Болотяна Лукроза (частина друга) - Петров (Домонтович) Віктор

Ми рвали їх, пекли й їли. Я приводив друзів, щоб вони могли віднести додому цілу торбину цих яблук. Я сідав на холодну цементову сходинку ґанку проти сонця й пив утіху од ніжних дотиків соняшних променів і з сторінок книг, які я, том за томом, тоді читав: чеховські листи до його дружини, О. Чехової-Кніппер. Не знаю чи подарували б вони мені, при перечитуванні тепер, ту ж радість, те ж відчуття ласкавої ніжности й пестливого тепла, як це було навесні 20 року, коли вони потрапили до моїх рук, але в ті дні вони потрясли мене своєю соняшністю.

Самотня гора, де я жив тоді, була островом, одрізаним од цілого світу. В безмежність простягалася далекість зелених лук. Бували дні, коли я зовсім не виходив за межі садиби. Іноді я йшов до міста в Університет.

Я минав порожній базар. Бліді жінки, ніяково тулячись до стіни наріжного будинка, продавали з тарілок, прикритих серветками, печені дрібні яблука. На кількох столиках були розкладені тонко різані невеличкі шматки червоного м'яса; крамарки торгували кониною. Хлопчики пропонував іриски. Іриски, конина, трохи хліба — пара окремих буханок на цілий базар; редиска з Куренівки, — це було все, що могло дати місто споживачеві з власних своїх резервів. Зрештою, все це мало декоративний сенс. Було бутафорією базару. Не було покупців. Ніхто нічого не купував.

Сірою безлюдною вулицею я сходив униз. Широкий простір одкривався мені назустріч. Ясні сіри тони цементових плит пішоходів і каміння бруківки, променюючи тремтячим сріблясто-сірим світлом, зливалися з м'якою блакиттю далекої відстані… Тіло вже втратило свою обважнілість, земну скупість; воно визволилося від тої інертної сили тяжіння, що її одкрив Ньютон, який звів її на ступінь всевладного тотального принципу. Доктрина ситих примусила нас повірити бюрґерським істинам Фалстафів. Ми повірили, що рух — це механічний процес, і йти — це перемагати опір. Насправді, все було інакше: щоб іти — ні, не йти, а линути, — зовсім не треба було торкатись землі. Людське розчинялось у світлі. Хвилі ставали рухом уперед.

Середньовіччя розповідає про це. Воно розповідає, як людина, перемігши земне тілесне тяжіння, здіймається над землею!.. Маячня? Побожна леґенда? Міт? Голод розкривав нам доти незнане обличчя світу. І першим із цих чудесних дарів, що їх приніс голод, була легкість, ні з чим незрівнянна радість визволення від тягара тіла.

Іноді я заходив до редакції "Книгаря", редактором якого був Микола Зеров. Із Зеровим мене познайомив року 18 або ж на початку 19 Павло Филипович. Редакція "Книгаря" містилася коло Золотоворотського скверу в будинкові на розі Великої Володимирської й В.-Підвальної (пізніше, змінивши стиль, тут розташувалась "Нова Громада", редаґована О. Варравою, при згадці про нього Зеров звичайно додавав: "Варрава, он же бє розбійник").

Кам'яні сходинки ґанку з залізним піддашшям, далі дерев'яні в коридорчику, і тоді вже за внутрішніми дверима — редакційна кімната. Великий редакторський стіл широкою площиною перекреслював килим, що на чорному його тлі квітли химерні взори блідавих вицвілих квітів, забарвлених у відтінки рожевих і жовтих тонів.

Під прямим кутом до редакторського стола Зерова в сутінках стіни стояв коректорський стіл Євгенії Іванівни Бігановської, яка, за своєю звичкою, простягшись над столом, колінами спиралася на підставлений стілець. І десь, за запоною, була відокремлена осібна кімната, святая-святих, для благовидого в окулярах огрядненького дідуся з продовгастим обличчям і клинкуватою сивою борідкою Петра Януарійовича Стебницького.

Тут, у цій стилізованій кімнаті, що після сутужної безпаливної зими ще зберігала не зогріту весняним сонцем свіжість холодка, в кімнаті, швидше темнуватій, ніж ясній, богував Зеров. Він був тут жовтаво-блідим буддійським богом, якому в спокійній величі було підвладне все. Світло з вікна падало на нього й його стіл. Усе інше лишалося в темряві. На краю стола стояли тарілки з густою юшкою, щось, певне, як горохвянка. Я пам'ятаю чітко: попри порожній край стола глибока велика тарілка, білий обідок і брунатно-зелена смаковита, благодимна рідина юшки, що її в обід одержував редакційний колектив "Книгаря". За тодішніх часів така тарілка юшки була великою подією в житті кожного, що про неї годиться згадати навіть через 25 років.

Зеров підводився, сяючи приязною посмішкою беззубого рота. Тиснучи вам руку, він нахилявся корпусом у бік простягненої правиці. Власне, це було так: рука від плеча до ліктя притиснена до корпуса, корпус зігнено й нахилено вперед, і руку од ліктя, під гострим кутом, поземо, обернено назустріч одвідувачеві. Сила потиску, ступінь зігнутости корпуса відповідали мірі урочистости привітання.

Був, однак, ще інший жест особливо приязного привіту, жест підкресленої дружности, яка не потребує офіційного уточнення потиском. При зігненій у лікті руці, одхилено, широко й одверто розкрита долоня, — своєрідний рух щирого визнання й доброзичливої відданости. Жест завжди гармоніював з посмішкою, бо могло бути вітання без посмішки. Потиск руки міг бути побіжним, долоня в'ялою, байдужою, без м'язів, зір відсутній, обличчя скупе.

