В тюрмі - Тесленко Архип

Брязкають ключі в коридорі, грюкають двері. Сниться Омелькові — на бубон, на скрипку це грають у його. І він це вбратий, розчісаний за столом сидить. Синя чумарка на йому, сорочка вишита. Платком шовковим йому рука перев'язана. Вусики чорні, брови. Такий пишний. Поруч з ним — гарнесенька, чорнобрива Мару-сина його, у квітках, у намисті. Проти їх — дружки, маківочки такі, співають весільної їм. На столі коровай, васильки, шишки. А там чоловіки, жінки випивають, закусюють, щастя-здоров'я молодим посилають. Всміхаються молоді: він, Омелько, Марусина, вклоняються.

— Бері хлеб! — крикнув хтось.

"Ага, — сниться Омелькові, — це ділить коровай підстаростий. Так, так. А який рушник широкий через плече он у його!"

— Хлєб бері! — знов ще дужче і так по-салдатській противно хтось крикнув.

"Так... хіба... що це?" — промайнуло в Омелька. Протирає очі, підводиться. Де це він? Дивиться. Біля дверей стоїть хлібопек Васька у бушлаті, з пайками в руках. На порозі — діжурний з револьвером під боком, червоний, пикатий.

"А де ж... де ж підстаростий, весілля? — тьохка в Омелька. Положив ті пайки біля себе на нарах, такі чорні, глевкі; сидить лупа очима... — Так от!.. Це в тюрмі він?.. у тюрмі!.. Так і є. Грати он залізні, товсті; стіни суворі, страшні, попідвожені чорним. Блощиці он червоніють на їх... ху!.. пороздавлювані. Сміття он, цвіль у кутку, — стоніг там, стоніг. А сморід!.. Товариші ось хропуть. Яким же брудом повкривані вони! Заяложеними ряднинками якимись. А сорочки які визирають у їх! Мішки засмальцьовані, вонючі якісь. Скільки в їх кузок! Така ж сама й у його. А он ще бушлат який лежить у головах!.. Так от!.. Тільки вусики чорні, брови й при йому. А де ж чумарка синя, сорочка цяцькована?! Значить... то тільки сон був! Як же це так! Ех! — зітхнув. — І то ж люде! Ні скривдив нікого, ні вкрав нічого нігде, а от... сиди у такому. Що, якби це його так Марусина побачила!.. Марусина... Щебетав соловейко, зорі мигали, вітерець пахучий шарудів вишеньками, і він... так з нею голубивсь тоді. Ще ж так недавно! Збирався до неї старіст засилать, жить, хазяйнувать з нею... Ех, дівчино люба, хороша! Поткнись до тебе тепер. Що тепер твій батько, темний прибічник багатирський, заспіває йому? "Острожник", — скаже. А все багатирі. Що тільки ж і того, що посперечався з ними. Та ні. Позахоплювали землі по півсвіта, позажирали усе і тепер... "Не смєй!"... Зорюють он толоку вони, огороджуються... Нігде і скотини попасти чоловікові бідному. Ех!" — почухавсь. Позирнув на вікно: так уже світло в йому. Це вже там сонечко зійшло, люде це там як вештаються! Стиснув зубами, одсунув свій матрац од стіни трохи, поклав там пайки, — стола нема, — ліг. Тарканів-тарканів поз стіну ту. Далі лежав Максюта Сашко, "фартовий". Такий: у бачках, білявенький, худенький, очі швидкі. Потім циган Кроль, чорний, кучерявий, з борідкою, "блатним" себе зве. І поз другу стіну, обдерту, цвілу, лежав Яків Бровко, блідий собі чоловічок, русявий. Не вспів ще Омелько натягти "одіяло" на себе, як знов забряжчали ключі.

— Встать! — десь гукає діжурний.

— Здорово! — чуть, хрипить старший.

— Здравія желаєм! — гукають йому.

Надійшла черга й до наших хлопців, посхоплювались, враз руки "по швам", стоять вряд. Поздоровкалась до їх пика з вусищами, надряпала "4" на дощечці, далі пішла.

Згортають матраци, вмиваються над діл з чашечок.

