ж затримується Палій?

Сірко стоїть на горбі, перед наметом, і вдивляється в далину, в блідо–голубий, розпечений нещадним південним сонцем обрій. Але його старі, вицвілі очі не бачать там нічого, крім хвилястого марева.

Поряд з кошовим стоять отамани і значні козаки. Всі вони не набагато молодші за Сірка, і кошовий теж не дуже покладається на їхній зір. Вся надія на молодого джуру.

— Ну, Івасю, пильно дивись! — наказує молодикові. — Не видно?

Той аж шию витягнув, аж навшпиньки піднімається — обводить поглядом далечінь.

— Здається, їдуть! — радісно вигукує він. — Ген–ген знялася хмарка на видноколі!

Голос його ще невпевнений: адже то, може, вихор здійнявся!

Та хмарина росте, шириться — і сумнів зникає.

— Їдуть!

Сірко осіняє себе широким хрестом. Хрестяться й отамани.

— Слава Богу! Можна рушати додому!

Однак радість була передчасна. Раптом у степу знявся стовп чорного диму. То передова сторожа подавала знак, що йде орда. Сірко стиснув кулаки. Вилаявся.

— Чортів син — Палій! Через нього доведеться скубтися з кримчаками… Казав же — опівдні всі мають бути тут! Ось тепер маєш. Нас десять тисяч, а ординців — тисяч сорок, мабуть.

Всі мовчали. Пильно вдивлялися в хмару куряви, серед якої вже видніються татарські бунчуки і гостроверхі шапки кочовиків. Хмара поволі росте, розширюється, охоплюючи відстань у кілька верст.

— Що будемо робити, батьку кошовий? — питає сухий, з їжакуватими сивими вусами отаман Ріг. — Може, відступимо за Сиваш? Татари, думаю, не посміють гнатися за Гниле море…

— Відступати вже ніколи. Це буде не відступ, а втеча, — відповів Сірко.