Записка (з минулого) - Борзяк Дмитро

Он і другого теж скоро год уже, як не чуть. З війни прийшов і на Дїн подався. Чн й живий?

І знов:

— Ох, Павле, Павле—наробив собі.

Може Явдоха почувала те, про що й думати не можна, бо сама думка тут була-б важча, ніж камінь. Не знати. Припухлі* синяки на Па ловім обличчі, що їх бачила, могли дати привід до всього. Тоді-б холодний жаль, жаль, шо ласкавого вдень слова до Павла не промовила, ма-тірнього... а повелась грубо, як з ледащом, падлом взивала, цей жаль лтг-би надовго на душу холодною плитою.

Оліяи сумирно собі поспівував під носа щось веселеньке.

Власне, Павло знав, що його чекає. Вчорашньої ночи його здорово бито—про це він матері промовчав—і тодї-ж—хіба не все рівно?—він признавсь, що вбивав хлібороба Бобка Діло було не в однім [ванюшцЦ

Цілий день вїи просидів над віконечком, і його думка, тримаючись голови, тоненькою лише, як павутина, ниточкою спроквола літала хто зна де; а очі вбирали, що бачили на волоснім дворі, бездумно.

Він ніби погас, перестав чогось чекати1, і, знаючи, куди поведуть, як це буде, де—не він перший—бачив!—не думав про кінець. Ждав тільки, що це буде завтра.

Тютюн, що передала мати, він палив цигарка за цигаркою. Тоді, в димі, йому снувалась іце невиразна якась думка про Настю. Чогось хотілося, смутно, щоб прийшла.

Глуха зненависть до Ладимира. що про нього він догадувавсь щось, ще десь жевріла в нім,—тіснила в бік, і про неї він нікому ніколи не казав; можливо тепер, позираючи на Настю з віконечка, йому знай-шиися-б якісь, бодай глухі, слова. А можливо й те: красиве сестрине лице, її звужені, де сміх, очі, ті прйТіухлості, що робили це лице без-

турботним і до всього лихого зневажливим, можливо воно-б дало Павлові, в його стані, те, чого бракувало, а було найпотрібніше. Любов і докір!—їх тяжко розібрати, колі* дано уперту вдачу й мовчущі, до слів неохочі уста...

Але як стала ніч, північ, коли Павла привели, і він став під гіллястою яблунею, в садку, де буііно-горошкова трава й де розстрілювали, коли Зінніченко, що ввесь час у своїй ловгій шинелі й з поганом у руці іішов був попереду,, весело, ніби на реквізииію, коли він хрипко й бадьоро сказав: "можна закурить", все, думка і світ Павлові раптом, і то з страшною боязкістю, про яку раніш і думати не моглось, відмінилось.

Думка про Настю померхла сам собою і пішла десь до безмірного низу, а голову й усю істоту пойняло щось м'яке й сіре, як попіл, і страшно всього знесилило, ніби вибігала вся кров, і він почув, як побілів. Величезним тиском переломило спину і ноги скволіли, і в голові запопеліло:

— Не треба водити Ладимира... вбивати Бобка.

Шукаючи' проти цього поради, він позирнув навколо—було темно і сіро і біло. Замерехтіла чогось зациска, ніби про неї тільки й думав увесь день.

Далі життя відбувалось без Павлової участи. Воно йшло так:

Зінніченко, кидаючи цигарку, проговорив до хлопців:

— Поверніть і поставте цього героя (Павла)—я бачу, йому розкувались закльопки.

І коли зроблено, прохрипів:

— Разом!

Постріли рвонули, і в темряві, під яблунею, бризнула на горошкову траву й на гілля чераона свіжа кров

Людська кров походить від землі, того не світиться і вночі її не видно. Ще й сутіні під яблунею стояли. Але згодом, коли викинуті з набоїв патрони прочахли І протекла, мов зазирнула крізь гілля ясна від місяця, прозолоть,—місяць щойно викотивсь і перекинувсь—кров'яні бризки можна було пізнати на траві—чорніли, але легко й помилитись, бо не сама одна кров видає вночі чорною. Павло лежав ничма, щільно однією щокою припавши до землі, одна нога йому була трохи зігнута, ліву руку ВІЇЇ простяг так, щоб зручніше було тулитись до землі щокою.

