Чернігівка - Костомаров Микола

Ох, боронь, Боже, й ти, Пресвятая Богородице! Ні, ні! Не буду я йому у вічі лізти; нехай краще не знає, де я та що зі мною діється! Хай собі живе з тією, що покохав, і нехай вона вірно любить його. Пошли їм, Боже, щастя! А про мене нехай зовсім забуде!"…

Стояла осіння пора, суха й ясна; дощі йшли не часто; дорога була добра, гірша тільки низинами. Їхали жваво й швидко.

Осінь у селян, звичайно, найвеселіша пора. Упорають хліб, одбувають обжинки; скрізь пісні; восени ж найбільше й буває весіль. Проїжджаючи селами, наші подорожні часто зустрічали квітчасті весільні поїзди — ішли та їхали, співаючи та гукаючи, а музика грала, додаючи веселости. Коли в’їхали в Гетьманщину, то в першому ж українському селі, що вони переїхали, побачила бідолашна жінка дружок — ішли вулицею з молодою та й співали:

Молода Ганночка, що нахилиться,—

Слізоньками умиється,

Що розігнеться,—

Рукавцем утреться.

Сумно стало Ганні від такої зустрічі: згадувалося їй її весілля: так дивно воно почалося, не дійшло до кінця, так несподівано й страшно розбилося, а їй тільки й покинуло гірку долю — слізьми вмиватися, як співано в весільній пісні.

Нарешті вони доїхали до Сосниці.

Сосницькому сотникові Андрієві Дорошенкові подали від брата Петра листа, у якому було прохання допомогти Ганні Молявчисі. Андрій зараз наказав покликати її до себе. Спочатку розпитав розпитав, чи добре з нею поводилися люди, що везли її з Москви; тоді Андрій заговорив про її чоловіка, розказав про його життя-буття в Сосниці, аж поки сосницька громада скинула його з сотництва, а сотником вибрала його, Андрія Дорошенка.

— А Молявка десь повіявся до своїх Бутримів! — додав наприкінці Андрій Дорошенко.

Дуже прикро було Ганні чути все те про свого чоловіка, але не сміла й не могла вона ні в чому суперечити. Андрій Дорошенко зауважив Ганні, що той Молявка — зовсім погана людина, і не варто за ним жаліти, коли він зазнався з іншою, не діждавшись своєї шлюбної жінки і не знаючи, де вона та що з нею діється.

Сидів тут і сотенний писар, який почав був доводити, що архиєпископ не по правді дозволив Молявці оженитися знову від живої жінки, тому що це за законом дозволяється тільки в такому випадку, коли б жінка була не знати де сім років; він радив Ганні позиватися. Ганна досі все слухала, нічого не казала, але тепер уперше озвалася й промовила, що даремна та порада: не буде вона силувати чоловіка жити з нею, коли він сам того не захоче. Андрій Дорошенко згодився з молодицею, але додав, що добре б вона зробила, коли б таки пішла до архієпископа та взяла від нього заздалегідь таке свідоцтво, що вона має право вдруге заміж іти. Ганна на те нічого не відказала.

Андрій Дорошенко разом з дружиною приголубив Ганну і прийняв за дорогого гостя, а наступного дня вранці відіслав її підводою до Чернігова.

Наближався кінець жовтня. День був холодний, хмарний; сонечко то визирне часом із-за хмар, то знову за ними сховається.

У такий день підвода, що везла Ганну, в’їхала до Чернігова через стриженський міст і повернула вздовж берега Стрижня. Ганна проїхала повз бокового входу в тайник, куди в останній день свого перебування в Чернігові вона пішла з відрами на свою біду. Ганна несамохіть здригнулася. Трохи згодом підвода стала біля Кусового двору.

