У столярні - Франко Іван

Що значило те початкове "Нагулють", я так і не довідався ніколи. Та тямлю, що коли по кінці курсу, по екзамені я вернув з "премією" — книжкою, яко "перший преміянт", і показав йому книжку, Чемеринський погладив мене по голові, помовчав довго, а потім якимось радісно зворушеним голосом промовив:

Нагулють!

Здоров будь!

Жартів, сміху від нього я не чув ніколи. Проте любив він слухати жартливих оповідань пана Станіслава і часом немов припечатував їх лаконічними увагами загального змісту, найчастіше зложеними також до вірша. Тямлю, як раз, вислухавши довгу суперечку між майстром і майстровою, з яких кожде закидало другій стороні дурноту, а собі віндикувало розум, Чемеринський, порушавши чорними вусами, обернувся до пана Станіслава і промовив голосно:

Всі на одно йдемо:

Дурнями живемо,

Дурнями й умремо,

В тім лише діло,

Щоб наше дуренство

Іншим під ніс не смерділо.

По тих словах майстер страшенно почервонівся, сварка між ними і майстровою урвалася, і хоча Чемеринському ні він, ні вона не сказали нічого, то проте за пару неділь його відправили.

IV

Окреме місце займає в моїх споминах термінатор Ясько Романський. Се був одинокий, крім мене, малолітній у домі і через те мій природний товариш. Живий, резолютний, острий на язик, та зате не надто прудкий до роботи, цинічний і без скрупулів у багатьох таких справах, які для мене були "предѣл, его же не прейдеши", він був тип міського хлопця, повна супротилежність того несмілого та боязливого селюха, яким був я. Не диво, що він перший впроваджував мене в многі деталі міської цивілізації, вчив мене розпізнавати час на годиннику, розрізнювати биття квадрансове від годинового, орієнтуватися в місті, знаходити потрібні склепи, вулиці, майстерні, заклади. Під його проводом я в неділі й свята пополудні пускався на далекі передмістя Дрогобича, де у нього були свояки й знайомі. Іншим разом, коли треба було сидіти дома, а роботи не було, він учив мене мелодій польських колядок та інших кантичкових пісень, і часто, сидячи в пустій столярні, похилені над заялозеною старою кантичкою, ми щосили викрикували звісний колядковий рефрен:

Hej, hej, jedni grali,

Drudzy tańcowali,

Pasterze na lirze!*

Від Яська пізнав я уперше й ціну грошей. У селі я бачив, як усі дорожили грішми, побивалися за ними, але який їх практичний пожиток, чим вони можуть бути для чоловіка, се лишалося мені тайною. Селяни купували за гроші дуже мало: сіль, перець, шкіру на чоботи — значить, речі, нічим не принадні для моєї дитячої фантазії. Найбільша часть їх грошей ішла в якусь неясну для мене безодню, що звалася "штайрантом", що то про неї селяни говорили все з якимось острахом, так що й я привик бачити в ній щось страшне та нелюдяне. І коли в селі мені трафлялося часом мати кілька крейцарів — звичайно заможніші гості дарують господаревим дітям по крейцару або два "на обарінок" — то я не знав, що робити з ними, і, побавившись, або губив їх, або віддавав мамі. Тут уперве я пізнав вартість грошей як джерела різних приємностей. Ясько вчив мене промінювати гроші на цукерки, яблука, горіхи, оповідав про різні способи, як у місті заробляють і пускають гроші, характеризував заробітки жебраків, водоносів, шматярів та кістярів, перекупок, садівників і різних категорій того дрібного зарібного люду, що заселював промислову частину Дрогобича, розложену довкола бориславського та трускавецького тракту, Солоного Ставка та жупи. Тут не було ані просторих садів, ані огородів, засаджених цибулею, капустою, бараболею та огірками, що творять головне джерело доходу на Лішнянськім, Задвірнім та Зварицькім передмістях. Тамошніх людей, напіврільників, а напівміщан, тутешні ремісники підіймали на сміх, називали цибулярами, передражнювали їх м’який виговір:

— Цоловіце, цоловіце, мозе, купите цибулецки!

Під Яськовим проводом я заходив у тісні хати тих ремісників та зарібників. У мене була знайома флячниця Якубова, що заробляла на хліб, продаючи щопонеділка гарячі фляки на ринку, на підсінні. У неї був чоловік, якийсь ремісник, що рідко бував дома, але й тут було таке саме, як із моєю "цьоцею": хоча Якубова була мала та непоказна жіночка, то в хаті, очевидно, був її верх, і в цілім сусідстві всі знали Якубову, а її чоловіка коли й згадував хто, то хіба як "чоловіка Якубової". І загалом мушу сказати, що, проживши вісім літ між дрогобицькими ремісниками та придивившися їх життю зблизька, я виніс враження, що жінки в тих родинах займають коли не верховодне, то бодай рівнорядне становище з чоловіками, визначаються інтелігенцією й енергією, а наді все вертким та невтомленним язиком. Ні перед тим, ні по тім у моїм житті я не чув, щоб хтось говорив по-руськи так швидко, як деякі дрогобицькі передміщанки. Отся їх духова перевага над мужами пливе, мабуть, із того, що мужі — ремісники, змушені спеціалізуватися на одній, механічній, звичайно посидющій роботі, а корпаючи над нею день у день, тиждень за тижнем і рік за роком, тратять еластичність духу, енергію й оборотність; натомість жінки, на яких плечі спадає і хатнє господарство, і захід коло дітей, і праця в огородці, а часто й переговори з партіями, що приходять за роботою, або продаж готового товару на торговиці, власне набирають тих прикмет, що роблять їх верховідцями в домі.

