Спокута - Дімаров Анатолій

Адже були місячні!

Якось прочитала про молоду сім'ю, що розпалася. Після того, як народилась дитина. Мати цієї дитини до шлюбу гуляла із негром, і хоч від нього не завагітніла, все одно, вийшовши заміж за іншого, народила чорношкіре дитя.

Поверталась з роботи — підгиналися ноги в колінах: Олег уже все знає. Одчинить двері — побачить його нещадне обличчя. Не зважувалась одразу ж зайти до квартири. Стояла, вслухалася: вдома Олег чи ще не прийшов...

Сама себе не впізнавала — дратувала кожна дрібниця.

Часто пуштрила сина (було за що пуштрити!), весь час зривалась на крик, й одного разу, коли його до школи відводила (найчастіше робив те Олег) і щось йому по дорозі вичитувала, син, зупинившись, сказав:

— Ти мене, мамо, не любиш!

Як по обличчі ударив!..

Якось син прийшов зі школи — від нього тютюном так і несло.

— Ти куриш?! Куриш?! — Лясь-лясь по обличчі. — Господи, за що мені така кара!

Ледь діждалась Олега.

— Дожилися! Хоч ти йому щось скажи!

Олег обійняв сина за плечі, повів до кімнати сусідньої. Що йому там казав, про що розмовляли, так і не довідалась. Тільки вийшов син — сліз повні очі.

— Я ніколи-ніколи не буду курити!

Повертаючись із школи, ще з порога запитував:

— Татко вдома?

Біг до татка — ділитись новинами свіжими.

Без татка вже й дихнути не міг.

А татко — без нього.

XV

З року в рік, з місяця в місяць — череда днів безпросвітних. Без сподівань, без надії. Три богині, три парки, пряли нещадно тонку ниточку її долі лихої і в будь-яку мить могли її обірвати.

Щоб не збожеволіла, лишали їй щороку невелике віконце: місяць у Карпатах. Куди вона втікала разом з чоловіком та сином. Бо Олег мав усього місяць відпустки.

Воліла довіку лишатися тут. В найглухішому закуткові, де лише гори, небо, звірі і птахи.

Переїхати ж до іншого міста — годі й надіятись. Олега уже призначили головним редактором, Олег став би дибки.

XVI

Його дружно ненавиділи учні.

Особливо за те, що чіплявся до кожної, на їхній погляд, дрібниці. Зупиняв, довго й нудно вичитував. А то й вів до директора.

І тоді виклик до школи батьків — забезпечений.

Заочі називали Чумою.

— Чума йде, тікаймо!

— Хлопці, Чума!

Навіть завуч якось йому зауважила:

— Вікторе Семеновичу, чи не здається вам, що ви переборщуєте?

— Олено Петрівно, я педагог, а не нянька!

Оксана ж намагалася з ним не стрічатись. Десятою дорогою обходити.

Як вона його ненавиділа!

І коли син якось сказав:

— Мамо, а Віктор Семенович дуже погана людина!

Коли син це сказав — не заперечила. Не обірвала сердито: отаке — про учителя!

— Він і справді нехороша людина. Ти од нього, синку, подалі... Найбільше боялась, що вони стануть поруч...

XVII

І настав рік тринадцятий...

XVIII

Олег нагло загинув, коли був у відрядженні. Їхній "Москвич" лоб у лоб зіткнувся із вантажівкою. Загорівся, зім'ятий, — не врятувався ніхто. Усіх так і ховали: в домовинах запаяних. Три могили — три невигойні рани. Тужна мелодія не могла заглушити ридань.

Вона лише не плакала. Застигла у горі, і туга, слізьми нерозбавлена, так палила їй серце, що воно от-от мало згоріти...

XIX

А згодом повісився син: знайшлись добрі люди, які просвітили, хто його справжній батько. Лишив по собі коротку, як подих останній, записку: "Ти нас зрадила!.. Зрадила!.. Зра..." На останньому слові зламалось перо, і він пожбурив ручку додолу...

XX

І свідомість потьмарилась. І в голові ревіло, гуло, боляче било у скроні: "Зрадила!!! Зрадила!!! Зрадила!!!"