— Ну, ето пошла скучіще уже, — позіхає Сашко. — Уночі хоч не так воля кортить. Омелько:

— Еге. Або хоч сон який присниться тобі. — Помовчав. — Ех! — чухається. — Ну й снилося ж оце мені!.. От! — Усміхнувсь. — Дівчина снилась.

— Да, — оскирнувся Сашко. — Снілась і мнє нонче маруха. Сьо-то ніби мнє, про барахло тощо зразу, — барахольщіца сама, — далі сідім і етак... ех, чорт возьмі, только сном і жівьош!

Бровко втирається "одіялом".

— А мені воли снились, — обізвався.

— Щаслівой... На волю підеш, — Сашко йому.

— А воли — воля, — всміхається Бровко. — Повинен би суд оправдать, значить.мене... Бо й справді: пухнемо з голоду я, діти, жінка. Кланяюсь-кланяюсь жлобам: хоч на раз спекти борошенця мені... Ні. Ну, сам... хе-хе!

Циган так заздро подививсь на Бровка.

— Еге, на волю... а я... — сів на матраці згорнутому, — мені, парінь, клюква снилась. Наллють, знаю. А проте... брешуть вони... до жлобів робіть не піду і сідать на скамейкі не кину.

— Молодець, циган, — ляпає Сашко по спині його. — А признайсь, — питає, — багато вже скамейок перетягав за свой вєк?

— Ого! — реготить циган. — Дай бог здоров'я стільки.

— Ти приставай, брат, у скокарі, как я вот. То лі дєло! Пошевелівай сібє в городу з шпалєром.

Дивиться Омелько на Сашка, на цигана. Скамейки... шпалер...

— Про віщо це вони? — питає в Бровка.

— Хе-хе! — реготить той. — Ти й не знаєш? Що то значить новак. Це по-фартовому так. Навчивсь уже й я так за шість місяців ось... Хе-хе! От слухай: шпалер — лівольвер тобі; скамейка — кінь; клюква — церква.

Одчиняється камера. Діжурний:

— Ану, виносі матраси, на оправку іді, бері швабру, скорєй!

* * *

Роз'ялозили хлопці бруд шваброю в камері, — смердить, страх. Набрали окропу, заварили цикорії, сидять над нею на нарах. Сашко й циган то на сахар Омельків, то один на одного так позирають. У їх нема й грудочки, а в Омелька... бере з ворочка, кусає. Кашлянув Сашко, оскирнувсь до цигана, далі:

— Сідел з нами как-то мужік одін. От їщо жлоб! Фраїр настоящий. Приїжджають на свіданіє до ніво, пирогів, хліба привозять йому і нікогда он тібє первий не дасть. Ну, і було же йому! Заберьом бувало усьо у ніво, а самого... под нари. — Моргає до цигана, показує йому на сахар Омельків.

Дивиться Омелько на їх.

"Так от напасть, — думає. — Сахарю в ворочку з півхунта всього, сидіть хто його зна поки, а не дай їм — і мені те, чого доброго, буде. От аріяки такі..." Розгортає ворочок. — Беріть, братця, — всміхається.

Ламають хліб, "чаюють". Чаює й Бровко: солі дрібочок кусає.

— Вот і бачу, что человєк, — оскиряється Сашко до Омелька. — Єсть — бері. Верно. Так і нада. А то... Жалко, что я тоді зовсім не пришив того гада. Сідел он, сказують, за то, що вора побив. Ну, не знав я цього. Мало сидів, сука, і дуріл всьо.

Попили "чай".

— Що ж тепер? — потягається Сашко. — Покуріть би.

— Егє, — тре долоні циган. — Якби сєно оце.

— Да-а, — чвиркнув Сашко. — На прогулку підем, вистрєліть у політікі нада. — Пройшовсь сюди-туди, од нар до дверей, постояв, далі: — А тепер... що ж... Ложісь, брат, — до хлопців. Простилає бушлат на нарах, лягає.

— Чі ложісь, то й ложісь, — оскирнувсь циган. Кинув бушлат, ліг і собі. Омелько з Яковом походили трохи по камері, тісно, покрутились тільки, теж полягали. Тихо.

— Оце, якби хоч казки якої... — обізвавсь згодом Омелько.

— Куріть хочеться, брат, — чвиркнув Сашко. Помовчав. — Полуціган, може, в тебе хоч потерть є яка?

