Записка (з минулого) - Борзяк Дмитро
Побачення й розмова з матір'ю пройшли йому, очевидно, як тінь він нов уставився бездум ними очима на двір.
Двоє гайдамаків, що плели батіг, виводили коней, і поручник Зінні-ченко бадьоро хрипів:
Хуткість—вояцька чеснота Як загаєтесь, поки хлопці вернуться, стьобатиму вас ось цим натаєм,—йому в руках був допіру сплетений батіг.—Оно вибирайте—зелене, замашне, з перієм. Перед хліборобами не гніться, пам'ятаючи, що ми кров свою за них проливаємо.
Це останнє невідомо—жартома чи в серйоз вийшло в Зінніченка; очі його стріли Павлів погляд, але віє їх зразу-ж одвів, удаючи, що ніякого Павла за віконечком не існує. Так само й потім, повертаючись вже до будинку, поручник Зінніченко хоч і жмуривсь у бік віконечка, але не давав виду, щоб щось помічав, пройшов весело, хльоскаючи себе нагаєм. І Павлові, очевидно, зрозуміла була суть такого ставлення до нього—-ні в погляді, що лишавсь приглушено бездумним, ні> в обличчі, це снувалась якась запалість в глиб, ніщо не відмінилось.
Явдосі, коли доходила крамнички, стрілись двоє німців, допіру звідти вийшли. Обидва з чорними, накрученими догори вусами, червоні, йшли скоро і вжаво джеркотіли.
— Волен зі ніхт, фрайляин, міт унс шпацірн ґен?
Так звернувсь, весело сміючись, один до Явдохи. їй вчулось бо-зна-що, одсахнувшісь набік, вона глянула криво. Але німці проходили мимо.
Купила тютюну й хутенько повернулась ще до волости, віддати начальникові для передачі... Начальник знову її підбадьорив:
— Іди здорова, тьотю. Козак твій не завтра, так післязавтра, найшовше через тиждень, буде вдома; готуй галушки з салом. Тютюн передам: без тютюну козакові чи на полі, чи в коморі—як бабі зимою оез кожуха.
— Прощайте.
— Щасливо.—і Явдоха вийшла.
Ідучи тепер назад, білопісковатою вулицею чужого села, вона квапи-. .■іась ще дужче І позирала' все на сонце. Може ще й дополе сьогодні грядки—так думалось; і була вся спереду, дома, без того навіть невдоволення на Павла, що її клопотало, йдучи до волости, десь певна, що здихалась "нарешті лиха—ходити ще та й ще до начальника.
Сонце довго ще котилося "згори.
Повернувшись, Явдоха знайшла хату засуненою, дворик порожнім: старий поїхав на дуку по сіно; Настя зранку ше одлучилась з дому— пішла полоти Потапівнам.
Ключа Явдоха дістала під коморою і, одсунувши хату, першим ділом посипала курям, винесла поросяті. Не гаючись потім, крайком хліба та цибулиною перекусила: поспішала на грядки. І ось, нарешті засунувши хату знову, роздягти кохту, але в платкові, вона вже на грядках, де неприбрана сапа та недополена латка чекали на неї. Господи, поможи!
День стояв тихий і палко-горючий, але безшумний. Оліянів двір— крайній, над напіввисохлою річечкою, унизу в березі—пеньки, лоза й рів тече; сюди не сягав з села навіть дитячий галас. Тепер нішо вже не могло розігнути чи випростатії Явдоїшіну постать, що схилилась над сапою.
День проходив свою круту путь напружено, довго й непомітно. Вечір прийшов голубий. Але згодам, коли дополювать лишалось небагато вже, вечір посинів, загус, стали займатись в синім, що вгорі, мареві сухі й блискучо-миготливі зірки. Тоді до мукання, яким сповняла село череда, що йшла з паші, до вечірнього галасу села, домішалось стріляння: то панич Ладимир покотив десь своїм "моцікдетом"...
Явдоха ледве впоралась, темпі вже смерки мерехтіли, корова давно ревла біля двору, як латку було нарешті дополнено. Одночасно майже повернувся з возом сіна і Оліян.