Ясько вчив мене також міських забав, яких не знають сільські діти: гри в пилку, в кічку, пускати орла, ловити воробців на самотрісок. Правда, до тих забав я не був охочий, зате тим більше вдячний я був йому, що восени щонеділі водив мене в околиці Дрогобича, на Гірку, на ріку та на поля, де ми збирали достиглий та першим морозом приварений терен, який потім у столярні пекли і їли. Майстер Гучинський віднайшов у однім березі шорсткий та м’який пісковець, що служив йому замість пумексу при гладженні дощок, і не раз посилав нас обох із Яськом по свіжий запас такого каменю. Іноді ми заходили в ліс і знаходили гриби; тут я був Яськовим учителем, вміючи ще змалечку від батька розпізнавати різні роди грибів добрих І шалених". Ми збирали насіння різних трав для канарків та щиглів, яких майстер любив держати в клітках, або, ходили з мішком по великі лісові мурашки, які "цьоця" варила на купіль для себе, бо вже тоді терпіла на ревматизм у ногах, проживши звиш двадцять літ у вогкій хаті на болотнистому місці. Пізніша осінь доставляла мені з Яськом інших розривок на подвір’ї. З огороду викопували ярину, квасили капусту та огірки, на подвір’ї клали огонь, варили повидла зі сливок, а в сінях у іншім котлі варили карук із волових жил та з відпадків товарячої шкіри. Все се були роботи, яких я ніколи не видав у селі, і все те нове та цікаве для мене вмів Ясько вияснити та робити ще цікавішим своїми оповіданнями та дотепами.

Батько Яськів жив неподалеку від нас, мав свою хату й огород, а крім того, ходив на заробок до "великої фабрики" — рафінерії нафти та земного воску, що власне тоді була недавно збудована за Дрогобичем, на бориславськім тракті над рікою. При якійсь експлозії йому попарило руки й ноги, і ми оба з Яськом щонеділі відвідували його в шпиталі,— се були перші мої відвідини в тім домі болю та карболю. Старий Романський був письменний чоловік; у тім маленькім світі, що групувався довкола дому "цьоці" Кошицької, він був одною з ясніших звізд, уважався чоловіком розумним і досвідним. Я пригадую собі досі його страшні рани, які я бачив у шпиталі, коли їх перевивано, і чорну табличку над його головою з написом "Brandwunden"*, і великий молитвослов, що лежав обік нього, і його пожовкле, мученицьке лице, що не зраджувало болю, тільки якийсь безмежний смуток...

Якось швидко потім, не дожидаючи батькового видужання, Ясько покинув столярню Гучинського. Майстер був незадоволений із нього і, хоча він витермінував уже чотири роки, не хотів його визволити. Ясько втік із столярні, покинув рідний дім, узявши з собою лише дещо з одежі та два ринські грішми, і пустився з тим засобом до Львова. Львів у моїй фантазії лежав десь у міфічній далечині. Залізниці ще тоді не було, фірою треба було їхати туди дві чи три доби, а пішки йти — я й не знав як довго. Я дивувався Яськовій смілості, що він сам, без грошей і без ніякої виразної мети, пустився в таку далеку дорогу. Перший лист його до матері, що по кількох днях тривожної непевності та пошукувань дав їй нарешті певність, що сталося з її сином, зробив не малу сенсацію в столярні. Його відчитав сам майстер наголос і обчислював з пам’яті, якою дорогою і як далеко зайшов Ясько першого дня, в якім селі купив собі квасного молока з хлібом, в якій коршмі ночував. Більше відомостей від нього не доходило до мене. Куди подівся він у Львові і що сталося з ним, я ніколи не довідався. Він згубився для мене безслідно, як річ, що впаде з воза під час скорої їзди.

V

Кождої п’ятниці і суботи був час артистичного попису "цьоці" Кошицької, час малювання скринь. Сю часть роботи вона найчастіше брала на себе; її малюнки визначалися нечувано сорокатим добором фарб І дивовижними контурами цвітів. Щоправда, і одно й друге не виходило з утертого здавен-давна шаблону, але "цьоця" любила при малюванні давати волю руці і підмінювати фарби. Замість бурякового обрамування дасть сине; простолінійне бадилля ростини замість білого зробить зелене, листочки фантастичної "ружі" розмалює замість у три колісця — в чотири: внутрішнє колісце цинобром, середнє зеленим, потім жовтим або синім, нарешті, білим; листя не було ніякого. Щонайбільше по рогах малюнка умістить іще по одній "ружі" з листочками в три колісця. Малюючи, ходить довкола скрині, окидає зором знавця всю малятуру, візьме раз горщик із зеленою фарбою, то знов із синьою, червоною, жовтою, білою, і тут підведе, там ободець зробить, там проведе лінію, доки цілість вповні не задоволить її невибагливого смаку. І при тім із її уст ненастанно пливуть набожні пісні, всуміш польські й руські. Ось вона викінчує престрашенну "ружу", якої рисунок і кольори могли б здивувати й найдикішого дикаря, і при тім її голос виводить:

Ах, тяжка страта!

Пекельні врата

Отворяться широко.

А ви, грішнії

І проклятії,

Ідіть в пропасть глибоко!

За хвилю вже її рука, узброєна квачиком із зеленою фарбою, робить по червоному викрутаси, подібні до жидівських спірально звинених пейсів, а з її уст пливе далеко гуманніша течія слів і тонів:

A ty, pani dworko,

Kluczyki na kołku — hej nam, hej!

Kolęda, kolęda, kolęda!

Kaź wódki dolewać

Będziem dobrze śpiewać — hej nam, hej!

Kolęda, kolęda, kolęda!1

Я зразу дивився з великою набожністю на ті "цьоцині" артистичні вправи, подивляв її штуку й смак і любувався довершеними творами.