Нова заповідь - Винниченко Володимир
А двоє симпатичних слов'ян заклопотано й похмуро мовчали за своїм столиком.
Але що далі, то Петро Вишнятинський і Кіндрат Сліпчук все менше та менше вибухали реготом. В початку була майже абсолютна певність... ну, була досить тверда надія, ну, до певної міри логічна можливість була досягнути мети. А дедалі навіть логіка почала хилитатися і гнутись під ногами, як місток із лозинок. Дедалі мета їхня почала здаватися їм не то що важкою чи небезпечною, а просто таки фантастичною. Американські мільйонерки чи кінозірки, в порівнянні з нею, були просто найреальнішою, найдосяжні-шою буденщиною.
Х-хе! — то тільки здалеку, в кабінетній теорії легко було сказати: поїхати до Парижа, роздивитися, розвідатись, націлитись і гоп! — перескочити. Ні, трошки воно не так було в дійсності, "абсолютно і рішуче" не так. І приїхали, і почали дивитися та роздивлятися, але навіть націлюватися "рішуче й абсолютно" не було ніякісінької можливости. А "гоп", то вже й зовсім була чистісінька фантастика. В теорії, отам, у Москві, легко було сказати: пробратись у оточення американця Стовера і розвідатись, чого він хоче. Здається, що тут таке справді неможливе? Але на практиці легше пробратися в оточення тібетського Далай Лами, ніж оцього самого американця.
Ну, добре, були вони (та й не раз і не два) на тій вулиці, де жив Стовер. Бачили не раз і не два той величезний "осібняк", майже палац, що він займав. Чудова вулиця, тиха, спокійна, аристократична. Прекрасний палац, оточений мурами й ґратами завтовшки в дитячу руку.
Ну, бачились з французьким товаришем Анрі, що служив зв'язком. Хороший, симпатичний парубійко. Але що з того всього? Увійти до палацу вони не могли, оточення й здалеку не бачили, а самого Стовера товариш Анрі навіть фотографії не міг показати. Дав він деякі інформації, але до чого вони могли здатися, коли головне явно було неможливе. Яка їм буде поміч з того, що в Стовера була товста, дуже релігійна жінка, чи не товста і не релігійна небіжка?
Зробив їм Анрі побачення з товаришем Жозефом, що був за шефа у Стовера. Теж хлопчина симпатичний, білявий, аж рудий, з щербиною на горішніх зубах. Так, багато всякого люду приїздило до Стовера. Приймає щодня генеральний секретар його, маркіз де Монфор, а сам Стовер тільки тричі на тиждень і то лише тих, хто вже був просіяний на сито двох секретарів і маркіза. Отже, навіть попасти на прийом до Стовера не було надії: чого? по віщо? хто такі?
Жозеф узяв нумер їхнього телефону на випадок, може, трапиться щось цікаве, щоб міг одразу повідомити. Та що з того?
Отже, мсьє Бонамі дуже великої спостережливости не треба було мати, щоб посміхатися собі в еспаньйолку, подібну до чорного жука: вигляд хлопців не показував, що щастя давалося їм в руки.
За столом та навіть на вулиці вони з конспірації не говорили між собою про Стовера. Кіндрат Сліпчук спочатку забував про їхню постанову й заводив розмови, але Петро Вишнятинський щоразу так сердито й суворо обривав, що й Кіндрат уже навчився мовчати. Але зате в хаті (теж, правда, неголосно) він уже розціплював зуби на всю зашморку. Як тільки вони верталися з своєї блуканини по Парижу, він шпурляв капелюхом об ліжко й починав швидко та дрібно ходити по кімнаті, дзвінко стукаючи підборами об цегляну долівку.
— Глум! Ій-богу, глум! Я тобі кажу, Панасе, що це... Але тут Петро Вишнятинський з суворим обуренням перепиняв його:
— Ти знов? Ну й людина! Нема ніякого Панаса! Чуєш? Ні Панаса Скиби, ні Грицька Савенка немає! Зникли, вмерли, провалились крізь землю. Чуєш?