Сіно скидали вдвох, по темному, Настя не приходила, Сачи вдаох і вечеряли потім, засвітивши синенького каганця.
— Дівці, мать, не будем засувать хати,—сказав лагідний Оліян,—її, може й до півночи носитиме.
— Про мене, не засувай,—відповіла Явдоха.
Взагалі, їй щось не дуже говорилось: коротко лише вона спершу, скидаючи сіно, потілі за вечерею розказала про начальника й записку, Олїян погодливо підтакував головою, а то була мовчуща й хаплива. На скору руч після вечері перемила ложки,—горща немите й лишилось,— і, як Оліян потихеньку собі задоволений ладнавсь, нгпоївш" коняку, лягати, перехристилась і, не розпинаючи платка, загасила світло Оліян поклавсь на полу, головою до вікна, впоперек; Явдоха теж на полу але не "поперек, а вподовж, з краю...
Настя поверну чась пізно, десь коло півночи аж. Місяць, правда ще не викочувавсь, але з-за пеньків, що в березі, мерехтіла вже злотаво-червонувата порохня од нього й малювались виразніш верби на оболоні
Гнучко й безшумно Настя сковзнула до хати—рівномірне батькове хропіння не порушилось, і, кинувши хустку на лаву, мерщій поклалась полі, біля столу, де їй було прослано одежину й рядню.
В хаті було те.мрявно—чорно синіли лише вікна, непевна тиша короткоплинної літньої ночи стояла, але разом з Настею влетів мов вихор. їй здавалось: все тріпотіло й мигало, в кожнім найтемнїшім куткові
Очі Насті заплющувались і розплющувались, лиши, вона квапилась, щоб, заспокоївшись, мерщій заснути—однаково. Побачення з Володьою, що затяглось так оце допізна, її ще не задовольнило, розбуркало до дна, вона-б ладна була метатись, ніздрі їй і досі роздимались, ? вся вона горіла. Рій розірваних і безладно мерехтливих думок гнав у голові.
Володя хоч цілувать уміє! — вихопилась нервовно-зраділа мисль, швидка і шалена, і зразу-ж в гарячковій уяві повстало:
Він її посадив на зрізаного дубка, це в їхній ще леваді, і ростібнув сорочку. Вона не сміла пручатись, сиділа смирна, слухняна—голубкою, хоч її затрудило раптом до кісток, аж зуби зціпила. Заспокоюючи гла-лнням руки по голові, Володя розкрив половину грудей. Щось він говорив, голублячи, і цілував, не поспішаючи, спокійно—він спокійній—і
ГЇ'ЯНО.
Що він говорив? Губи Насті й тепер ще осміхались
— Тн—українська моя калина-царівна... гетьманова... стривай,— казав, неспіша, далі і злегка гарказлючи,—наш гетьман—сміття, ти— моя самостійна, вільна Україна...
— Такої! Україна...—Це починалось знову в кожній леваді, якими шили, аж до їхньої, її батька левади, іцо крайня й найменша. Володя вів її, стиснувши за стан, і ставав то під калиною, то під терном десь.. Ніч була в темному синя, кудлаті левадні— трави кущі опливали темник якимсь і синім сяйвом...
[ вона-ж його накусала сьогодні! Хлопці, з ЯКИМИ раніш гуляла, шепотіли було їй усе, чом не цілує. Кого-б і цілувати!
Володин образ ніяк не хотів і тепер ще виходити з Настиної голови, сповнюючи її пристрасним, до божевілля, милуванням.
Він, Володя, хоч і тонший, як його обняти, але—хто зна, що в ньому є!—такий твердий. У спині наче йому одна лише широка кістка, —іс-бела та міцна, не вигнеш. І руки в нього, як залізні, вона торкалась. Він як здавлює, ворухнутись не можна. Лине в Володі смугляве, з чорним, гладко прнчісаним— на бік волоссям,—циганенко!—втішалась Настя далі—ніс з горбом, трохи широкі губи. Саме не високе, середнє, але пілкіля спокійне таке та... небоязке.