Ганна злізла з воза, узяла свій вузлик та ввійшла у двір. Серце в неї колотилося, ноги тремтіли; вона боялася: чи живі ще її дорогі батько й мати, чи вже зжурилися за нею. Перша жива істота, що зустріла її, був собака, що бігав на ланцюгу по вірьовці туди й сюди. Почувши, як скрипнула хвіртка в воротях, кинувся був туди гавкаючи, але відразу впізнав Ганну, почав вищати з радощів і плазувати, силкуючися дістатися до знайомої постаті. Ганна підійшла, погладила його. Повернувшись до хати, вона торкнула добре знайомі двері, ввійшла в сіни. І тут нікого не було. Хреститься вона, ледве лепече молитву: "Господи Ісусе Христе, помилуй нас!". Береться за клямку тих дверей, що вели з сіней у світлицю. Рука її тремтить, вона довго не в силах відчинити. Коли це двері відчиняються зсередини. Перед Ганною стоїть її мати.

Скрикнули обидві відразу та й припали одна до одної.

— Мамочко! — зойкнула Ганна.

— Доненько! — вигукнула мати та почала обціловувати дочку, припадаючи головою то до одного, то до другого плеча їй. Батько щось робив у садку; наймичка, та сама, що й попереду жила в Кусів, почула радісні вигуки з пекарні, вбігла до світлиці та, побачивши Ганну, сплеснула руками, крутнулася на місці та й гайнула кудись. Вона дала знати батькові; той прибіг удвох із наймитом — тим самим, що колись у той день, як повінчано Ганну, Кусиха хотіла посилати по музику. Мати та дочка все цілувалися й обіймалися; чути було тільки зітхання та вигуки короткі. Кус перший озвався, звертаючись поглядом до ікон:

— Господи милостивий! Як же ти зі мною, грішним, милосердний, що сподобив мене на схилку мого віку любу мою дитину побачити. Тепер, Господи, якщо бажаєш мене до себе прийняти, нехай твоя воля стане! Бо вже на цім світі кращого мені нічого не зостанеться чекати. Як то чудно ти, праведний і милостивий Господи, нас і караєш, і милуєш.

Він міцно обняв Ганну за голову, цілував її довго, пригортаючи до своїх грудей, і гірко плакав.

Підійшла тоді наймичка і наймит, цілувалися й здоровкалися з Ганною. Обоє вони звикли до Кусів за багато років, стали вже як би членами цієї сім’ї і гаряче приймали до серця долю своїх господарів. І вони плакали, цілуючись із Ганною, що так несподівано прибула...

Знеможена виявами любові, Ганна сіла на лаву. Кусиха, сама не знаючи нащо, підійшла до шафи та й стала шукати, сама не знаючи чого; така вже вкраїнська натура: якщо їй на серці дуже весело, то зараз їй хочеться одного — частувати й годувати всіх навкруги. Через те ж і наймичка побігла в хижку, взяла там меду і внесла в світлицю, а тоді попрохала в господині — чи не дасть їй ключів від льоху "вточити" наливки — і Кусиха мимохіть віддала їй ключі.

— Дочко! Серденько! Розкажи, що з тобою діялося? Куди та як ти від нас пропала? Де була? Як жива зосталася та й як до нас повернулася? Ох, Боже наш, Боже! Як же то ми з батьком помучилися за тобою, Ганно, — прохала Кусиха.

— Мамочко! Таточку! — відповідала Ганна, — простіть мене, коли в чім я проти вас согрішила. Бо, запевне, грішниця я була велика, що Господь послав на мене таке лихо.

— Кажи, кажи! — знову прохали батько й мати. Наймичка та наймит, стоячи віддалік, стали прислухатися.

Ганна почала розповідати про своє лихо.

Як дійшла мова до безсоромного і злочинницького вчинку воєводи, батько схопився з місця, увесь затрусився, обличчя його почервоніло; він вдарив кулаком по столу, а тоді заридав пекучими слізьми. Тяжко боліло вражене батькове серце, обурювалася душа за потоптану достойність людську. Заспокоївшись трохи, вимовив:

— Бідна наша головонька! Нещаслива наших людей доленька!

А коли Ганна розповіла про те, як її привезли в підмосковну вотчину і там силоміць вінчали з холопом, це знову страшенно роздратувало і безмірно обурило батька.

