Спокута - Дімаров Анатолій

До щему у серці! Така ти була нещасна й беззахисна... А коли ти поїхала, коли тебе не було три дні, отоді я й закохався по-справжньому. Страшенно боявся, що ти назавжди залишишся коло хворої матері. А я ж і адреси твоєї не мав...

Вона одразу ж повірила, що отак можна закохатися. Згадала себе, там, біля хворої матері. Але — щоб сходу до загсу!..

— А по-друге?

— По-друге, почали квартири ущільнювати. Підселяти тих, що стояли у чергах. А в мене ж двокімнатна на одного...

Ось воно що!

— Ти ж і жук!

Аж тепер зрозуміла, чому він так квапився її прописати. Другого ж дня прописав!

Сказав би раніше про це — смертельно образилася б.

— Так я ж тебе по-справжньому полюбив! — переконував гаряче.

А її не треба було й переконувати.

У перший же вечір, коли знову заїли вермут жахливою яєчнею тією, він запитав:

— Ти могла б ще трохи пожити у себе? Доки я умеблюю кімнату. Сама бачиш, на чому я сплю...

"Оце так заміжжя! Чоловік у перший же вечір виряджає із дому!" Однак не заперечила.

Олег провів її до гуртожитку з наполовину спорожнілою валізкою: вирішила, щоб він хоч обідав по-людськи. "Хоч тепер поцілує?"

Поцілував!

Тицьнувся губами холодними, притис, наче боявся затриматись...

— То я побіг... Завтра ж о сьомій вечора... — По дорозі домовилися сходити в кіно.

— Біжи, — сказала прикро Оксана. Дивилася вслід, і чомусь їй хотілося плакати.

VII

А потім вона була йому вдячна за оті десять днів. Коли губи його ставали все тепліші й тепліші. Коли щовечора йшли у кіно чи то парком гуляли і деревина кожна їм кланялась. А в неділю — на річці цілісінький день, де він учив її плавати, і в перший же день ледь не втопив. Потягнув на глибоке, а вона ж вище колін зроду-віку не заходила у воду.

Вона засинала й просиналася з думкою про зустріч наступну, і дівчата, які жили разом з нею, все допитувались, в кого вона отак закохалася, а вона соромилася їм признатись, що вже заміжня, їй самій починало здаватись, що одруження ще жде їх попереду, — аж до того дня, коли розпочалися канікули, і він приніс їй два квитки на поїзд у Крим, до Феодосії.

— Ледь відпросився в редактора. Їдемо завтра.

— Завтра? — жахнулась Оксана. — Та мені ж треба зібратись.

— Та що там збиратись! Я вже дав телеграму, щоб зустрічали.

— Телеграму?.. Кому?

— Однокашникові. Разом училися. Він там редактором. Зустріне й прилаштує де слід.

Рано-вранці заскочив (поїзд о сьомій), вихопив її майже з постелі (збиралася — всю ніч очей не зімкнула), у вагоні одразу ж з усіма перезнайомився, і всі уже знали, що вони щойно одружені, і поступилися їм місцем найкращим, і кожне запрошувало скуштувати смачненького, а у Феодосії їх справді зустрів однокашник, такий же яснооко веселий, як і Олег, і запхнув до "вілліса", що нагадував пофарбованого в зелене жука на колесах, і повіз за кілька десятків кілометрів до татарського селища, що примостилось над морем (татарами тут і не пахло: вивезли всіх до одного, бо розгнівали Сталіна. Навіть Героя Радянського Союзу, разом з росіянкою дружиною, з якою він одразу ж по шлюбові приїхав на деньок погостювати в батьків), і вони, облаштувавшись сяк-так, одразу ж до моря й побігли, й облюбували крихітну бухтоньку, якій Оксана в знак великої вдячності подарувала срібні сережки.

VIII

Вони досхочу й накохатися не встигли: Олега викликали до військкомату та й запроторили на перепідготовку командного складу.

