Я (Романтика) - Микола Хвильовий
Я думаю «так треба».
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це - бакханалія і т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою -
- «розстрілять»,-
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,- це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх, чорного трибуналу комуни,- нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
«Але який вихід?»
- Який вихід?? - І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
- Але я не бачив виходу!
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: «коли доктор - злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини».
Але я подумав:
- Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.
...Свічі танули.
Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
...До розстрілу присуджено,
- шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер - чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів -
тьма на моїй совісті!!!
- Тьма?
І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
...- Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я:
- Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.- Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
- Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
- Фантом? - знову здригнув я.
Ні, саме це - неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.
- Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
II
...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті - паніка, в тилу - паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.
Мені доносять:
- Ідуть глухі нарікання.
- Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.
Так:
будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Так:
вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
- Штаб Духоніна!
...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.
...А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
- Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
- Куди?
Андрюша:
- На фронт. Я більше не можу тут.
Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.- Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб?