Харків — 1938 - Ірванець Олександр

Ти летиш на коні, з шаблею наголо, о, яке незабутнє відчуття, коли здалеку піднімаєшся у стременах, подалі відводиш лезо шаблі за плече і потім з розмаху, попередньо видивившись, різко опускаєш її на ключицю супротивника. Рука пам’ятала той легкий удар віддачі, коли кістка ламалася і лезо проходило далі, униз і вбік, розтинаючи тіло ворога, часом від плеча аж до пояса, той запах пінистої крові в морозяному повітрі, ту веремію поєдинку, коли навколо тільки встигай відрізняти ворогів від своїх, і те хропіння коней, і зойки поранених, і червоні плями на снігу, під копитами, збиті у химерну рожеву мішанину.

Потім, коли перемогу було здобуто, розпочалися інші будні — рутинні будні становлення і розбудови держави. І це виявилося справою непростою і нелегкою, — тут також були перешкоди, супротивники й відверті вороги, і треба було рухатись уперед, долаючи опір і позбуваючись тих, котрі стали непотрібними, зайвими, — хоч би як важко це було робити. Зате після очищення рядів у тридцять другому й тридцять третьому громадство нової Української держави дійсно оновилося, стало одностайним, аж монолітним, злютованим на віки! Хіба така ціна зависока? Невже така ціна зависока?

Коцюба струсонув головою, відганяючи болісні й непотрібні спогади, і зусиллям волі змусив себе повернутися до справ актуальних. Хто ж це такий небезпечний має прийти в Україну?.. Чи він уже тут? Як його відшукати?

***

Карнавал у всі роки відбувався вздовж Сумської, і це було зручно. Головна вулиця пронизувала місто наскрізь, і на ній та в бічних привулочках розташовувалось безліч яток, прилавків, лялькових театрів, тирів, кімнат страху і сміху, а також сувенірні крамнички з прегарним непотребом з усієї У.Р.С.Р. Приїздило також багато майстрів з тимчасово окупованих територій — Волині, Буковини, Галичини, Срібної Землі й Мараморщини. Доїздили гості з Підляшшя і Берестейщини. Гості з Кубані й Ставропілля також траплялися. І навіть з Криму доїздили татари зі смачною пряною кухнею та караїми — фокусники-штукарі й жінки-ворожки, котрі розкидали перед довірливими жінками-дівчатами дивовижні карти "таро".

Дві доби столиця нової України щиро й відверто споживала задоволення — тілесні та духовні. На збитих із дощок естрадках поблизу Шевченкового гаю викрикували свої вірші в обличчя п’яненької публіки п’яніші за неї поети, кобзарі-бандуристи вели своїх монотонних величних пісень чи не на кожному перехресті, й то по всі чотири боки, а в театрах вишуканіших глядачів бавили оперні зірки або джазові оркестри з Харкова, Києва, Львова і скрипалі-цимбалісти з Буковини та Закарпаття. Протверезівши, критики сідали за друкарські машинки, й наступними тижнями газети "Слово України", "Харківський оглядач" і "Вісник" розгорталися сторінками, повними рецензій, схвальних або саркастичних, відверто прихильних і нищівно-негативних. Відповідно увесь наступний рік митець мав нагоду демонструвати усім прикмети свого визнання — у разі, якщо відгуки були на його користь. Вдалий виступ на карнавалі навіть нікчемному пиячкові-поетові приносив більші наклади й нарощував жирок популярності на його схудлому і виснаженому "его".

Цього року Харківська міська рада мала офіційну гостю — на її запрошення з румунських Чернівців погодилася прибути сама Ольга Кобилянська, знана письменниця, лауреатка шведської Нобелівської премії, нагороди, яка щорік набувала визнання у світі. Кобилянська отримала цю високу нагороду кілька років перед тим, і, як писала преса, посилаючись на джерела у Стокгольмі, українська авторка перемогла перевагою в один голос, бо значна частина високого журі Королівського комітету схилялася до кандидатури російського письменника Івана Буніна, котрий, як і Кобилянська, проживав за межами своєї держави. У своїй Нобелівській промові, надісланій поштою з причини неможливості її проголошення особисто через старечу фізичну неміч, Кобилянська говорила про високу відповідальність митця, пов’язаність з рідною країною, рідним ґрунтом, рідною культурою. Сказане буковинською письменницею було широко прокоментовано пресою всього світу, та переважно европейською. "Україна є більшою, ніж держава на мапі" — газети з такими і подібними заголовками лягали на стіл Гетьмана-Президента, й референти аж світилися, знаючи, що керівник держави буде вдоволений визнанням і підтримкою у світі. Тож при зустрічі Коновалець натякнув харківському міському голові Леонтієві Комару на можливість, наявну і доречну можливість запросити знану письменницю на ХаПеКа. Дуже швидко з’ясувалося, що пані Ольга вже у солідних літах, тому подорожі здійснює вкрай рідко й потребує допомоги асистента. Внаслідок тривалого листування запрошення все ж було вислано в Чернівці й виписано на дві особи — саму Кобилянську та її помічника-охоронця, Алессандро Бойческу, знаного бесарабського фізкультурника, майстра фехтування і кулачного бою. СБУ, щоправда, додало зі свого боку аналітичну записку, в якій і пояснювалось темне минуле помічника-охоронця Кобилянської, і попереджалося про його схильність до насильства у вирішенні суперечок. Його також було підозрювано в кількох пограбуваннях банків у Кишиневі, Яссах та Сучаві, проте ці підозри важко було підкріпити реальними доказами. Бойческу не лишав свідків, а своїх умів залякати надійно й переконливо.