— О єретичні сини! Куди вони затягли нас, бідних! — скрикнув він, і не можна було відразу зрозуміти, про кого він каже.

Коли ж дочка, розповідаючи все по порядку, дійшла до того, як, утікаючи від Чоглокова, прийшла до Дорошенка і той поклопотався за неї, Кус промовив:

— Єдиний свій чоловік знайшовся на чужій стороні при лихій годині! Сам нещасливий, а споглянув на чужу нещасливу долю. Дай, Боже, йому щастя-здоров’я! Якби його там не було, до кого б вона втекла, до кого б вона прихилилася між чужими людьми-ворогами!

Ганна розказала, що коли виїздила з Москви, дяки обдерли її лиходія Чоглокова.

— Та й тільки! — вигукнув батько. — Покарали ж!

— Мало йому буде — спалити його на жару або живцем шкуру з нього злупити! Усе б ще не по заслузі йому було, — лютувала Кусиха, бо, слухаючи оповідання Ганнине, дуже розсердилася, хоча сама вона була добра і не могла зробити нічого такого, про що говорила.

Ганна розповідала далі, що перед від’їздом її з Москви Дорошенко повідомив їй про новий шлюб Молявко-Многопіняжного з іншою. При цьому Ганна заплакала і закрила обличчя руками. Батько насупивсь і повісив голову. Кусиха почала докоряти стару Молявчиху, приказуючи, що все це вона так підлаштувала, направила свого сина покинути при лихій годині і забути свою дружину, що зникла.

— Бог те знає, — вимовив Кус, — може, й не стара; може, сам молодий якось провідав, що його жінка з іншим повінчана. Адже ж: як би пак його з другою повінчали, коли б не знали певне, що перша його жінка сама вже повінчана з іншим?

— Я його не винувачу, — сказала Ганна. — Запевне, йому довели, як на долоні, що я з іншим повінчана, і він те ж зробив. Чим він винен? Моя доля нещаслива винна.

Та й заридала знову.

— Авжеж! — дратувалася Кусиха. — Щоб його душа так пролилась уся, як оце через нього ллються сльози моєї дитини!

— Баба, як є баба! — промовив Кус. — Сама не знає, на кого сердиться. Правду повідати — чи винен він, чи ні — того не знаю, а коли винен, то все-таки менше від усіх.

— А хіба ж вона чим винна проти нього? — запитала Кусиха.

— Тато правдивіший, — відказала Ганна. — Ні в чім, ні в чім він не винен. Дай, Боже, йому доброго здоров’я та щастя з іншою, аби тільки вона його щирим серцем так любила, як я. Не судив нам Бог укупі жити, а я йому не те, що нічого злого не жадаю, а рада б іще хоч яке лихо перебути, аби йому добре було!

— Випила ти добрий ківш лиха, дочко! — продовжувала Кусиха. — Не дай, Боже, куштувати його за такого поганця, що відвернувся від тебе і наплював на тебе!

Кус додав і своє слово:

— Я бачу, що цей молодець дуже здатний і зумів собі стежку протоптати. З простого рядовика — нашого брата — піднісся у панство, сотником одразу став! Та зась! Зазнався, мабуть, скоро. Скинули, кажуть.

— І я чула, — сказала Ганна. — Скинули, а Дорошенків брат — сотником у Сосниці.

— Єму сількісь![58] Із багатою панною оженився, з Бутримівною. Це люди багаті, — зауважив Кус.

— Буває, тату, що з бідною приязніше шматок житнього хліба гризти, ніж із багатою смачний обід їсти та дорогі напитки вживати. Нехай же обминає його, Боже, недобра доля! — промовила Ганна.

— Та як же це? — дивувалася Кусиха. — Ганна йому жінка була, а тепер уже що ж вона: не жінка йому стала, чи як?

— Я йому жінкою і лишилася, — продовжувала дочка. — У мене лист є від патріарха з його Приказу даний: те вінчання, що на мене в Московщині силоміць наложили, не вважати за вінчання, а мене вважати за жінку Молявці-Многопіняжному.