— Привезу ще одну зірочку, — нахвалявсь, сміючись. А їй хотілося плакати:

— Я ж тебе й провідать не зможу! Бо не поруч — десь на Кавказі.

— Не тужи: два місяці пробіжать — і незчуємось.

Все в нього біжить!

Щодня писав бадьорі листи. Що в нього прекрасно, служба йде як по маслу. Та їх не дуже й муштрують: офіцери ж, не рядові.

І в кінці — обов'язкова приписка: "А як пожива наше ліжечко?"

Тільки він міг до такого додуматись: змотатися аж у Київ по ліжко. Он воно і стоїть. Антикварне. Розкішне. З берези карельської. Пропахчене їхніми любощами. Молодими. Ненаситними. Сповненими такою ніжністю, що й сльози навертались на очі.

IX

До його приїзду лишався тиждень, коли подруга покликала на іменини.

Не хотіла йти, але подруга пригрозила, що перестане й вітатись.

Й от же плем'я жіноче: сумувать сумувала, кожен день рахувала, коли побіжить стрічати Олега, а про перманент не забула, й манікюром кігтики оновила, і перед люстром, розглядаючи сукню нову, Олега зустрічати і придбану, навертілась уволю.

І була тим щаслива, що всі чоловіки зупиняли на ній погляди. Особливо колега, який сидів за столом поруч і смішив її дотепами. Обволікав поглядом приязним: одне око світліше, а друге темніше. Вона вперше стріла людину з такими очима.

З кожним тостом, що лунали за столом, їй ставало веселіше й розкутіше. Фліртувала з сусідом — отим легким фліртуваннячком, що ні до чого не зобов'язує, і вальсувала з ним, дозволяючи йому себе притискати, бо випила й одну чарчину, і другу ("Е, хто ж так за іменинницю п'є? До дна треба, до дна!") напрочуд смачного вина.

І коли стали розходитись, відчула, що таки добре сп'яніла.

— Я вас проведу, — шепнув він їй на вухо. І вже на вулиці взяв міцніше під руку.

Довів до будинку, піднявся по сходинах...

— Дякую, я вже сама.

А він не йшов. Чекав, мабуть, поки вона зайде до квартири. Тикала ключем — не могла попасти в замок.

— Дайте я,— прошепотів, наче до чужої квартири скрадалися. Одімкнув двері, зайшов слідом до кімнати, накинувся грубо і жадібно... "Ні!.. Ні!.. Ні-і-і!!!" — волав її мозок, а зрадливе тіло її враз ослабло, розкрилося і впустило у себе...

Пішов, наче втік. А вона лежала розтоптана, розтерзана, знищена. На шлюбному ліжкові.

Згодом зсунулася з постелі пом'ятої, побрела важко до ванни...

Напустила майже окропу, з головою ледь не пірнула: милась — ніяк не могла одмитися. Усе в ній тремтіло, здригалося від огиди, вона так ненавиділа своє тіло підступне, що ладна була його знищити, а разом і болісно нестерпну свідомість. Й оте "Ні!" в розпачі билось під черепом.

Як вона у ту ніч не покінчила життя самогубством, не знала й сама.

X

Від тієї жахливої події минув місяць, і за цей місяць сталося от що. Впродовж тижня, коли чекала — не чекала Олега (не знала, якого Бога молити, щоб він там надовше затримався... Хай пізніше... Ну хоч трохи пізніше... З якими очима його зустрічатиму?..)... За оцей тиждень вона позбулася ліжка.

Антикварного. З берези карельської.

Не могла не те що спати — дивитись на нього!

А як доведеться лягати з Олегом?..

Краще померти!

За півціни оддала, і коли Олег спитав зачудовано: "А ліжко куди поділося?" — пояснила, ховаючи очі, що розвелися клопи. Легіони клопів, замалим кров з неї не виссали, жодним робом не могла од них врятуватися.

— Невже ж я завіз разом із ліжком? — дивувався Олег. — Як же я їх тоді не помітив?.. І вони наче нас не кусали...