Зінніченко до гайдамаків хрипів бадьоро:

— Люблю хлогшів-полтавіі.ів—молодці вмирати. Взагалі українцеві, хоч-би й на розстріл, не личить іти бабою..,

Через півтори години Зінніченко з нагайкою в руці повернув з краю села до штабу

Бицуля,—хриплим шепотом звернувся він до вартового,—розбуди когось з хлопців, хай повартує, а ти осідлай двох жеребців, поїдеш зі мною.

У великій кімнаті штабу, яка вдень правила й за волость ос І О світив прикручений каганчик, і на стіні висіла велика парусова мана повіту. Скрізь посхилялись косі тіні і, проти надвору, де над вербами переблискувала місячна синь, тут було темно й задушливо.

Поки Бицуля, подаівшжь мовчки з-над столу, сопів, стягаючи гім-настьорку, а потім вийшов, Зінніченко, як був у шинелі, не скидаючи картуза, ходив, подзвонюючи острогами, по кімнаті й вряди-годи покашлював...

Скоро й поїхали. Зінніченко спереду, тримаючи ноган у руці, позаду—з карабінкою попереду сідла—Бицуля. Коні йшли риссю. Село а потім толока були німі у місячні-и сясві, що одне в цю ніч вигравало і над далеким—ліворуч—лутом, І над толоками, хоч через те, що місяць світив уломлений^ його не вистачало, щоб переробити до краю загусклу синяву ночи, і вона, виголублюючн позолочені далі, феєрично [інпросторюиала їх...

— Розбудим Володимира Ивановича,—мовив, не оглядаючись Зінніченко, коли, минувши греблю, проїздили повз вітряки, за якими аразу-ж починались Вербниці. їх починала хатка, що вигнавшись без ліси й повіток, у толоку, світила фосфоричним мерехтінням стін.

Бицуля, притишивши коня, вигідніше мостивсь на сідлі іі не ОДПОВ№ нічого. В'їхали в село, що теж спало,—не чуть було навіть собак.

Перед Іванюшч ою брамою спинились. Бицуля сквапно переліз і ув дрючок,—Зінніченко не вперше візитував Володю вночі і мав на таке самоправство лозвіл. Увели коней у двір, і Зінніченко, давши повід Бицулі, сам пройшов, не гаючись, через низеньку хвірточку в сад, де виходили вікна кабінету, в якім спав Володя,—щоб не цокати в двері й не будити неп т ібних", за Зінніченковим висловом, людей Тут він ухопивсь за надвірну лутку і підвівсь на фундамент.

Але і в вікно видно було, що в кабінеті порожньо; також на стриманий стукіт і потім на голос ніхто не озвавсь....

— Почекаєм,—сказав, повернувшись у двір, Зінніченко до Бицулі, проводи коней.

Сам запалив цигарку і, щоб не видштись на просторім дворі, одійшов аж до клуні, дивлючись на леваду внизу. Брови йому були похмуро зсунуті й він хрипко, невдоволено мов, одкашлював...

Володя з'явивсь коло клуні несподівано, ідучи просто до коней, і Зінніченко, зачувши м'які кроки й обернувшись, мусів гукнути. —■ Володимире Ивановичу!

Смугляве лице Володине синіло прн місяці; на оклик, він спокійно пішов назустріч Зіннічеикові І, чемно посміхаючись, міцно потис йому РУКУ-

—— Дуже радий,—проговорив,—а я гадав, загледівши коней, чорт приніс доиішів. Що гарного?

Був без картуза, і сизаеість зачісаного набік волосся та смуглявість обличчя тепер ніби затушковували вираз очей,

—■ Шкода, що не завітали раніш,—з тою-ж усмішкою продовжував.—Мали-б приємність познайомитись з моїми хлопцями. На вибір молодці. Не вам кажучи, зразу вертаюсь з "підпільного" зібрання. Можете боятись!—одноголосно визнали конечність повалити дегенеративну владу І навіть термін—-на осінь намітили. Ви нічого не маєте проти, яко "підпора" ладу?