— Тю, знов забув. Та хто ж тут почує?
— Річ не в тому, почує хто чи ні. Та й то... А в тому, що треба в собі, в собі... — (Тут Петро Вишнятинський тикав себе пальцем у груди) — ...в собі перемінитися. Ти — Кіндрат Сліпчук.
— Мсьє Сліпошук.
— Ти — Кіндрат Сліпчук і більше нічого. Чуєш? "Неукінчений" студент львівського університету, син сільського вчителя, еміґрант. Двадцять раз я казав тобі: уяви собі це і будь, будь Кіндратом Сліпчуком. А ти: "хто ж почує". Коли ти будеш у собі Сліпчуком, то не забуватимеш.
— Ну, знаєш, "будь". Легко сказати.
— Вся справа не легка. Але коли взялись, то треба робити як слід, а не партачити.
— Вся справа — глум, я тобі кажу!
— Ну, що ж це, справді, таке? Послати двох дурнів, які ні бе, ні ме в таких справах. Хіба не ідіотство? Ну, як ми проліземо в той палац? Як? Ми! Маєш собі! Тут є ціла організація місцевих людей, вони всі входи й виходи знають, і вони не змогли. А ми зможемо! "Абсолютно і рішуче"! А тут тільки абсолютно смішно та рішуче глупо. От і все. От уже два тижні ми лазимо круг цього палацу. Ну й що? Хоч на крок посунулись? Ну, скажи сам: чи не ідіотство було посилати нас? Ні?
— Значить, не ідіотство, коли послали. Значить, ми ідіоти, що не вміємо.
Ну, тут Кіндрат а^к за боки взявся.
— Ми не вміємо?! А хто зуміє? Хто? Ні, на нашому місці хто зуміє? Звісно, інакше підійшовши до справи, можна зуміти. Хто такий Стовер? Американець, мільйонер, капіталіст, буржуй (чортяка його послала на нашу голову!). Яке його оточення? Американське, мільйонерське, буржуйське. Ну й ясно, що треба бути американцем, капіталістом, буржуєм, щоб те оточення прийняло тебе. Ну хай не американцем, але капіталістом, фабрикантом там, чи банкіром, чи якимсь таким чортом. От таких і посилайте. А то... два якихось паршивих галицьких студенти. Та нас і на поріг не пустять, за оті ґрати воріт з золотими бульбочками не пропустять. А тут "оточення". Та ще ж і яке треба оточення: щоб усю душу Стовера, чим він дихає, щоб усе знало. А коли вони так ловко війну замасковують оцією його пропаґандою миру, то вони так тобі, Петрові Вишнятинському, галичанинові нещасному, так усе й викладуть? "Значить, ми — ідіоти, що не вміємо". Х-хе! Цікаво було б подивитися на тих розумників, що зуміли б!
Петро мовчав і широкими некліпаючими очима дивився у вікно!
Але другого дня з самого ранку вони знову тяглися до палацу: ясно було, що це ходіння було зовсім ні до чого, навіть шкідливе могло бути, адже Стоверова охорона могла звернути увагу на двох типів, що чогось майже щодня ходять повз палац. Правда, вони розділялись й ішли поодинці, ішли з діловим, заклопотаним виглядом, а все ж таки могло видатись підозрілим.
Але не ходити не могли. Як ще й не ходити туди, то що ж тоді робити? Сидіти в готельчику й чогось чекати? Цим ходінням, хоч на одному місці, хоч безглуздо, але тупчились коло свого завдання.
