На калиновім мості - Васильченко Степан
Пішов по самовара. Ми посідали коло грубки.
— Так де я тоді ділась із школи? Мені й досі соромно, як згадаю,— і вона розповіла цікаву історію.
Знаючи її експансивну вдачу, можна тому цілком пойняти віри. Головну ролю одіграв той мій лист, що я послав з хутора перед святами Маркові. Виявилось, Марко ще з школи і не думав пори-вати зв’язки з Тасею. Тими пам’ятковими святками, їдучи з семі-нарії додому, він здибався в Києві з Тасею. Читали мого листа — вирішили приїхати обоє. Марко раніш, Тася днем пізніше. Марко-ві хуртовина замела залізницю — не приїхав. Тася приїхала і, поба-чивши, що Марка нема, обурилась, схвилювалась. Думала — підвів навмисне. У візника довідалась, що назад поїзд — світом. Тихень-ко, щоб не робить гомону, вийшла з хати, сіла на того ж візника та зразу ж поїхала.
Я слухав, як на голках.
— От тобі й Марко! Який? Писав кілька листів, а про це хоч би слово! Це такий товариш! Це — земляк!..
...Перейшли на давні спогади.
Про учителів, про учнів, про шкільні пригоди. Згадали безта-ланну красуню Марусю. Вона таки поїхала за нареченим в за-слання.
Поїхала, захворіла на тиф, померла.
Зітхнули.
І раптом весело засміялись, пригадавши, як колись Марко за-туляв уші, щоб не чути "Марсельєзи".
Радісне й смутне — все поспліталося, а над нами ніби повисла велика радість: ось-ось зійде й засяє сонце над усім нашим краєм. І тихішав у нас гомін, мов у дітей, що перед святом розповідають казку, щоб швидше згаяти час.
Згадуємо минуле, говорим про давнє, а думка повертає до од-ного. Ні-ні, та й знову тієї ж:
— Виходить — повінчались... жених!.. А хоч би ж був словечко на-писав! Стій же, я побачу тебе!
І знову Тася, шаріє, як піон:
— А ви зразу нібито й не догадались?
— І в голову не приходило! Дід каже про якусь Наталію Андріїв-ну, а мені й не в голові, що то за Наталія Андріївна! Ну й погуляю ж у вас на весіллі, Тасю! Тільки глядіть, щоб весілля було з музи-ками, з дружками, з світилками...
Очі в Тасі засяяли. Зітхнула:
— Та хто зна, як воно буде. Може, ще й та чутка була неправдива, що їх повипускали, може... такого завдадуть весілля...
Позирнула з опаскою на вікна.
Аж так. Хтось у вікно: стук!
Тінь одразу пробігла по лицю Тасі.
— Ну от... Чуєте?
Одразу наїжачилась темрява, ворожа стала.
Тася раптом до лампи:
"Ху!"
Погасила.
Шепотить у темряві:
— Це, мабуть урядник! Коли буде питать мене, кажіть що вдома немає.— І вже за пальто, за хустку, тримається за двері.
Одтуляю на вікні ріжок ковдри, придивляюсь: якийсь дядько...
Через плече полотняна торба, в руках ціпок, чобітьми топче осінні квіти під вікном, що срібною комашнею вже вкрила їх па-морозь...
— Хто такий?
Проти вікна забіліли зуби — сміється. Лице томлене, мучене, ні-би в мертвого. Очі позападали, світять десь із глибини, здавалось, хтось начепив жартома машкару.
— Хто такий? — голосніше гукаємо, стривожені, вже з Тасею обоє.
І зразу мурашки розсипалися поза спиною: в запалих очах у "мерця" запалало, блиснуло як криця і під вікном прогриміло громом — переможне і грізне:
Отречемся от старого мира,
Отряхнем его прах с наших ног...
— Марко!! З тюрми!
Тася заметушилась по кімнаті. Сміється, а очі набіглй слізьми. —
— Воля! Воля! Хай живе воля, рівенство й братерство!
Всі наші розмови, спогади, жалі — все розлетілось, як тріски. Так діти розкидають свої цяцьки, коли летять назустріч давно споді-ваній, забареній матері...
Столітня минала ніч, розпадались мури...
— Діду, світла! Світла!
* * *
...Так от весілля... Коні воронії, бубни, музики...
Загрібай, мати, жар-жар,
Буде тобі дочки жаль-жаль...
Разом: радість, воля... маніфестації, співи, мітинги, організації...
А далі, як сніг серед літа,— драгуни!..
А далі — козаки! А далі засвистіли лютим вітром нагаї, закрути-ли вихрі. Ось тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи — все за-кружило, понесло-понесло, як у бурю зо-рваний лист, за тисячі верстов у сніги. Гай-гай, куди занесла ти мене, моя сива шапка! Аж серце мліє!
Крижані гори! Білі ведмеді!
Північне марево — чари!
А далі — пекучі морози, молоді обличчя, гарячі очі, червоні на щоках маки...
А далі...
Та що ж це за вітер такий пекучий, що в лице віє, віє, як огнем?
І я ніби пробуджуюсь од сну: із естради подимає гарячим віт-ром, як кропивою жалить:
Ой догнали літа мої
На калиновім мості...
Ой верніться, літа мої,
Хоч до мене в гості.
* * *
Яскрять золотом огні. Попід стінами ті ж тихі тіні стоять у він-ках із барвінку. Море мужніх, бородатих голів посхилялось, мов під запашний цвіт у саду. Сидять, як у завороженому сні, соколом пославши думки за літами своїми.
І сидить між ними Наталія Андріївна, на руку схилилась. При-мовкла, щоки од жалю горять.
І дивиться вона на мене, ніби за цю коротку мить од куплета до куплета була вже між нами довга-довга розмова,— хитає головою. Може, майнули їй перед очима теж весільні коні чи помарились далекі сніги, чи, може, того що бачить — моя ось голова сивим сні-гом закуріла-закуріла... Чи, може...
Ой...
Що ж то за сон, що ж за марево увижається мені, що коло жар-кого осіннього огника сидять темної ночі пастухи в степу? Пас-тухи сидять, а до них мандрівник з темряви наближається...
Шапку знявши, голову схиливши. Сивий чуб його вітер розві-ває. Реп’яхи на полах у його, на ногах болото, туга в очах. Підхо-дить заклопотаний, сумний, мов волів шукає. Питається, і чудна в його мова:
— Не бачили, не чули — не їхали тут мої літа?
Сміються.
— Які ж твої літа?
— З музиками, з бубнами, з прапорами, кіньми вороними.
— Не бачили, тільки чули: погули літа твої геть поза горами. А як їхали, співали:
Не вернемось, не вернемось,
Не знаєм, до кого..
