Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
Михайло Михайлович не поспішав. Він збирався тікати на південь від суворої чернігівської зими і тому тільки наприкінці листопада вибрався з дому Все ж застав ще на Капрі Леонтовича і переконався, що доведеться кілька днів змарнувати на прогулянки з своїм знайомим, якому він в силу обставин був дечим зобов'язаний на Україні. А проте перші дні й не слід було сідати за роботу.
Коли проходили по садку, у вікні вілли з'явилася широкоплеча постать Олексія Максимовича. Розтягуючи слова, незадоволено і повчально він промовив:
— Не ходили б по горах... Зовсім зіпсуєте собі серце. Михайло Михайлович засміявся.
— Не буду, Олексію Максимовичу, не буду... Хоча втома моя вже зникає і мені хочеться в Анакапрі. А сьогодні погуляємо трохи над морем, човна візьмемо.
По дорозі, далеко попереду, вони побачили двох жінок, теж приїжджих, що були знайомі Леонтовичу і бажали познайомитися з Коцюбинським. Вони були зайві, і чоловіки звернули на іншу дорогу, щоб не зустрітися з ними, хоча жінки вже й бачили їх. Леонтович другого дня вранці виїздив на батьківщину і в нього були справи до Коцюбинського.
В розмовах з Леонтовичем Коцюбинському доводилось бути майже дипломатом, стежити за кожним своїм словом, наперед його обмірковувати, уникати зайвої щирості і водночас бути цілком правдивим. Він признавався собі, що не звик тримати себе в такому режимі.
Кілька років тому, коли Коцюбинський повернувся з маєтку Чикаленка, де відпочивав на запрошення хазяїна, Леонтович настирливо запрошував його до себе в маєток на Полтавщині. Але він поклав собі за принцип не погоджуватися більше ніколи на подібну гостину і відмовився. Відмовлятись довелося листовно, і він зіпсував собі день, міркуючи над дипломатичною фразою відповіді і посилаючи сам себе до біса за свою надмірну делікатність. Приводу для різкої розмови не траплялося. І навіть, навпаки, Леонтович уживав усіх заходів, щоб заслужити прихильність Коцюбинського, і завжди, коли гурт друзів Михайла Михайловича робив йому якусь важливу послугу, Леонтович умів завжди докласти до цього й своїх рук...
Весляр — бородатий капрієць, з бронзовим сухим обличчям, в панамі і босий — налягає на весла. Затока злегка брижиться від теплого південного вітру. Сонце пече в обличчя, але спеки немає.
— Олексій Максимович влаштовує для мене велику пескару... Це буде чудово! Ми, з України, не бачили нічого подібного.
Весляр дужче налягає на весла, і на його оголених литках надимаються вузлуваті жили. Леонтович мовчить. Сьогодні в нього поганий настрій. Обличчя його напружене і зосереджене. Хвиля хльоскає в човен, і він сковзається по ній легко і граціозно. В капрійця — спокійне, суворе обличчя, а постать, руки і ноги напружені, зібрані для пружного й дужого руху. Михайло Михайлович раз у раз кидає на нього погляд, немов вивчає його рухи.
Нарешті Леонтович зважується:
— Я так і не маю,— говорить він, немов продовжує вчорашні і позавчорашні розмови, — відповіді від вас, Михаиле Михайловичу: що ж робити мені — писати чи кинути?..
Він сподівається, що Коцюбинський відразу ж обуриться з його вагань і гаряче почне його вмовляти продовжувати роботу. Коли ж Михайло Михайлович остаточно розчарований в його творчих перспективах, то він, звичайно, зробить паузу, подумає і стиха почне говорити, що, мовляв, звичайно, Україні бракує письменників і т. д. Поставивши своє запитання, Леонтович чекає мить, другу, але тепер почуває, себе легше.
Коцюбинський мовчки дивиться на весляра. Тепер човен ледве рухається за хвилею. Капрієць смалить люльку і мугиче собі якийсь мотив. Немає й сліду його чудового напруження. Леонтович чекає. Михайло Михайлович витримує достатню паузу і починає говорити про те, що українському народові бракує письменників...
А втім, вони зовсім не посварились і навіть не сперечалися. Леонтович був багач і спадкоємець мільйонера. Але тут мова йшла не про капітал, а про художню якість, а він був на острові досить, щоб побачити, якою повагою й авторитетом користується навіть між чужими людьми, серед яких є літератори з світовим ім'ям, його чернігівський земляк. Дискутувати він не хотів ще й тому, що боявся, щоб Коцюбинський не почав радити йому писати про революційний рух, як це робить він сам. Він же заперечувати подібних порад не міг би, але не міг би й пристати на них, бо ж внаслідок заворушень на селі він уже не раз мав величезні збитки, та й від страйкарів на цукроварні зиск був не кращий... Бог з ним, з тим революційним рухом... дасть бог, він ширитиметься тільки в межах літератури...
Потім, уже на березі, в кав'ярні над самим морем, пригубивши келих з прохолодним напоєм, Леонтович сказав:
— В Чернігові зараз, певне, завірюха... А потім подумав і додав:
— Давно вам слід покинути Чернігів... Ми б допомогли вам влаштуватися добре в Києві...
Михайло Михайлович думав, що відповісти, його врятували дами, знайомі Леонтовича. Вони з'явилися біля їх стола, і Леонтович мусив запросити їх до компанії. Розмова вмить пішла в іншому напрямі. Дами скаржилися, що їхні чоловіки все частують їх телеграмами з Росії і відкладають через різні справи свій приїзд.