Принаймні вони вже напам'ять знали, що й коли робилося коло палацу. Знали, що до дев'ятої ранку там панувала тиша: спало американське мільярдове панство. Потім починали сходитися секретарі, урядовці, дактилографки — ціле ж там міністерство було. (Всю цю братву пропускали не на парадні, з мармуровими, як коло храму, сходами, а на бічні двері.) Далі починали з'їжджатися всякі візитери на автах. На вершечку мармурових сходів з'являлося двоє швай-царів у пишних лівреях. (Поважні, величні, гордовиті величчю свого Далай Лами.) На одинадцяту довжелезний ряд автомобілів починав танути і через півгодини зникав — роз'їжджалися на обід. Тоді наставала тиша і зникали величні швайцари. Але о третій годині знову зачинався рух, як фігурки на годинниках, з'являлися швайцари й знову о шостій ховалися. Від шостої вже наставала повна тиша. Тільки хіба що з бічних воріт виїжджало якесь авто і або котилося собі просто вулицею до міста, або підкочувало під головну браму. Якщо під браму, то значить, самі Далай Лама зволили виїжджати, чи хто-небудь із його близького оточення.
Але бідним галичанам ні разу не пощастило навіть оком зблизька кинути на ті високі особи, що виходили з палацу до авта.
Пізно ввечорі, справивши свою службу, Петро й Кіндрат потихеньку плентались собі додому. Париж, що ближче до центру, то дужче, потужніше гуркотів, то яскравіше, святочніше світив вогнями ліхтарів, реклям, магазинів, кіно, автомобілів. І що більше було тут гуркоту, гуду, гамору, руху, світла, то самотніше, безпорадніше, жалюгідніше почували себе двоє бідних галичан, то неможливіше, фантастичніше здавалося їм доручене завдання.
А Панас (чи то пак: Петро) з кожним днем ставав усе скупіший, причіпкуватіший, дріб'язковіший. За всяку помилку вибухав злістю, лаявся останніми словами, годинами не говорив. Кожний франк рахував так, наче зі своєї кишені нам загорьовані гроші видавав. Сам у ресторані вже навіть своєї городини не їв, а купував баклажанів, моркви, салати, ще якоїсь трави, накришував усе це в бляшану каструльку, що спеціально для цього купив, солив, наливав туди олії, перемішував, як свиням, і жустрив з хлібом. Закінчивши свою їжу склянкою молока і фруктами, мив свою каструльку та й усе, оце ввесь його обід був.
Ні до театру, ні до кіна допроситися його вже не можна було. Спочатку, як приїхали, ще ходили, а потім ні за що.
— Якого чорта я там не бачив? Гримаси їхні? Якби ще хоч життя їхнє можна було з тих фільмів пізнати. А тож тільки викрутаси, кривлення, балаганщина, брехня.
— Та хоч розважатись...
— Розважатись? Гм! Після гіркої праці? Після таких досягнень? Правильно, іди розважайся, — заслужив.
— А я винен?
— Е-е "винен"! Тобі все винен чи не винен!
— Та розуміється! Заслали нас сюди, завдали якесь неможливе завдання та ми ще й винні?
— Е, Кіндрате, годі!
— Та що годі! Ну, хоч би ми ще на машинці писати вміли, хоч би автом правити вміли, хоч би що-небудь підходяще знали. Ну, за конторщика, чи за шофера, чи за садівника до їхнього парку пролазили б. А то ж ні чорта! Або нехай би, кажу, зробили нас якими-небудь капіталістами або якимсь таким чортом. Хай би дали нам яку-небудь зачіпку. А то ж безпорадні, як двоє сліпих кошенят. Тиняємось по тій вулиці й нявчимо. Оце й усе. "Така моя система". Добра системонь-ка, дякую сердечно. Та ще ми й винні будемо. От побачиш.
— Це тобі найстрашніше? А як не винні, то все гаразд? І можна йти розважатися?
— От і говори з таким!
— А за краватку що було, так і будь вона тричі проклята, та паршива краватка.
Купив собі Кіндрат Сліпчук краватку. Ну от купив собі та й годі, ну, вподобалася. Біда велика: двісті нещасних франків. Так от, як побачив Панас, чи той Петро, так і захмарнів увесь, як паризьке небо.
— Нову краватку купив?
— Та от, ішов повз крамничку...
