Харків — 1938 - Ірванець Олександр
Столики котилися собі повільним темпом, розпорядники вже вирізали ножами м’ясо й начинку і роздавали в руки, які тягнулися зусібіч, проте без великого тлуму. Печеня загорталась у грубий промаслений папір, який теж рулонами лежав на нижніх поличках попід столиками. Їсти печеню можна було руками — і саме так робила більшість, вкидаючи масними пальцями шматки просмаженої плоті собі до ротів. Дехто відходив убік або навіть завертав у бічні вулички, шукаючи менш залюдненого місця, лавочки чи бодай ґанку зі сходинкою-приступкою, на якій можна було присісти й кілька хвилин у відносному спокої насолодитися смаком карнавального частування. Окрім паперу, при столиках були ще й металеві баняки із хроном, гірчицею та новомодним помідоровим соусом "кетчуп", що його теж нещодавно привезли до Харкова американські інженери з тракторного заводу. Хто хотів, тому розпорядник густо квецяв до м’ясива і вибраних приправ. Багато із м’ясоїдів мали з собою заздалегідь приготовані шматки хліба — бо у частуванні печенею під час карнавалу хліба не було передбачено. "Хто знав біду, той м’ясо їсть без хліба", — жартували з цього приводу старші, а підлітки й дітлахи здивовано витріщали на цей жарт очі, не розуміючи його сенсу. В їхньому житті хліба не бракувало ніколи.
Перші столики швидко спорожніли, і розпорядники відкотили їх убік, щоб дати шлях наступним. Наступні, повільно порожніючи, продовжували свій рух, щоб за кількадесят метрів і собі відкотитися на хідники та в підворіття, де їх потім забирали міські служби. Штовханини біля м’ясива не було — всі добре знали, що частування вистачить, ще й залишиться. Столичні безхатьки часом запасалися печенею на кілька днів, і тоді вже санітарним інституціям був черговий клопіт — уникнути отруєнь, бо ж холодильників у безпритульних не водилося.
Тим часом на даху вже робилося доволі зимно — нічний вітерець поступово посилювався, і бляха, на якій сиділи дітлахи, відчутно холодила знизу. Сергійко трохи перехилився уперед, боязко притримуючись за хитку огорожку з грубого дроту, яка обмежувала простір покрівлі. Зиркнув униз, плюнув — зовсім автоматично, бо як же не плюнути, коли ти над усіма зверху, — і перевів погляд на дівчинку. Потягнув носом повітря — знизу вже долинали пахощі печені, дедалі потужніші щомиті.
— О, там вже й м’ясо їдять. Ходімо. Гримкотливими широкими кроками діти перейшли до дверей на горище і, вже спускаючись досередини дому, почули з боку вулиці різке лящання пострілів. Обоє подумали, що це розпочався феєрверк, і швидко побігли сходами донизу, часом перестрибуючи одну-дві приступки. Аж при самому виході, на першому поверсі Сергійко спинив дівчинку, яка вже налягла була на клямку дверей:
— Стривай. А тепер ти мені щось покажи. Ми ж так домовлялися.
Дівчинка набурмосено озирнулась на нього, ще сильніш натисла на двері й, ступивши однією ногою назовні, швидко розвернулась і коліном іншої ноги різко стусонула хлопчину в пах. Сергійко аж гикнув від несподіванки і вхопився обома руками за вдарене місце. Дівчинка швидко заляпотіла сандаликами по внутрішньому дворі, і лише уривок її сердитого реготу долинув до хлопчика вже з брами. В очах йому пролітали колами мерехтливі невиразні сіро-фіолетові іскри. Та це був ніякий не феєрверк.
Отямившись трохи від болю, Сергійко й собі вибрався на вулицю.