Він їй сказав ще й таке, дурне, сьогодні: Хоч, посватаю? Але доведеться зачекати.
— Скільки-ж зачекати?—сміючись, у жарт спитала Настя, вживши п собі Володиного, чудного слова; "зачекати".
— Років один, а то й два Поки ствердимо самостійну Україну. Я чаю незабаром їхати до Київа, гетьмана будем скидати. Він не наш.
— Вас-же били за гетьмана,—аби що сказати, всміхнулась Настя.
— Те дарма. Мій батько теж за гетьмана, але я і кожен свідомий українець проти. Україна мусить стати иншою, ніж є. Такою, як ти.
— [ то-б ви пішли проти батька...—не повірила навмисно Настя,
Навмисно, бо Володя, справді такий, що піде. Небоязкий він, уміє з людьми, його всі люблять XJ ями на сел—свій, гуляє часто цілі ночі; хто хоч і догадається про любов між "им> і нею, Настею, то його ніхто не зачепить, як другого-б. Попа учував хлопців пісень, співають, Настя усі їх знає. "Ми гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярмо"... "Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить".. "Ой у лузі червона калина похилилася"...
— Хай бере!—забаламутило раптом Настю, і всю її мов стріпнуло. Назавтра ще звав її покатати... над вечір, у степ.
— Люди-ж побачать!—вона казала.
— Нехай бачать,—казав він,—царівна і є на те, щоб її бачили... одвідаеш,—казав,—Павла...
Думки розгортались прожогом, швидишли, тріпочучн й сплітаючись у темряві.
Про Павла Володя говорив, що:—дав твоєму братанові записку, його випустять. Але ніяково було прн Володі не то що говорити про це, слухати навіть Ніяково і чогось соромно. 1 тепер теж, Павло брат, був далекий, як чужий, і в голову не спадало спитати1 матір, шо виходила у волості. Хата Насті здавалась то чорною зовсім, мов потреб, чорною й темною, то червоною, як жар.
Проте було тихо. Напільне вікно одсвїчувало вже слабкою срібно-голубою прозір'ю, коли-б підвести голову й поглянути, там далеко, за луками здійнявсь перекинутий місяць, вищерблений і спліснутий, МОВ пиріжок. Він ніби зачепивсь за що й повис кумедно,—повис і сам-же сміявсь із себе нечутним, застиглим сміхом, а луки од цього сміху посмирніли й стали в сумі1.
Тоді озвалась Явдоха:
— Ти, дівко, може-б на базар сходила завтра. Павло тебе кликав на щось. Казав, щоб прийшла
Явдоха проказала це, не ворухнувшись,—з несподіванки Настя мусила аж причаїтись зразу, мов прислухаючись, чи не почулось іе так і рівночасно, за цю коротку мить їй треба було раніш, ніж відповісти, вгамувать себе.
Це пощастило.
— А хіба ще не пустять його?—озвалась і прислухалась до звукін свого голосу,—!ванюшка-ж записку дав.
— Дав, то дав, та хто його зна,—рівно й не подаючи знову ознак, що we спить, сказала Явдоха.—Понесеш йому варюванки. Роботи дома однаково —нема.
— Нема!—шпарко запротестувало в Насті... але змовчала.
— Нехай; взавтра побачу. Може й піду,—вимовила.
— Та проси начальника, хай вже пускає...—ше монотонно сказала Явдоха.
Настя не схотіла більш озиватись; од матірних слів їй замулило, але і втяхомиралась. Побачила, що вікно посвітлішало, що знадвору коло нього блудить ніжне од місяця срібло. Було тільки невимовно душно... Явдоха давно вже не спала. Вона чула, як і Настя прийшла.
Не розібрати, чи то до Павла, чи так просто жаль який тримав ЇЇ думку в безсонні1; вона не ворушилась, а в голові йшло
— Mo й не випустять.—Це про Павла.
Що буде, коли не випустять, Явдоха ясно не уявляла. Але, як холодний лист, клалась на душу застиглість, набігали' десь холодні сльози.
— Діти, як лихо.