— Чудак, батя. Ось у самого котиться слина.

— Ан-ан що павук виробляєі — показує на стелю Бровко. Мовчать.

— Ну, такі ж і барішня ота політічіська гарна! — оскиряється циган. — Гуляєш, а вона так дивиться на тебе в вікно, так дивиться... Очі... ах! — цмокнув, погладжує вуси.

— Ех, — чухається Омелько. — Хоч би заснуть, та ще щоб приснилось таке! Знов тихо. Сашко:

— А встань, Бровко, подивись: яка камера гуляє. Скоро черга до нас? Підвівсь той до вікна.

— У... ще тільки друга.

— Ху ти... в закон, вєру!.. — вилаявсь Сашко. Повертається на другий бік. — Та хоч би, суки, матраців не одбирали на день.

* * *

Увіходять хлопці з прогулки сумні такі, особливо Сашко. Замкнув діжурний камеру, і він:

— Покурім чорта з два, — до цигана почав. — І то ж... а їщо блатной он, скамєєчнік. Кінулі тібє, ну і хапай.

— Еге, хапай, — виміряється циган, — як я: хіп!.. а тут: "што? подай сюди", — масалка.

— По-о-дяй сюди! — кривить Сашко цигана. — От їщо... бароха. Тобі було б... е... — махнув рукою, — шмари беззубої не стоїш.

Сопе, ходить по камері. Циган стоїть, усміхається.

— Не журісь, брат, батя, — почав. — Буде черв'ячка заморіть.

Зупинився Сашко.

— А хіба... такі єсть сєно?

— Парінь, бичків наполов за сортіром. — Витягає аж цілих три з пазухи. — А щьо, дивись, які повні. Повеселішав Сашко.

— Давай огню, — усміхнувсь. — Де пувичка? Сейчас викрешем. — Кинувсь до вікна. — А ви бері книжку... де книжка?.. робі папіросу.

Ухопив Бровко якесь житіє на нарах в кутку, одриває на цигарку з його.

Циган: "Мі, цігани, добрі люде: щьо побачим, наше буде, гоп, ту ля-ля!" — підстрибнув, давай танцювать.

— Ти, хурделе-бателе! — Сашко до його. — Почують, то... знов закурім. — Довбеться під шибкою в рямцях. — Што за чорт? де пувичка? Я сюди її клав.

В коридорі щось кашлянуло, затупало. Зскочив Сашко од вікна.

— А ви зачєм табак уголовним з окон бросаєте? — почувся голос старшого од політичної камери. — Вам. самім по болєзні куріть разрєшено, а ви... Смотрітє: у нас ні гдє-нібудь... Запретім і вам куреніє, жалєйсь тог-да на нас. — Іде коридором, — А ви, діжурний... Смотрєть лучше нада за німі. А то... пошлі вось тє на прогулку, я туда, і... пувічка стальная у ніх. Чья ето пувічка? — захрипів у прозурку до хлопців. — Сказивай!.. А ти, морда циганська, зачем у тєх под окнамі лазіш?.. Смотрі... ти нарвешся у меня... — Повернувсь до діжурного:—Смотрітє мне: без прогулкі і без кіп'ятку до завтра ету камеру й ту.

Дивляться хлопці. Сашко побілів-побілів.

— Так от, гади! — прошепотів.

Пообідали. Брудне щось, брудне їли: з напівгнилою картопелькою щось, з бур'яном якимсь, з комахами, крильцями; чи юшка, чи борщ — і самі не знають. Була й каша: таке мутне, гливке, слизяве щось. Виставили в коридор бачок жерстяний, на "оправку" сходили. Що ж тепер? Дехто по камері плутається, дехто сидить. Омелько стоїть, нюхає бур'янинку якусь, надворі під мурами вирвав.

— А что єслі б заснуть, — починає Сашко, — чи не скорєй би день прошол. — Простилає бушлат. — Ех ти, лежня панська, жість меркотанська. — Ліг, за ним і інші.

— Чорта з два заснеш, — перекидається циган, — як тільки те й робим, щьо лежімо.

— Еге, — чухається Бровко, — ось, єй-бо, так уже пооблежував боки.

Припікає сонце в мури і в одчинене вікно так, уже паше.