Після возиків з печенею за невеликий час по Сумській крізь святкову юрбу проїздили ще й гарно прикрашені підводи, з яких убрані в однакові костюмчики юнаки та дівчата розкидали навсібіч цукерки "Рещен". Це був посильний внесок прем’єра, відомого цукрового й кондитерського магната, у святкування ХаПеКа. Цукерки були доволі смачними, хоча справді шоколадних серед них було небагато, переважала "Корівка" з молочно-карамельної суміші, на вигляд як добре господарче мило. Та діти й безпритульні з задоволенням набивали кишені дармовими солодощами, і дорослі теж брали по кілька цукерок — придадуться, десь потім до кави з’їсти.
***
Візник залишив своїх пасажирів на вулиці Клочківській, біля зоопарку, обійшовши який, можна було попід Держпромом вийти на Площу Народу. Роззирнувшись, легко було зауважити, що в тому керунку суне чимало народу, вбраного переважно у карнавальні костюми, дивні й чудернацькі, в масках і з розмальованими фізіями! Замішавшись поміж них, неважко було дістатись до самого центру міста цілком непоміченим. Бо натовп перебиранців усе наростав, неначе снігова куля, поповнюючись новими й новими дивацьки вбраними людьми.
Були то Ангели Божі, Цигани, Маври, Козаки, Ведмеді, Спудеї, Чорти, Відьми, Русалки, Пророки, Отці Василіани в чорному, Жиди, Пігмеї, Повії, Улани, Легіонери, Пастушки, Ягнята, Каліки, Божевільні, Прокажені, Паралітики на Роздорожжу, Вбивці, Розбишаки, Турки, Індуси, Січові Стрільці, Волоцюги, Кобзарі, Металісти, Самураї, Дармограї, Сердюки, Олійники, Мамелюки, Яничари, Манкурти, Ветерани, Афганці, Багатодітні сім’ї, Сарацини, Євреї, Негри, Патриції в тогах, Хвойди, Писарі, Брехуни з висолопленими язиками, Дебіли, Козаки-Запорожці, Піхота, Музики, Магометани, Маланки, Маланці, Діптянки, Блудниці, Гуцули, Троянці, Сармати, Етруски, Гіппі, Сліпці, Трембітарі, Фіндюрки, Святі з картонними німбами, Гетьмани, Ченці, Панки, Клошари, Цьохлі, Трубадури, Різники, Юристи, Хапуги, Пияки, Лікарі, Ледарі, Араби, Кацапи, Опришки, Отці Домінікани в білому, Шльондри, Герої, Пиворізи, Мочиморди, Салоїди, Голодранці, Дуболоми, Сажотруси, Козолупи, Недоріки, Менестрелі, Проститутки, а всіх інших перелічити просто неможливо…
По периметру площі працювали ятки і розваги, а щогла додавала всьому простору стрімкості й розширу. Згори, від Сумської людське море теж потроху втікало у велику западину Площі Народу, змішуючись із рядженими-перебиранцями й від цього створюючи якусь несамовито барвисту, яскраву, блискітливу, іскрометну спільноту. Здавалося, в сю мить у світі можливо все — немає нічого такого, що не підкорилося б могуті цього вільного, великого і сильного народу!
Саме таку мить і сприйняв Симон Васильович за назрілу революційну ситуацію. Онде від Сумської ліворуч навіть яскраво освітлена машина звернула у Площу, і кінокамера на ній, і світить вона яскравими прожекторами. Коли ж, як не тепер?!
Він озирнувся і кивнув Василеві. Пора!
Скинув із пліч на руки ад’ютантові кошлату кирею, здер з голови ненависну пекучу папаху, відкинув її убік і, на ходу одягаючи кашкета, збіг сходами на край майданчика.
— Народе! Народе Український!
Він завмер, вдихаючи на повні груди для набуття потуги голосу, яким зараз мав проголосити блискучу промову, запальну і закличну, яка миттю заполонить серця усіх, хто її почує, й подвигне їх на негайну, невідкладну дію!