В ці перші роки після революції, переїхавши з Златополя до Києва, Зеров редаґував "Книгаря". Можливо, що саме тут слід уже було б говорити про стиль роботи Зерова, про його увагу до деталів, де дрібне карбовано з однаковою чіткістю, як і поважне, перший план і задній виконувано з однаково графічною кресленою ревністю. В праці для нього не було важливого й незначного: все було гідне праці. Зеров ніколи не передоручав роботи іншим: усе він робив сам. Він робив навіть те, що цілком міг би не робити. Контрастна протилежність стилю роботи Мих. Грушевського, який для себе лишав у роботі лише організаційні моменти.

Довершености Зеров прагнув в усьому: в роботі над віршем, в застругуванні олівця, правці коректи, заварці чаю, при виборі каракуля для комірця пальта або примірюванні у кравця костюма. Однак він і найменше не був педантом чи формалістом; у ньому не було жадної риси од "людини в футлярі"; джерелом було любовне ставлення до всього довкола. Зеров розкривав себе в ентузіазмі.

Попри все те, ніщо не заважало йому ходити в пальті з обірваними кишенями, — стиль Зерова, однаково, чи в ранніх згадках Павла Зайцева, чи моїх, чи кожного з нас, до яких би років ці згадки не відносилися.

Число "Книгаря", над яким у ті місяці працював Зеров, було останнім. На цьому числі видання "Книгаря" припинилося. Вмирало місто, вмирало культурне життя в місті, вмер "Книгар". Ніщо більше не зв'язувало Зерова з містом. Він міг виїхати на село.

Дуже характерно, що останнє число "Книгаря" присвячено Сковороді. Це випадковий збіг обставин, але симптоматичний!.. Сковородинська тема ставала наскрізною темою української інтеліґенції в першій половині 20-х років. У другій половині тих же років її заступила інша тема: Куліш; у цей час Куліш став провідною ідеологічною постаттю. Але про це треба говорити окремо.

2

Місто вмирало. Натомість оживало село. Ще перед лютневою революцією 17 року українське село становило собою етнографічну масу, розчленовану на локальні, замкнені в собі, відрубні "монади". Перехід од цієї монадної стадії роздріблености до освідомлення себе в цілості як народу, як народної цілости, а тоді до свідомости себе як нації, не міг статися ні раптом, ні в усій повноті завершености. Потрібний був час, переходові етапи, посередні стадії, хронологічна відстань, варіанти новотворів, випробування різних спроб, розвиток подій, поглиблення процесів.

У кожнім разі, досвід трьох попередніх років, 1917, 1918 і 1919, не минув для українського села даремно. Була істотна різниця не лише між передвоєнним селом і селом, скажімо, літа 17 року, але між селом улітку 18 року й літа 1920-го. В міру того, як зменшувалася пряма й безпосередня залежність села віл міста й село дедалі більше унезалежнювало себе од міста, тим виразніше прокидалася в селі свідомість своєї самодостатности й тенденція до автаркії.

Я не маю можливости тут спеціально обговорювати цю тему, розповідати про різні варіанти спроби села ствердити себе в своїй осібності, це лежало б поза планом мого викладу. Щоб лишитись у рамках своєї теми, своїх "неокласичних" споминів, я говоритиму тільки про школу й інтеліґенцію, переяславську Баришівку й групу неокласиків, що почала оформлюватись як така, осівши в цій "болотяній Лукрозі".

Село хотіло мати свою школу й інтеліґенцію, поставлену в матеріальну від нього залежність. Економічно дужче на даному етапі від міста, воно вже не задовольнялося народним учителем з освітою, щонайбільше, вчительської семінарії. Воно хотіло мати у себе на праці професорів Університету, найкращих педагогів, найталановитіших реґентів і композиторів, театральні трупи, що їх постановки конкурували б з театрами великих міст.

Отож, при згадці Ю. Клена про Мик. Сімашкевича як про директора баришівської новозаснованої гімназії, слід додати, що перед революцією він був учителем гімназії В. П. Науменка в Києві, в 1918 р. він був директором департаменту середніх шкіл Міністерства освіти. Зеров викладав історію, І. П. Білик — математику, автор споминів, уміщених у "Звені", французьку й німецьку мову в роки 1920—1922, що його в роки 1922—23 заступив автор цих споминів.

"Жили в Баришівці багаті ще не розкуркулені шкіряники", нотує Ю. Клен. Які ненаписані епопеї ховаються за цією сакральною фразою. Чинбарська Баришівка, — це ж відкриті двері в бароко, в український 17 вік, в уклад побуту, що ніс усі відміни господарчих і соціальних традицій, які витворювались протягом століть.

Про що розповідати перше: про Зерова й Филиповича, про етапи консолідації неокласичної групи чи баришівських чинбарів, про вірші "Калини" й студії Сковороди, чи про несподівано розкриту архаїку українського бароко? Зерови жили в Фещенків, я, приїхавши до Баришівки, оселився по сусідству зі школою у Цвіркунів. Я боюсь, що коли читач натрапить у споминах Юрія Клена на рядки, де про "нерозкуркулених шкіряників" згадується так: "і на Великдень у них на столі були самогон, гуски, індики, шинки, крашанки; про це столиця й мріяти не могла", то в нього складеться зовсім невірне уявлення.