Болотяна Лукроза (частина друга) - Петров (Домонтович) Віктор
Так легко проминути слово "Великдень" і лишитись під враженням: "індики, шинки, гуски". Чорні житні пироги з гірко-кислою калиною були святковою стравою в великі свята у "нерозкуркулених" Цвіркунів! Признаюсь, я виковирював з тіста ці тверді, недопечені, кислі ягоди й потайки викидав їх геть, а важке тісто їв, не відчуваючи, що воно святкове й в заможній родині Цвіркунів означає для її членів привабливу принаду урочистого святкового дня.
Так, справді на Великдень кололи кабана і їли шинку, але це було раз на рік, бо раз на рік буває Великдень, і сала від того заколотого на Великдень кабана повинно було вистарчити аж далеко за Покрову. Ні, життя в Баришівці не було розкішне; воно було не голодне, але воно було просте, суворе, сповнене праці.
Ю. Клен назвав Баришівку "провінціальним містом". Поети ладні перебільшувати; прозаїкам доводиться в "поезію" вносити "правду". Баришівка не була містом. Це було містечко, районовий центр, волость, велике козацьке старовинне село. Мешканці Баришівки писалися козаками, — номенклатура людности на Полтавщині, успадкована од колишнього поділу на полки!
"Благовіщення струнке бароко", "нежданий гість з старовини", уточнювало зоровий образ традиціоналізму. Гострий кислий пах відходів з численних баришівських більших і менших чинбарень, що носився в повітрі, вказував на промислове обличчя містечка. Як барочна церква Благовіщення, так і чинбарський промисел баришівчан засвідчували, що з 17 віку тут змінилося небагато. Інерція віків затримувала цеховий лад, за якого окреме село було окремим цехом. Баришівчани були чнбарями, діхтярівці гончарами. Розчленування промислів відповідало осібності окремих сіл.
Я говорю тут про "17 вік" і "бароко" Але тут потрібне уточнення. Друга половина 10-х років пройшла під знаком захоплення бароко. Том грабарівської "Історії мистецтв", малюнки Г. Лукомського в репродукціях листівок "Община св. Євгенії", Нарбутівські барочні стилізації, зроблена ним обгортка "Нашого минулого", студії й доповіді Ф. Ернста, Вс. Зуммера, Шульгина, Язловського, Жураковського, читані в семінарі проф. Г. Павлуцького, довгі мандрівки по Печерську й Подолу в розшуках барочних пам'яток, — були виявами цього культу. Але в сприйнятті бароко ніхто з нас не переступав за рамки естетичного переживання архітектурних пам'яток. Ми сприймали бароко як абстраговану форму архітектури. До розуміння бароко ми йшли од Вельфлінового "Ренесансу й бароко", що в ті роки вийшов у перекладі на російську мову.
Бароко було для нас виключно архітектурою. Ми звикли розглядати його з переднього фасаду. Ми вчилися бачити його в урочистій і мальовничій пишності. Поняття про бароко пов'язувалося для нас з уявленням про столичне, великоміське бароко: Софія, перебудована Петром Могилою, Межигірський Спас, Мазепинський Микола, білий мережаний сон воріт Рафаїла Заборовського репрезентували для нас мистецький образ "українського бароко" полковницьких, митрополичих і гетьманських фундацій. Ми іґнорували те, що не було "чистою формою".
Переїзд до Баришівки став для кожного з нас поворотом до старовини, втіленої в сучасність. З країни "естетичних переживань форми" ми потрапляли в країну реальної здійснености, де життя виступало в усій аморфній і терпкій наготі елементарного… Ми входили — краще сказати: примушені були обставинами ввійти! — в минуле не через муровану браму Заборовського, а через задні двері. Не з фасаду, а з бічного входу.
Досі ми знали старшинське бароко, тепер — посполите козацько-ремісниче. Не мрію, втілену в камінь мурів, а сувору щоденну працю. Ми оберталися в середовищі людей, які були такими самими, як і їх прадіди 300 років тому в 17 ст. Баришівка в недоторканій чистоті зберігала всі відміни 17 віку.
Відміни, певне, були, але вони були неістотні. Сини Цвіркуна, що в Баришівці я оселився в нього, не вчилися в Києво-Могилянській Академії, хоч подібний варіант і не був, зрештою, виключений. З двох старших синів один служив телефоністом на залізниці, а другий закінчив переяславське реальне училище. Замість реторики й філософії, він студіював диференційне числення й, замість підрясника та скуфейки, носив чорну блузу, підперезану ременем з бляхою й літерами на ній "П.Р.У.", і фуражку з жовтим кантом. Була війна. Скінчивши реальну школу, замість вступити до Політехніки й стати інженером, він потрапив до школи прапорщиків; звідтіля на фронт, з фронту "імперіалістичної" війни на фронт "громадянської", а тоді в еміґрацію. Що сталося з другим, тим, що працював телеграфістом на залізниці, я не пригадую, але, здається, він зазнав долі свого брата. Старша донька — красуня — була заміжня за місцевим баришівським чинбарем, багатієм Артюхом. При батьках лишалися три хлопці й мала дівчинка, що стрибала, співала й вчила напам'ять тичининський віршик "Осінь". Він подобався їй. Вона з дня в день повторювала його й пробувала його наслідувати.