Але Зінніченко стояв рівно, як на рапорті, шинелю щільно застібнуто й стягнуто поясом; виждавши павзу, він проговорив серйозно:

— Володимире Ивановичу, сьогодні одна принесла од вас записку...

— Яку?—перебив Володя.—А, да, відносно Павла. Я писав. А що, випустили? Признатись, я мав на меті завтра вранці сам добратись до вас Мене це діло трохи обходить, і взагалі, смішно й непрактично тримати активний український елемент.

— Котра зразу година?—лрохринїв Зінніченко. Володя, з посмішкою, одсунувши рукав, позирнув.

— ПІв на другу-—одтювів і затримав очі на срібнім годинничкові, що п своїх зернятках одбив кволі, синюваті іскорки місячного сяйва.

— Так вже дві годині, як Павло розстріляний...—хмуро заявив Зінніченко, зважившись несміло зиркнути з-під суворо зведених брів на Володю—той дививсь на годинничка, і усмішка нічим не відмінилась— і я приїхав вас сповістити.

— Все?—звузивши очі, підвів лице Володя.

— Все.

— Продовжуйте ваші жарти.

— Це не жарт,—стиха, як відходючи, сказав Зінніченко.

Володя просто глянув Зіннічеикові в вічі. Усмішка спливла, кутики губів загострились, ніби болісно.

— Тоді це кепські жарти—вимовив поволі', складаючи на грудях руки.—Це скандал. Би псуєте справу.

Зінніченко не міняв пози, стоючи, як на рапорті, потім запалив цигарку.

— Принаймні, на яких підставах?—і тремтяча нотка почулась Володі

В ІСІЛОСІ.

— Треба було,—прокашлюючись од диму, прохрипів Зікніченко— Ьобко,—ви знаєте. Павло, як відомо, брав участь в його катуванні, він сам признавсь на допитах. Родичі Бобкові ввесь час напосідали на старосту, і той телефонограмою дав розпорядження "і є якім разі не випускати Павла. Це ще не вся біда. А от Павло—чистий бандит, і я мав їй увазі вас особисто—Зінніченко знов закашляв і, замість говорити далі, добув з-за борта шинелі конверт і подав Володі.

— Почитайте. Випадково захоплений в піджаці його лист. Я пере-[.онаься.

— Даремно,—приймаючи листа, перебив з Іронією Володя,—'даремно в" поспішили'. Треба було-б почекати і порадитись зі мною. Я-б навчив цього ідіота старосту. Тепер, звичайно, не поправиш.

— Нічого, Володимире Ивановичу—несподівано бадьоро захрипів Зінніченко, мов одбувши тяжкий обов'язок, і так, ніби переходив до ішшої, веселішої теми.—Без одного жида, кажуть, ярмарок буде а ь нас хахлів хоч море гати. Давай, хлопче, коні,—гукнув потім до Бицулї.

Пройшовши до хати, Володя не помітив різниці, що була між сріблявою надвірньою синявою і затіненою темінню в кухні. В їдальні біля иінєкафельної грубки став, заклавши за спину руку, і не вмів добрати паніть думкн.

Долі клались мружні голубуваті паралелограми од вікон, на поличці, що на стіні, світилась половина Наполеонового бюсту. На протилежній і тіні, хоч і затіненій, виразно сіріли великі и царських рямах—лор-прети Мазепи та Апостола.

— Сукини сини, паскудять справу,—майже вголос подумалось Колоді

Розбуркана його голова, не знаходячи ще конкретного напрямку для послідовної мисли в безсиллі горіла, і хвилювання, хоч на зовні й не передаючись, спричинювало нехороше внутрішнє замішання й розгубленість. Перш за все хотілось плювати Перш за все було ясно, що його іаємовідносинам з селом завдано різкої і грубої—можливо непоправної рани.