В пазурях у людини - Тесленко Архип

Як прибув, пише, що бачив. Написав, що й заарештували. "Ну, да це дурниця,— пише,— не журітесь". Що б же таке ще написать їм. Хіба... може б" вони там свідків знайшли, які б захистили? Справді! Хоча, стій! Лист же через товариша прокурора йтиме. Напиши що таке, ще до діла пришиють. Ех, нічого. Написать хіба поклони селянам? Знов же... знов підозріння.

— А ну, живей,— старший до Луценка,— не ты один-то у нас...

Пише: "Привіт вигону, де я ходив, селу кудрявому, леваді, де квітки рвав, полуниці..." Написав свою адресу, далі — на конверті, віддав старшому.

— Ну, уходи! Заперли Луценка. Ходить по камері.

Ну, написав!.. Це там і селяне узнають, де він. А хай...— Всміхнувсь.— Чи пропадать, то й пропадать. Хоч добрим ^словом люде згадають. Страждаю, знають за віщо. Самим тільки дукам не до вподоби був. Ну, та їх жменя; незаможних більш.

Хай! — Походив, сів.— А що якби... незаможних більш, та зібрались оце вони, та до слідувателя гуртом пішли... "Він у нас, мов, такий... Боже збав, щоб палив кого..." А може... може, це й є там. Є тямущі селяне, завзяті. Або якби присікались до Савенка. Можна збить його. А інтересно, як на суді. Якби судді сяк і так його ловили. Треба буде прохать, може... Хм-хм.

Після різдва получає листа й од батька Луценко. Топ-цює саме, дрижить,— холодно, страх, коли висувається з прозурки конвертик. Зрадів, зрадів!

Стоїть у куточку, читає.

"Во первих строках", зразу "от господа бога".., се, те, далі: "А нащот села кудрявого і нащот левади з полуницями і вигону, то вже їх тобі по век вечной не... що?., не видать.— Каторга, значить. Докази великі. Так рука затремтіла йому.— Тепер у нас ані піснет нічто. Поліція...— закреслено паличками сюди й туди цілих два рядки, видно, в товариша прокурора.— І багачі как доведались, што тібя не повесят, а тольки на два годи, то аж показілісь. І почалі бегать у город до...— закреслено.— І почалі крічать в обчестві: он вредной человек у селє, зослать їво по приговору обчеському". Далі Луценко таке взнав з листа з цього. Виїздить хтось у "обчество",— а хто — скрізь позакрес-лювано,— намовляє селян того, що й багатирі,— заслать

Луценка. Селяни огинаться зразу давай: "Та що, та як... Та ми нічого не знаємо і... зашли, то й гроші плати". Виїздить удруге. "Никакой платы не потребуют с вас". А багачі: "Хто не хоче висилать і той такий самий, і того зішлемо. Пиши приговор",— до писаря. "Ну, аби не платить хоч".

А обвинувачення за пожар виникло так. Парубок один, Микола Синяк, родич Луценків, був у боярах на весіллі одному. Був там і дукар Савенко, п'яненькі обидва.

Микола:

— За що чоловіка зсилаєте? — до Савенка.

— Как за що? — вип'яв той пузо.— Он мельницю спалив у мене.

— А ти бачив? Почервонів той:

— Хто "ти", на кого ти тикаєш?.. Бачив!

За це й ухопилось начальство. І от Савенко, щоб не зі-статися в брехунах, ще й наймита свого намовив до цього. Доказують.

"Так отакоє воно,— кінчається лист,— ще й обчеством тібя і не на два, а навєк. Вот і хорошіє оні і гарниє, а як прийшлось... погибай, аби їх не зайняли та аби не платить їм... Аж мать заболіла. Лежить і не встаєть. На бога уповай, больш нічого".

Здавило щось Луценка. Додибав до нар, ліг. Що ж це ще?

На масниці кличуть у контору його. Читає письмоводитель:

"...У Вятскую. По милости министра — высылка на два года. Срок с 27 декабря". Всміхнувсь Луценко.

— Что за милость! — промовив ніби про себе.

— Как видно, ссылаешься не на счет общества и за то, что в первый раз: аграрник.

