Я (Романтика) - Микола Хвильовий
Тоді я кричу:
- Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.
Доктор Тагабат динамічно:
- Так його! так його! - і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.- Так його! так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав:
- Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
- Хто на черзі?
- Діло № 282.
Я:
- Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша - і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш - порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
Я:
- Ваша фамілія?
Зет!
- Ваша фамілія?
- Ігрек!
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.
Я:
- Де вас забрали?
- Там-то!
- За що вас забрали?
- За те-то!
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...
Я:
- Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?
Мужчина й женщина:
- Так!
Я:
- Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
- Так!
Я:
- Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції - передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою - і він розкинувся горілиць.
Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
- Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я:
- Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:
- Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:
- Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
- Ведіть!
...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло - Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! - Вечоріло.- І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро - це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.
Тривога.
В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
- Роз-стрі-лять!
але я повертаюсь і бачу - прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся вбік: що це - галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:
- Ти?
І чую з натовпу женщин зажурне:
- Сину! мій м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.
Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
- «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер.
- Чорт! - і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
- Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими.
І мовчки одійшов.
...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це, я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).
Так! - схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
- нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».
І я голови не загубив.
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:
- Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.
Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
- Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! - я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.
...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у
