У столярні - Франко Іван

Тоді він принявся майструвати так само й друге теля, яке за той час лежало німо, мов поражене якимось диким страхом, лише широко роздуваючи ніздрі і нюхаючи незвичайний для нього запах крові. А коли й друге теля було зарізане і жидок настолочив і його шийку своєю катівською ногою, він, немов підтанцьовуючи, обернувся в тій поставі впівобороту, лицем до мене, і мене, мов кропивою, опік його погляд, повний якоїсь безмисної, ідіотичної кровожадності, що вбиває з усміхом і виявляє лиш одну нетерплячку, коли жертва надто довго треплеться та оббризкає свого ката своєю кров’ю. Я відскочив, мов опарений, і побіг до хати.

— Тобі що такого? — запитала мене "цьоця", що власне збиралася йти до церкви.

— Нічого,— відповів я ледве чутно.

— Ти чого так поблід? — допитувала вона.

— Я? — перепитав я і, не кажучи нічого більше, уткнув лице в свою скриньку, немов вишукуючи якусь потрібну мені книжку.

"Цьоця" не допитувалася більше І пішла до церкви. А я довго ще плакав, уткнувшися лицем у отворену скриньку та ніби шукаючи якоїсь книжки. В моїй уяві теленькали срібні дзвіночки, на червоній стяжці позавішувані на шиях таких самих білих та красеньких теляток, пишався зелений пастівник, по якім весело скачуть та пасуться вони, і чувся жалібний рик їх матерей, що тепер надарма шукають своїх діток. Якби-то їх бідна фантазія могла уявити собі той безмір погані, ту обридливу нору, той проклятий смітник, на якому їм довелось пролити свою кров під ногою різника-ідіота!

III

Життя в столярні йшло весело. Для мене, селянського сина, що привик чути вічні побоювання та бачити тривожну увагу на погоду, на хмари, на вітер, на мороз або спеку, на фази місяця, було новиною те рівне, веселе життя міського ремісника, відірване від природи й її примх, розмежоване зовсім іншими межами, поділене по зовсім іншій шкалі. Що там мороз чи спека, сльота чи погода, сівба чи жнива, оранка чи косовиця з їх різнородними відмінами та пригодами, з тисячними комбінаціями,— те тут переводилося на далеко простішу поділку: щотижневий торг у понеділок та роковий ярмарок на святої трійці. Ось і все. Поза тим монотонний прилив і відлив приватних замовлень: скрині перед весіллями на придане для молодої і труни перед похоронами. Скрині й труни — се були головні вироби столярні Гучинського. Тільки десь-колись траплялися колиски, прості шафи та мисники й такі ж ліжка та крісла. Делікатніших меблів не роблено майже ніколи, і хоча Гучинський хвалився, що "знається й на політурі", то, взявшися раз робити політуровані рамці до образа, таки не вдав і, натерши занадто міцно, "припалив" політуру, і на рамі лишилася темна, матова пляма.

В робітні були три верстати: працювали звичайно, крім майстра, два челядники і один термінатор. Челядники мінялися досить часто, і в моїй пам’яті задержалися лише два-три профілі. Поперед усього пан Станіслав, молодий ще чоловік, таки дрогобицький міщанин, що недавно визволився у того-таки Гучинського. Був се предобродушний, веселий і все задоволений парубчак, з приємними, хоч трохи грубуватими обрисами лиця, співучий і жартівливий. Він скінчив був усі чотири нормальні класи у василіян і вмів мені про кождого з моїх учителів василіян оповісти якийсь веселий анекдот. Один давніший ректор був скупий, складав гроші і мав звичай зашивати банкноти в ковнірі своїх переношених реверенд. По його смерті знайдено в його шафі кільканадцять таких реверенд і роздано їх убогим жебракам. Деякі, не знаючи, що робити з тими лахами, попродали їх за пару крейцарів онучкареві, та один, що трохи знався на кравецтві, захотів зробити собі з неї камізельку, попоров її і знайшов гроші. Не кажучи про се нікому, почав розпитувати інших жебраків, куди поділи свої реверенди. Довідавшися, що вони в онучкаря, він звірився одному поліціянтові, своєму далекому своякові, вбрався сам за василіянина і в супроводі поліціянта наскочив до онучкаревої халабуди, нібито робити ревізію за покраденими реверендами. Переляканий жид зараз віддав усі лахмани і рад був, що скараскався біди. А жебрак і поліціянт повипорювали гроші, поділилися ними та й забралися бог зна куди. Онучкар, здибавши незабаром потім одного з тих жебраків, почав докоряти йому, що продав йому крадену реверенду і мало не ввалив його в біду. Жебрак образився і потягнув жида до монастиря, де йому потверджено, що реверенди не були крадені. Жид зо страхом оповів про доконану в нього ревізію, про поліціянта з шаблею і монаха в старій реверенді. Справа набрала серйознішого, таємничого вигляду. Ніякий монах із монастиря на ревізію не ходив; поліціянта, що буцімто був у нього на ревізії, онучкар не міг пізнати, "бо дуже тоді забоявся". На тім була би справа й закінчилася, якби один братчик у старім, пошарапанім требнику, що належав до небіжчика скупаря, не був знайшов за оправою в хребті застромленої картки паперу, зложеної в трубку і записаної рукою покійника. На ній списані були різними часами всі суми, які вмів призбирати сей скупар-ректор і які по черзі зашивав у кожду реверенду. Було того більше як двадцять тисяч. Вість про се рухнула по місті. Така сума в тих часах у такій бідній, глухій місцині, як Дрогобич (се було ще геть перед бориславським золотим потоком), видавалася чимось великим. Онучкар, довідавшися, який скарб він мав у руках протягом мало не двох неділь і як по-дурному дав собі видерти його, з горя повісився. Поліція кинулася пошукувати того, хто робив ревізію в онучкаря, але все було даремне. Лише жебраки віднайшли по кількох літах свойого бувшого товариша, що зробився заможним господарем, мав жінку й дітей і, пізнавши своїх колишніх кумпанів, гостив їх пару день та обдаровував щедро. Про реверенди не згадував, а коли питали його, як се сталося, що він так забагатів, відповів коротко:

— Так мені бог дав!