Мало розважила ця звістка Луценка. Так чи інак, а все-таки він вигнанець з рідного села і не раз, а двічі. Ну, перше вигнання... хай... А от друге! Хто й лихий був, хто й добрий... усім, усім не треба його.

Аби не платить їм... Так от яка щирість у людей, от яка добрість! Хай пригрозили на їх... Так їх же ціле село. І не зрозуміли, що зробись, злякались купки дуків! Чого ж тоді такі завзяті були? "Ми" та "ми"... Просто не схотіли відстоювати. Як їх ще щось буде чіпать, хтось їм... Хай краще гине.

Прислав батько незабаром і два карбованці грошей йому. Про того рубля ні слуху ні духу. Важко-важко самому, а там... получив ті гроші,— "не журітесь" — написав додому про звістку,— "отмінено". Є сахар і чай. Та не до смаку.

Сидить уже Луценко, суда жде. Що буде, те й буде.

Сиділи навпроти два каторжанина — батько й син, ждали одправки. Прості селяне. Батько — бородатий такий, а син — вусики тільки що висипаються. Засуджені за вбивство лісничого. Ідуть поз прозурку оце, де Луценко, і тільки брязь-брязь кайданами.

Так і похолоне тіло йому. Це ж і його жде!

Зіп'явсь раз до кватирки, притулив шапку до скла, глянув на себе... Хоч би сухот не схопить.

Пішла раз горлом кров у татарина. Дивиться Луценко. Оце так-. Сухоти! Непремінно сухоти! І це вкупі вони! їдять з одного бачка. Ще татарин коло його спить,— кашляє, бризки так і летять йому в обличчя... Пропав, пропав. О, де той суд?!

А раз увіходить хверщал тюремний у камеру. Пальтечко на йому засмальцьоване, борода кошлата.

— Все здоровы? — питає.

— Н-н... Я болен,— той, чуб йоржиком.

— Что у тебя? Покажь!

Глянув Луценко... Гноянок, гноянок!..

"Пранці! — промайнуло в Луценка.— Оце так! О, що ж це буде? Ще й гнить доведеться!"

Похитав головою хвершал, пообіцяв примочки якоїсь, пішов.

"О, пропало ж, пропало життя",— мліє Луценко.

В августі другого року приходить конвой за Луценком, вести у город кудись. Куди — не кажуть. Та він і сам догадавсь. Суд скоро.

Обступають з штиками його. Страшно-страшно йому. Штики, а як ще й кайдани!

Вивели за огорожу його.

"А як тут! Яка воля! Люде ходять... самі... без конвойних і не в сірому. Як воно їм? Пташки щебечуть, літають... Щасливі! Сонечко світить... Сонечко любе!.. Сосни стоять... Та невже ж... невже засудять'його?!"

Через тиждень після читання акту обвинувачення вносять Луценкові одежу.

— Передевайсь, на этап...

Куди, теж не кажуть. Догадується. "Ану, ану..." — тьохка йому.

— А як гарно! Піджак, чумарка... своє, все своє...— надів, озирається.— Хм-хм...

Іде етапом.

— Наручни!.. Заковать! — вигукують скрізь старші конвойні, як тільки до Луценка черга доходить.

"Каторга, значить..." — Майорять села, люде, поля... Немиле, немиле.

Тільки що на суд встиг Луценко. Прибув у "свою" тюрму аж у половині октября, якраз у той день, що й суд. Ночей скільки не спав, тільки що задрімав, як знов конвой.

— Собирайсь!

Що ж це буде? Та ні оборонця з його боку, ні свідків. Засудять.

Ведуть посеред улиці Луценка,— мряка, грязько. Дядьки їдуть, звертають їм. Панки йдуть пішоходом. Як це їм? Про віщо це думають вони?

А ось той дім, де суд: вікна великі, городові коло дверей. Дідок якийсь зігнувсь... а дивиться як!.. Батько! Як посивів, згорбивсь. Іде назустріч.

— Здрастуйте!

— Не подходи! — конвойний один молоденький, русявенький.

— Та я ось,— показує вузлик.— Це син мій, не бачились.

— Отойди! — крикнув другий, вусата, з нашивкою. Так щось здавило Луценка.