При перетині кордону на пропускному пункті "Хотин–3" асистента Кобилянської ретельно оглянули. Його ятаган і кремнієвий пістоль, що гордо звисали обабіч потужного тіла Бойческу, визнали муляжами: в ятагана було відсутнє лезо, красива рукоять, укрита буковинськими різьбленими візерунками, була міцно прикріплена до порожніх піхов, а пістоль не мав бойка, і люфа його була заплавлена з обох боків. Тож асистента й пропустили зі старою письменницею, попередньо провівши співбесіду та попередивши про особливий нагляд, під яким він опинявся на весь час перебування на території У.Р.С.Р.

Насправді Бойческу закінчив гімназію в Сучаві, говорив і читав французькою мовою, кохався в поезії Аполлінера і мав у Чернівцях русяву дружину Віоріку й чорняву доньку Маріцу, страшенно подібну водночас і на матір, і на батька. Маріцу він навіть відіслав, як дозріла, до Німеччини в науку і тепер мусив щомісяця посилати їй поштою жмутки леїв, які швидко інфлювали й перетворювалися щодо рейхсмарки на цілком нікчемні суми. Втім, справи це не стосується, бо навіть зі своєю працедавицею, домною Ольгою, про французьку поезію Бойческу ніколи не розмовляв. Один раз, щоправда, Кобилянська зауважила, що з полиці в кабінеті кудись подівся томик "Квітів зла", та за кілька днів побачила книжку в іншій шафі й подумала, що сама її переставила, а потім забула.

***

Сутінки вже змінилися повною темрявою, а діти все роздивлялися з даху, переводячи погляди то на модно вбраних пань, то на чудернацьку групу клоунів, розмальованих і веселих. Двоє чоловіків і жінка в яскравих костюмах і велетенських черевиках зачіпалися до дітлахів, дуділи в довгі дудки й часом навіть перекидалися через голову просто на вільному клапті тротуару посеред юрмища. А онде іще двоє ковтачів вогню передмухуються палаючими струменями понад головами ошелешених роззяв, а поміж ними мавпа у мундирчику швейцара з позументами обходить людей з карнавкою на пожертви. Дзвенять шаги і навіть гривневі монети у металевому поємнику. Форкає вогонь з ротів штукарів-відчайдухів, гуде і вирує юрма в ущелині вулиці, якій не видно кінця ні в один, ні в інший бік. Та поступово юрмище неначе організовувалось: рух керувався в одному напрямку, а супроти рухалось дедалі менше люду, та й ті, зауваживши, що їх стає дедалі менше, теж розвертались і приєднувались до загальної течії. Юрба ставала одним цілим, єдиним організмом. Коли ж іще за якийсь недовгий час усім зробилося зрозуміло, що місця на вулиці меншає, й загальний рух уповільнився, а потім і зовсім майже завмер, — карнавальне юрмисько почало потроху розділятися навпіл, залишаючи посередині вільний простір завширшки у два-три метри. Люд чекав на печеню.

Нарешті перед Президентським Палацом почався якийсь рух. Невисокі металеві столики на коліщатах виїхали від ратуші, з північного боку, непоспішно, один за одним. При кожному столику було по двоє розпорядників у білих фартухах і нарукавниках, з гострими ножами при поясі й великими двозубими виделками у руках. А на кожному столикові лежала, обкладена різними вареними й підсмаженими овочами, велика печена свиня. Запах приготованого з часником, цибулею, кропом, коріандром та іншими приправами м’яса розливався навсібіч, збуджуючи апетит навіть у тих, хто щойно ось кілька хвилин тому перехопив на ходу кілька пиріжків. Підрум’янена шкіра тварин, їхні голови з чорними оливами замість очей, задерті догори ратиці, — а свині всі лежали на столиках догори черевами, — все це змушувало рефлекторно сковтувати слину старих і малих карнавальників, які пообіч вулиці споглядали дивну процесію, поводячи розширеними ніздрями й перебігаючи очима на довжелезну вервечку столів з печенею, яка повільно тяглась Сумською у бік Шевченкового гаю.

Перед Президентським Палацом стояла почесна варта, і коли з дверей палацу вийшли генерали Котовський з Буденним, варта відсалютувала їм, піднісши карабіни й опустивши їх знову. Генерали обоє були в парадних мундирах і з шаблями при боці. За їхніми спинами тричі коротко просурмили музики з військового оркестру, й генерали дістали з піхов шаблі, які синювато зблиснули у вечірньому освітленні. Котовський зробив кілька кроків і порівнявся з першим столиком на коліщатках. Коротко й швидко розмахнувшись, він завдав удару шаблею рівно посередині зашитого черева свині. Нитки розійшлися, і нутро тварини розчахнулося. Свиня всередині була начинена різноманітними ковбасами — смаженими й вудженими, а також в’яленими і провареними в олії. Окрім ковбас, усередині в свинях були ще й шматки печінки, серця, нирок та інших нутрощів, дбайливо перемиті й посипані чорним, червоним, зеленим, білим каєнським перцем та іншими спеціями.

В наступну мить Буденний рубонув другу свиню, й генерали почали непоспішний рух уздовж усього ряду рухомих столиків, розтинаючи запечених тварин з одного швидкого і точного руху.