Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід

На ногах постоли, високо по нозі перев'язані ремінням, чорні плащі, голови без брилів і сухі, суворі обличчя. За ними маленький кучерявий хлопчик несе повний квіток кошичок, а в ньому лежить гола дитинка — Христос, звичайна лялька. Над хлопчиком несуть круглий єгипетський парасоль з довгою бахромою, а далі з співом іде публіка.

Переходять через площу, серед диму і тріску петард, і щезають у церкві. За півгодини з другої вулички виходить ще одна, більша, процесія, з ліхтарями, свічками, музикою й співом — і тільки та різниця, що Христа несе не хлопчик, а найстаріший на Капрі столяр, що грає роль Иосифа. Ну, думаю, добрі порядки: тут цієї ночі діва Марія народила двійню. Але ходжу за процесією по вулицях, і мені весело. Думаєш: яка це все старовина, старіша ще за самого Христа... Колись люди носили отак ідолів, потім Христа. І почуваєш себе одною з ланок великого кільця людського життя".

Вдень на віллу з'явилися музиканти: високий, сухий перукар, крамар, рибалка й одноокий візник. Вони прийшли в гості до Горького. Мелодії їх квартету добру годину невгавали на віллі. Пили вино, співали, потім грали й співали.

Новий рік зустрічали в Горького. Читали нові твори. О дванадцятій годині пили шипуче вино й поздоровляли один одного. Олексій Максимович обіймав Коцюбинського й бажав йому нового року, повного щастя по вінця. Михайло Михайлович був зворушений. Він бажав бодай ще один раз приїхати сюди, на цю гостинну віллу, і не був певен, що йому пощастить... Раз у раз більшого ремонту вимагало його серце, по-старому не розв'язані залишалися життьові вузли і немов нічого не ясніло в його чернігівській самотності...

В кишені лежав свіжий лист від Марини з такими ж побажаннями, які чув він допіру за столом. Від листа немов струмувало тепло і невидне для інших проміння.

Вранці він писав їй:

"Доброго ранку, моя люба. Цілую. Я зараз побачив тебе так яскраво, до ілюзії. Ранок. Ти допіру встала і йдеш до їдальні в білій ранковій блузі. Ти така свіжа, рожева від сну. Дивишся на мене тим особливим твоїм поглядом, що так чарує мене, і підставляєш обличчя для поцілунку. Нам весело. В мені так і співає щастя.

Як я тебе люблю, який я щасливий, що ти моя, довгождана, єдина, сильна і хороша любов моя".

Такою вона була уві сні. Потім він думав про її листи, то бадьорі, повні надій, то пройняті сумом І безпорадністю. І розумів одно: в неї багато бажань і почуттів, та мало сили і життьової науки.

Часто Олексій Максимович заходив до Коцюбинського, і вони разом ішли гуляти по острову. Відвідували знайомих, прогулювались човном по затоці, ходили берегом і збирали квіти. Іноді в словах Михайла Михайловича, що був здебільшого веселий. Горький ловив відтінок суму і пригніченості.

Якось, гуляючи на березі, вони дивились на рибалок. що метушилися біля волоків. Михайло Михайлович був веселий і балакучий. Він навіть виглядав здоровішим і. здавалося, не мав на що скаржитися. Підійшли ближче до рибалок, що голосно гомоніли між собою. Здалеку, з другого гурту рибалок, пролунав одинокий вигук, що повторився кілька разів. Коцюбинський перестав розмовляти і почав прислухатися. Вигуки припинилися, а він все ще стояв на місці і чогось чекав. Потім вони пішли далі, але Коцюбинський мовчав і щось обмірко вував.

— Я знаю, Михайле Михайловичу,— промовив Горький,— ви почули в мові рибалок слово, що нагадало вам подібне ж українське слово, і тепер ви над цим думаєте...

— Так,— відповів той,— я це почув... Чудно... Воно нагадало мені про український степ...

Потім усю дорогу він більше мовчав і був зосереджений та замкнений. Олексій Максимович розумів: його друг раптом засумував за своєю Україною...

Тепер Олексій Максимович ще частіше заходив до кімнати Коцюбинського, запрошував його до себе. Вони розповідали один одному докладні плани своїх творів, над якими почали працювати.

Щоб розважити приятеля, Олексій Максимович влаштував для нього велику пескару — рибну ловлю на морі.

Вночі рибалки вивезли в затоку довгу — кілометрів: на шість — линву з гачками і закинули її глибоко в воду. Раннім ранком три величезні баркаси й з десятеро рибалок уже чекали біля берега на Горького й Коцюбинського. З ними прийшов ще дехто із знайомих чоловіків, запрошених на пескару. Відпливли на море до закинутої линви. Михайло Михайлович, якого Горький ше в попередній його приїзд на Капрі навчив ловити рибу, полюбив рибальство, і тепер захоплено і нетерпляче метушився біля кінця линви, бажаючи швидше її підіймати.

Лише розвиднялось, і сонце ще не вставало з-за гір

Море лежало спокійне й покірне. Ранкова прохолода бадьорила тіло. Олексій Максимович підійшов до линви, торкнувся її рукою і, глянувши на Коцюбинського і дужих рибалок, засміявся. Всім стало весело. Рибалки почали перекидатися жартами.