— Лужно буть чоловіком,— промовив до конвойного того, та й нічого, похнюпивсь.

Ось і в суді він. Сидить між штиками, на лавці під стіною. На Савенка дивиться. Сидять з наймитом збоку в Луценка.

Зітхає Савенко, плямкає. , Совість, мабуть... Ага!

Немає суддів. Саме сукно червоніє, та папери лежать на йому. Прихиливсь до наймита Савенко. Чує Луценко:

— Присяга,— шепоче,— як знаєш, а я, мабуть... коли б... як Сичеві: і рот скривило, і діти померли... заприсягся.

Всміхнувсь Луценко. Визивають ось їх.

— Мм... Ваш., бла... ррр... не припомню... давно-о... дєло було.

Такий в селі просторий, а тут... Тії й наймит.

— "Оправдан!" — вичитують Луценкові.

А він боявсь, млів так. Судді... які ж гарні вони... А хрести на їх, звізди, яке гарне все. Присяжні в чумарках... панки, панії на лавках. А батько он коло дверей стоїть, як усміхається. Таки є, є на світі добро. Заслали. Що ж? Темний народ, забитий, —заляканий... Та взять і Савенка... Яке воно темне!

Ведуть Луценка в тюрму.

— Так будь ваша милость.А— до конвойних батько...— Давно... і... мати нездужа.

— Уходи!

Коло старого і наймит Саве|іків.

— А що, нічого? — оскиряєтрся до Луценка.— 3 тебе могорич. Ну, ми ось з дідом,— показав на батька.

Схитнув головою Луценко.

Могорич! А сидів стільки ось|... через кого?.. Та й зараз... побоялись тільки, щоб ротів не покривило. Ех, ну та нехай... Гаразд, що хоч оправдали. Город... ріднесенький! Там он базар, там книгарня...

— Не отставай! — до Луценка молоденький конвойний. Не пустили й у тюрму батька до сина. Не було якоїсь записки од когось. Передали тільки сахарець, пиріжечки.

Днів через три ішов з тюрми етап, взяли й Луценка у Вятську губерню.

Декабрь! 27! Ось-ось... Луки, гаї видно з вагона... Боже! Сніжком тільки припадають уже. Ну, та настане весна, літо. А тоді ж уже він дома, дома... Як воно тоді буде йому? Тільки матуся... бідна матуся. Нездужа, хоч би не вмерла... А що, якби це були засудили його?

II

Доїхали до губернського міста. В пересилку весь етап попровадили.

Як воно буде, як уже Луценко не скнітиме в їх, не витиратиме цементу, нар; не стискатимуть його звідтіль і звідціль, не задихатиметься в брудові?!

А як воно буде, як не слухатиме лайок гидких, балачок про кров; не зазнаватиме страхіття.

О, ті фартові! Як ішов перший раз на заслання, багато політичних по пересилках було і фартові тільки тим удо-вольнялись, що в кого що нишком потягнуть. А ці рази... Ця ж сама камера. Нари під тією стіною й тією; прохід посередині. Ходять і такими козирями позирають то сюди, то туди, руки позакладали за спину.

— Эх...— починає один, чоботи на йому "бутилками", сорочка коленкорова, кущик під губою.— Ладони чешутся. Так бы это отлатал фраира какого.

Другий, у бачках, у черевиках, в бушлаті:

— Начинай, помогу.

— А ты, Васька, пробовал кровь с фраира? — один, щелепи здорові, очі сірі, швидкі; у котах, у піджаці.— Ни-чиво, понимаешь.— Оскиряються, переморгуються.

Лежать дядьки на клунках, інший на нарах, інший долі, нічичирк.

Одного дня ходить їх декілька по камері, оскиряються і так на дядьків позирають. Як ось один рудий, у кепці сірій:

— Не скомандувать бы нам: руки вверх! — до товаришів унапівголоса.

— Заходи, бери и так,— буркнув рябий один, ніс увігнутий.

Лежить ось піджак новий бобриковий на дядькові одному, хопив той, у кепці, тягне.

— Що?! — жахнувсь дядько.

— Примеряем вот.

Надів, ходить.