Потім хвалилися своїм успіхом: всесвітньовідомий рибалка-красунь Спадаро сьогодні катав їх на човні і вони навіть матимуть його фотографії...
Довідавшись, що Коцюбинський любить квіти, вони голосно зраділи і пообіцяли принести йому найкращих капрійських квітів, чим мало не перелякали Михайла Михайловича. Він сподівався після завтрашнього від'їзду Леонтовича почати напівзатворницьке життя в своїй кімнаті. Але все ж Коцюбинський був задоволений з прогулянки. Був чудовий день, дами без угаву цокотіли і немов становили бар'єр між ним і Леоптовичем, який багато про що хотів би говорити з Коцюбинським, але при сторонніх людях не міг. А крім того й безперестанку мусив відповідати на запитання дам. Він трохи нервувався, і одна з дам зауважила:
— Володимир Миколайович сьогодні не в гуморі.
З прогулянки Михайло Михайлович повертався в піднесеному настрої. Він не міг без сміху згадати знайомих дам Леонтовича, якому вони, самі про те не знаючи, псували останні години перебування на острові.
"Так тобі й треба,— думав собі Коцюбинський,— пильнуй своїх акцій та маєтків і не пнися в громадські діячі і митці..."
В той же день Коцюбинський написав листа дружині і просив якнайшвидше надіслати закладну Леонтовичу. В нього були давні борги, яких він і досі не спромігся повернути.
Часто вечорами збиралися в Горького. Приходили Прахови, Бунін з своєю вродливою дружиною, Ганнейзер, зрідка П'ятницький. Звичайно, бували й інші, що часто приїздили сюди, щоб побачитися з Горьким, Одного разу приїхала навіть ціла велика делегація вчителів. Михайло Михайлович знайшов серед них людей з України. Ці люди добре знали його твори, але особисто ніколи його не бачили і не сподівались зустріти свого улюбленого письменника на Капрі.
Прибула новина — "Сашка Жигулев", роман Леоніда Андреева, модного і винятково популярного письменника в ті роки. Вирішили читати разом. Сходилися в Горького у вітальні і читали по черзі. Але роман нікому не сподобався.
— Слабко... Погано, наспіх зроблено... — висловив думку Коцюбинський, — Андреев продовжує давати недоноски.
З ним погодилися. Тут андрєєвщина ніколи не була в пошані. Нові оповідання Буніна, прочитані автором, були приємні. Сподобалася "Хорошая жизнь".
Часто сходилось цікаве коло літераторів і читалися свіжі художні твори. Два вечори читав Олексій Максимович, і Коцюбинський писав до дружини захоплені відгуки про ці вечори. На острів приїздила і літературна молодь. Слухали й її. Приїздили видатні літератори, надходили газети, журнали і всі книжкові новини. Часто пізньої ночі, коли небагато залишалося вже й до світанку, Михайло Михайлович, хоч переживав часто безсонні "нічниці", виходив у садок і бачив у вікнах кабінету Горького тьмяне зеленаве світло. Олексій Максимович перечитував гори газет, книжок і творів, надісланих йому молодими авторами з усієї далекої Росії.
Острів збирався святкувати різдво. Знайомі посилали один одному подарунки, квіти. В Горького, якого добре знали капрійці, всі столи були заставлені подарунками — вином у великих і малих пляшках, фруктами, квітами, оксамитом місцевого гаптування, вишиваними ляльками, перснями, підсвічниками, серветками і т. п. Коцюбинський засумував за різдвяними українськими ночами. Він теж одержав від якихось невідомих людей чудовий букет троянд і фіалок. Невідомі люди поздоровляли його. Напередодні різдва вночі на віллі зійшовся постійний гурток знайомих. Пішли гуляти по місту. Михайло Михайлович писав про цю прогулянку своїм близьким до Чернігова:
"Ніч тиха, зоряна, тепла, святочна ніч. В костьолі повно людей, шість ксьондзів ревуть, органи грають оперні мотиви, а серед богомольної публіки в церкві бігають маленькі собачки та вичісують бліх. Вже як. ми йшли до церкви, гори тріщали від петард, які щохвилини вибухали вогнем. Тепер на самому порозі церкви стріляли петарди, і дим од них влітав до церкви і мішався з димом кадильниць. По дванадцятій служба в церкві скінчилась, і публіка висипала на площу... І тут тільки почався справжній парад. Хлопці почали пускати петарди і всякі тріскучі вогні. Летить така петарда в повітрі, тріскає над головою і, окружившись вогнем, наче золотими кучерями, падає на землю, крутиться і стріляє, наче з рушниці. Діти біжать на вогонь, топчуть його ногами, лізуть у саме пекло — а над ними летять уже сотні петард і стріляють між публікою так, що лякають жінок, та й чоловіки тікають. Дим устилає площу, вона вся в вогнях, дихати нічим і гвалт стоїть неможливий. Вже не сотні, а тисячі, може, петард вибухають у повітрі. А під ногами, серед вогню і диму, мелькають тільки чорні силуети дітей — здається, що то не забава, а справжня війна. Усі веселі, щасливі, у мужчин в петельках квітки, а дами з букетами. Збоку чуєш серед неможливого ґвалту якийсь безпорадний голос російського обивателя; "Ах, боже мой! и ни одного городового".
Така забава триває цілу годину. Тріщить площа, стріляють гори, а зорі над ними такі великі, наче ракети. Врешті з вузенької вулички, з склепіння, як з катакомби, показалася процесія: цілий ряд ліхтарень на довгих палках, за ними йдуть "дзампаньяри" (пастухи з Абруцци) і грають стару, як християнство, пастораль-новену на своїх старовинних інструментах — козі і дерев'яних дудах.