Не знала... Нічого не знала... Знала тільки одне: клопи її ледь не з'їли...

Це був жах, про який не варто і згадувати!

Аж сама дивувалася, що отак переконливо бреше.

— А на чому ми спатимемо?

— На підлозі.— Бо оте, парубоцьке, затовчене, Олег сам відніс другові, який спав на газетах. Не забирати ж назад. Та вони на ньому й не вмістяться. Навіть "валетами".

— Гаразд,— не довго тужив за антикваріатом Олег.— Дістанемо інше... Металеве...

І, пославши газети, а зверху — постіль, вляглись на підлозі.

Олег невдовзі заснув, нею натішившись, а Оксана всю ніч плакала. Тихенько, щоб не розбудити Олега...

Здавалося, що життя безнадійно поламане, що між нею й Олегом виросла непробивна стіна, яку ні повалити, ні переступити.

XI

Спершу хотіла звільнитися з школи... Зустрічатися щоденно з отим було понад її сили: так його ненавиділа!.. До того ж здавалося, що всі уже все знають... Панічно боялася, що хтось про те розкаже Олегові, який мав звичку заходити за нею після уроків. Але куди влаштуєшся, коли українська школа одна-єдина в їхньому місті?..

І основна подія, що сталася вже після місячних, що їх Оксана чекала — не могла дочекатись,— вона завагітніла.

Збожеволіла б, коли б те сталось раніше!

І, дитину виношуючи, — від Олега, Олега, Олега! — дзвеніло у ній, — потроху до тями приходила.

Не те що забула зовсім, таке неможливо забути, але відчуття гостре жаху, нестерпної перед Олегом провини, коли лишалось одне: упасти перед ним на коліна і в усьому зізнатися, а потім піти... на край світу забігти... потроху зникало у часові, огорталося мовби туманом, не так її терзало і мучило.

Їй уже починало здаватись, що з появою дитини все зникне, забудеться...

XII

І пологи, неймовірно важкі пологи, коли вона ніяк не могла розродитись... коли потуги то накочувались гарячими хвилями, то відступали... щоб вона не померла одразу, а довше помучилась... а дитина все ніяк не хотіла полишити материнського лона, в якому їй було так зручно і затишно... Пологи ці вона сприйняла як спокуту, і в потьмареній свідомості билось одне: "Так тобі й треба!.. Так тобі й треба!.."

І довге, нескінченно довге одужання, коли до болісно набряклих грудей не доторкнутися — не те що годувати дитину (годували інші, які поруч лежали),— теж сприйняла як спокуту.

А він засипав її квітами.

Щодня — отакенний букет... Щодня — коротенька, всього з одного слова записка: "Дякую!.. Дякую!.. Дякую!.."

І коли вона врешті одужала, коли винесла обережно акуратний пакуночок, у якому мирно посапував маленький Олежик, посадив її в таксі... Не в "Победу" — до машини розкішної, що возила пошлюблених, хоч до їхнього дому — три кроки ступити...

XIII

Коли вона помітила, що в сина різного кольору очі? Коли її вдарило в груди... горло здушило... вогнем обпекли синові очі? Висмикнула з ліжечка, побігла до світла ("Здалося!.. Примарилось!..") — на неї дивилися різного кольору очі. Одне — світліше, друге — темніше. Помітив і Олег:

— Ось поглянь, як нам синок догодив! Одне око твоє, а друге моє.

Уже глянула... Ліпше б осліпла!..

XIV

Син підростав — тулився до тата.

Без "жука" вже й заснути не міг:

— Та, жук!..

Олег схилявся над ліжечком, натхненно виводив:

По дорозі жук, жук,

По дорозі чорний,

Подивися, дівчино,

Який я моторний!

Малий так і засинав, тримаючись за татів палець.

Син підростав — з кожним роком ставав все більш схожим на того: і очі, і брови над переніссям шнурочком...

Все ще не вірила, що таке могло скоїтись.