Рушили, і жарти враз припинились. Не легкою справою було тягнути товсту намоклу линву. Коцюбинський і Горький та все їх товариство допомагали рибалкам тягнути. Спочатку здіймали з гачків летючих риб, їжаків, морських зірок. Та ось витягли величезного, довшого за людину, морського вугра. Він вигинається гадюкою, ніяк не дається в руки. його б'ють по голові залізним шворнем, він вмить в'яне й потрапляє на купу риби в човні. Дедалі різноманітніша й багатша на форми і колір з'являється на гачках риба, Коцюбинський вражений багатством і дивовижністю її форм. Він швидше втомлюється, ніж устигає її розглядіти. І навіть уже досвідчений на пескарі Олексій Максимович з комічною серйозністю копається в риб'ячій купі і задумливо хитає головою.

Цілими годинами підіймають з дна довжелезну линву — і на поверхню виринаюгь з морської безодні невеличкі одчайдушні акули, спалахує дивним вогнем своєї луски риба-чорт, вугрі, летюча риба і сила іншої, невідомої багатьом присутнім риби. Минає година за годиною, а линві немає кінця. Михайло Михайлович і Олексій Максимович поступаються місцем рибалкам І стають осторонь, щоб трохи відпочити. І вчасно. В цю мить линва рветься, і серед рибалок зчиняється метушня. Піймалось щось таке велике, що порвало й снасть. Швидко сновигає по воді човен і справа налагоджується. З великим трудом на поверхню моря витягають велику, понад два метри, акулу. Вона виривається, як скажена, і намагається перекинути човен. Починається боротьба. Рибалки сміливо накидаються на неї, б'ють її обухом і залізом. Приголомшити її не щастить. Вона б'ється в воді, і бризки спіненого моря летять на людей у човні. Акула важко дихає широчезною пащекою з трьома рядами зубів, а її яскравозелені очі світяться ненавистю до людей. Очі привертають увагу Коцюбинського. Вони без зіниць, глибокі, світяться як самоцвіти. Йому спадає на думку, що жахливим сяйвом очей хижак примушує свою жертву в темних глибинах моря застигати на місці. Певне, вона важить пудів з десять, і сила її величезна. Десятеро рибалок не можуть з нею впоратися. Все ж її обплутують канатом, прив'язують до човна, і знесилений хижак пливе за човном.

Коцюбинський збоку дивиться на Горького. В Олексія Максимовича збуджене обличчя, він оглядається на Коцюбинського і якось полегшено беззвучно сміється. І лише тепер помічає Михайло Михайлович, що вся ця коротка і напружена боротьба пройшла серед цілковитого мовчання, властивого тільки безмежній ненависті.

Закінчили витягати линву тільки через шість годин. Заїхали до печери в скелях над морем. Втоми не відчувалося. Сніданок у печері, з вином і піснями, з жартами і танцями рибалок. Олексій Максимович жартома називав сьогоднішню пескару воєнним походом, що закінчився щасливо, і ворог зв'язаний пливе за кормою переможців.

Тільки надвечір повернулись додому.

День залишив по собі в Михайла Михайловича яскраві, незабутні враження.

Ввечері за обідом їли м'ясо акули і вугрів. Прийшли ще знайомі. Знову згадували пескару і чудесний день на морі. Розходились о дванадцятій, Михайло Михайлович дякував Горькому, а Олексій Максимович, обіймаючи приятеля за плечі, своїм приваблюючим ласкавим баском говорив:

— Акулу не забули, Михаиле Михайловичу... Як виверталася, проклята... Витягли, зв'язали...

Несказанно глибоке небо розкинулося над затокою і струмувало над нею самоцвітне, зоряне сяйво. Накинувши наопашки пальто, Михайло Михайлович довго й самітно ходив по садку вілли. Цвів мигдаль. Коцюбинський нахилив до обличчя всіяні квітами гілки і довго не міг відірватися від них.

Потім кілька годин з насолодою працював за своїм столом.

А з дому йому надходили листи, короткі і недоговорені. Дітей Коцюбинський любив і завжди піклувався за них, за сліпу непрацездатню матір і кволу улюблену сестру Лідію. Рідко бувало, щоб у родині хтось не захворів, особливо зимою. Він просив писати частіше і докладніше про всіх. З педантичною ретельністю він вчитувався в листи дружини. Щось було в них неясне, наче приховане. Несподівано він відкрив, що написані до нього листи по кілька днів не здавалися на пошту. Нервувало його й те, що дружина в листах домагалася від нього докладного звіту про його знайомих і про його розпорядок часу. З його листів дружина була неза-доволена, часто вважала їх кумедними і, не вагаючись, глузувала з них у своїх листах. Михайло Михайлович був стриманий. Він знав, що Віра Іустинівна часто пише своєму давньому приятелеві Василевському, але з делікатності в листах не висловлював свого невдоволення з цього. Від'їжджаючи на Капрі, просив тільки, щоб не возила дітей у свята в гості на хутір Василевського. Він не хотів, щоб вони були з ним знайомі.

Він знав, що його дружина була знайома з Василевським більш як двадцять років тому. Знав, що Василевський ще тоді був безіямно закоханий у Віру Іустинівну, але не мав сили і змоги порвати свій невдалий шлюб з дочкою одного свого приятеля. Після одруження Віри Іустинівни Василевський немовби нічим уже не виявляв своїх почуттів до неї. В нього були діти, маєтки, клопоти. Потім щось змінилося в їх стосунках.

Коцюбинський не пам'ятає, коли саме вперше він довідався про їх взаємне листування. Він зневажав цього панка і жодного разу не поцікавився змістом його листів. Василевський мав маєток недалеко від Чернігова і, коли приїздив до міста, відвідував родину Коцюбинських. Михайло Михайлович майже ніколи не виходив під час візиту цієї людини з свого кабінету.