А потім, помовчавши, додав:

— Можу присягнути, що я нікого не вбив, не обрабував, не скривдив. Таке моє щастє було!

Чи вірили жебраки, чи не вірили його словам про те, що він нікого не скривдив, але остатнє речення переконало їх вповні: таке було його щастя! Вони не видали свойого колишнього товариша та й, зрештою, що могли закинути йому?

Такі і тим подібні анекдоти любив оповідати пан Станіслав особливо вечором "по фаєранті", коли майстер виходив до цехової господи, старший челядник ішов додому, а майстрова поралась у кухні. Тоді ми три: пан Станіслав, термінатор Ясько і я, сідали на лавочці коло печі або на верстатах і починалася безкінечна розмова. Ті два, міщухи, розпитували мене про село та сільське життя, а я знов розвішував вуха, слухаючи їх оповідань, жартів, вигадок та дотепів. Найбільше імпонували мені, недосвідному ще школяреві, ті чисто школярські штучки та дотепи, яких багато знав пан Станіслав. То подасть мені польське речення, яке можна читати і взад і вперед, і все вийде те саме: kobyła ma mały bok*. То напише 12 нулів і з них при помочі дописуваних тут і там крисок зробить речення: pogoda od boga*. То скаже речення буцімто зовсім польське, а потім показує, що воно зложене з самих німецьких слів: on bieg bez las, a ja za nim (on = ohn’, bieg = bieg’, bez = bös, las = lass, a = auch, ja = ja, za nim = sah’n ihm). То розповідав, як давніше німці перекладали на свою мову назви руських міст: Перемишль = Durchdenken, Мостиська = Brücken-drücken, Дрогобич = Zweitepeitsche, Самбір = Selbstwald і т. д. Потім знов сходили ми на язикові штуки вроді того, щоб швидко вимовляти без помилки такі фрази, як: "Nie pieprz Piętrzę wieprza pieprzem, bo przepieprzysz Piętrzę wieprza pieprzem"*, або "Fritz frisst frische Fische, frische Fische frisst Fritz"*, або "Przeleciały trzy pstre przepierzyce przez trzy piękne kamienice"*. Тямлю, як я не раз цілими вечорами ламав собі язик, виучуючи ті фрази. Зі свойого боку я заімпонував пану Станіславу своєю штукою вимовити одним духом дванадцять раз, не помилившися, фразу: "Цебер, цебер, полуцебер переполуцебрився". Хоч і як мучився він і малий Ясько над вивченням сеї фрази, та проте сказати її дванадцять разів одним духом без помилки не зумів жаден із них.

Мушу сказати, що пан Станіслав, хоч любив дотепи, не мав у собі ані тіні цинізму, оповідав усе весело та живо, але ніколи безсоромно, і загалом поводився як чоловік поважний. Такий сам поважний, хоч веселий тон панував у столярні в часі роботи, особливо в присутності майстра. Один із старших челядників, здається, по прізвищу Чемеринський, що називав себе "мебльовим столяром", любив оповідати давні цехові історії. Про челядника, що, замандрувавши відкись, хотів стати майстром у однім місті; там веліли йому зробити майстерштік, а він протягом місяця, замкнувшися в робітні, зробив чудовий вахляр, а на ньому була викладена барвистими дощечками ціла мука спасителя в сценах. Про годинникаря, що зробив для свойого міста премудрий годинник, із якого за ударом кождої години виходила інша група ляльок і грала різні мелодії. Магістрат, маючи у себе такий годинник та боячися, щоб майстер не зробив такого самого або ще й ліпшого кому іншому, прирадив осліпити майстра та годувати його до смерті ласкавим хлібом. Коли йому вибрали очі, він заявив, що його годинник має в собі ще один секрет, якого досі він не вказав нікому; коли б йому позволили доторкнутися машинерії, він пустив би в рух ще й сю останню, найкращу штуку. Магістрат згодився, майстра завели до годинника, отворили дверці до механізму, він ввіткнув туди два пальці, пошпортав щось — і механізм станув. Що потім намучились і намудрувалися найрізніші годинникарі над тим механізмом, ніхто не вмів ані віднайти, де там було щось попсоване чи звихнене, ані пустити його наново в рух.

Чемеринський був підстаркуватий уже чоловік, дуже маломовний. Він мандрував багато, та, мабуть, і витерпів багато, хоча ніколи не згадував про свої пригоди. В основі його вдачі лежала велика добродушність, навіяна зверху якоюсь строгістю. Коли часом я, забавляючись у столярні, наробив надто багато шуму, Чемеринський, не зупиняючись у роботі, обертав на мене свої чорні, навислими бровами отінені очі і промовляв коротко:

Нагулють!

Тихо будь!

Такими лапідарними віршами любив іноді промовляти.