Юрій Клен наводить вірш Зерова з описом Баришівки й баришівчан. Після згадки про "Благовіщення струнке бароко" далі Зеров списує: "А навколо, де візьме око, — купи давніх і тісних домів, і невидимо солом'яних дахів; тут живуть… хазяї поважні та круті, гаманці набиті та товсті, в тих хатинах пироги й печені, а під свято — морем — самогон". Узагальнення завжди лишається узагальненням і licentia poetica правом поета!.. Про пироги я вже згадував; щодо самогону, то "самогонна тема" — спеціальна тема початку 20 років; про неї треба б було говорити окремо. В кожнім разі, у Цвіркунів "моря" самогону не було ні в будні, ані в свята. Життя було сутужне й ощадне, і добробут був придбаний упертою й невсипущою працею.
Німці працюють реґулярно, неквапливо; наші або не працюють зовсім, або ж "з надривом". Цвіркун працював з надривом, до цілковитого самозаперечення, забуття себе доходячи. Худорлявий, середнього росту, з розтріпаною борідкою, з червоними від постійної безсонної нічної роботи очима, Цвіркун був неказистий, але "битися з синами навкулачки", за довільною стилізацією 17 віку у письменника, він не став би. Для цього він був надто "поважний і крутий". Так, це сказано у поемі влучно. Я не назвав би Цвіркуна в родинній обстанові суворим "отцем фамілії". Його родинна "крутість" була господарною крутістю, дисциплінованістю труда, що не знав перебоїв. Усю працю виконувано силами членів родини. Жадних наймитів у Цвіркунів не було. Усе робили самі. І, насамперед, батько.
Цвіркун мав хоч і небагато землі, але мав. У кожнім разі, він мав її стільки, що міг упоратися з нею власними руками. Сільське господарство не було основою "економії" Цвіркунів. Густа заселеність, поліський болотяний ландшафт, бідні ґрунти зробили з хліборобства додаток до хатнього промислу. Тим-то хлібороби, що не були ремісниками, були бідні; хлібороби-ремісники були заможні.
За віковою баришівською традицією, що ще до козацьких часів сходила, Цвіркун був одночасно хліборобі ремісник. Саме чинбар. Чинбарював. Купував шкіри й чинив. З вичинених шкір шив чоботи. Був швець. Чинбарство з'єднував з шевством.
У неділю він ніс пошиті за тиждень чоботи на базар. Вийшовши купити на базар щось сугубо елементарне: часнику або гарбузового насіння, я бачив мого господаря, як він, обвішаний чобітьми, стояв на широкому піскуватому майдані, в гурті інших баришівських чинбарів і шевців; пара або дві чобіт висіли йому через плече і ще пара на руці.
У дворі в Цвіркунів коло ґанку хати росла яблуня. Під навісом стояли ґринджоли з різьбленою спинкою й лежали мережані ярма. Воли, висунувши з повітки морди з лагідним і великодухим спокоєм жували свою жвачку. У ці баламутні роки господарі в себе на господарстві тримали, щоб уникнути реквізиції, не коней, а волів. Частіше навіть воликів.
За парканом був сад. Власне, жаден не сад, а та частина садиби, де на болотяному кочкуватому ґрунті росло кілька кущів калини й підносились угору, як храмові колони, високі стовбури гіллястих яворів. Крізь темні стовбури дерев білів збитий з соснових дощок сарайчик. На дошках жовкли тонкі янтареві смужки збіглої живиці. В великому залізному казані, в розчині дубового екстракту, кисли блідаво-сині, вкриті слиззю шкіри. Запнувшись широким брунатним фартухом, господар зчищав з шкіри пліву й руду шерсть. У роботі йому, звичайно, допомагав Володька, 12-літній хлопчик, з правильними й гарними рисами ясного обличчя, що ними він скидався на матір. Почорнені шкіри, нагадуючи розтятих черепах, сушилися в дворі на дошках, притулених до стіни хати.
Хліборобству і чинбарству, роботі поза хатою, був уділений день, на шевство припадали вечір і ніч. Ю. Клен у своїх споминах згадує, що в Баришівці "замість каганців були прекрасні старі нафтові лампи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих днів". Вони були і в Цвіркунів, але вони висіли в тих кімнатах, де не жили. Там, де жили, світили маленьку лампу з закопченим склом, що вже лопнуло і було заліплене папірцем. При цьому жовтуватому похмурому світлі лампочки, що блимала й коптила, в довгі осінні й зимові вечори господар шив чоботи.
Тонка стінка відокремлювала моє ліжко в кімнаті, де я мешкав, од кута кухні, де, сидячи на низькому стільці біля маленького столика з шевським приладдям, працював Цвіркун. У порожній нудьзі містечка я лягав спати рано. Я прокидався і чув, що господар працював. Я засинав знов під ритмічний гуркіт ударів молотка по шкірі, і знов прокидався, і була вже глуха темна пізня ніч, усе спало, вузенька смужка світла перетинала стелю, собаки гавкали десь на селі, а господар усе ще старанно вистукував, забиваючи цвяшки в підошву. Я думав про своє марнотратство часу, про те, скільки можна б зробити, якщо б працювати над книгами й рукописами з тією ж упертою ревністю, як це робив господар!.. Признаюсь: я заздрив!
На відпочинок господар давав собі лише кілька годин, три-чотири. Уже десь о 4-5-ій годині ранку стук молотка, почутий крізь млосну оболонку сна, стверджував, що трудовий день у родині Цвіркунів почався.
Хоч дім у Цвіркунів уже не був "давньою й тісною" хатою, а був побудований на модерний, міський зразок, з кількома кімнатами, дерев'яною підлогою, дверима, пофарбованими білою фарбою, та під зеленим бляшаним дахом, але родина, як і давніше, містилась в одній хаті, в кухні.