Люди плинули зусібіч, уздовж огородженого помосту. Дехто озирнувся, зупинився — онде це іще хтось хоче виступити зі своїм підготованим номером?.. Петлюра почав промовляти, і декілька голів обернулося, прислухалося. Зупинилося з кілька десятків людей, підняли свої погляди на промовця. Василь, стоячи із киреєю в руках біля підніжжя майданчика, підняв кинуту шефом шапку, вслухався —ану ж бо, що вони скажуть? Раптом і справді подіє на них запальне закличне слово?
А з юрби долинало:
— Диви-диви, куме, як онде дядько вбрався? Це він Петлюрою вдягнувся чи що? Схожий-таки. І кашкет старий, високий, і френч ще того крою.
— Ага, справді схоже, бо це ми з тобою ще пам’ятаємо Петлюру. А для молодих теперішніх він хто?
— Він для молодих — особа з підручника історії.
— Та й то там так написано, що нічого не зрозуміти…
— Петлюра? А хіба він ще живий? Чи це актор переодягнений. Казали ж, ніби його в Парижі ще позаторік застрелили…
— Щось дядько сказати хоче… Послухаємо чи до парку на каруселі підемо?
— Ні, це навряд чи він. Хоча й схожий…
— Не дуже то й схожий…
— Хто? Хто це такий? Отой, що промовляє. Чого він хоче?
Тим часом Петлюра знову захопив на повні груди повітря і ще раз оглянув люд попід настилом-підвищенням. Дивовижні й різні люди заповнювали простір площі. Онде товстун у атласній лискучій москвинській косоворотці, а біля нього цибата руда дівчина і хлопчина з тазиком у руках. Навіщо йому тут тазик? Позад них якийсь дуже по-народному вбраний брюнет у розшитому кептарі штовхає довгого й важкого інвалідського возика, у якому напівлежить дуже стара жінка у розкішному народному одязі й з маленькою медалькою на грудях. Слідом чоловік середніх літ веде за руку понуру щербату дівчинку з рудуватими, ніби фарбованими кучериками. Онде якісь молоді військові з дівчатами попід ручки чи й за ручки. Моряки у білих мундирах. Молодиці-містянки в яскравих сукнях і плащах, з шаликами на тонких тендітних шиях. Наближається авто, з якого світять прожектори й молодик із котячою мордою час від часу зазирає в об’єктив. Якийсь повнявий чоловік у чернечому сірому довгому одязі сторониться від авта, лівицею притискаючи до грудей свою торбину, а правою рукою кладучи хресне знамення у бік автомобіля. Біля нього молодший, з портфелем, а за ними ще якась дівка-циганчук тулиться, вся у чорному, засмальцьованому. Вигулькують і знову зникають у юрбі голівки безпритульних із замурзаними мармизками, сміхотливі й зухвало-безжурні. Проходить пара — він грубуватий і поважний, а вона мала, тендітна білявка. На руках білявка тримає велику білу кішку з сірими плямами. Що вони з кішкою роблять на карнавалі? Носатий молодик у штанях, заправлених у черевики, і собі спинився під самою трибуною і трохи роззявив рота, закидаючи догори аденоїдного м’ясистого носа. Брюнетка в довгій вузькій спідниці кидається до чоловіка у шкірянці й з кінокамерою на плечі, гукає "Алексе!" і бачить поряд з Алексом Сейні високу худорляву актрису Кролевицьку. Інший Алекс — Алексіс де Шат, ельзасо-лотаринжець, асистент фрау Ріфеншталь, змінює об’єктив на найкращий, найдосконаліший, той, що зафіксує все-все у найменших деталях. Такий новий супероб’єктив, наприклад, від Карла Цейса. Адже можливе таке? Хронологічно ніби збігається…
Методичні вказівки щодо вивчення роману в курсі сучасної української літератури для старших класів загальноосвітньої школи
Насамперед слід зосередити увагу учнів на загальній темі та ідеї роману: державній величі У.Р.С.Р., її визначній політичній ролі на Европейському континенті і в цілому світі.
